Під луткою обвалено було.
— Ремонту треба, та й доброго.
— О, це ми зробимо, це пусте,— сказав Яким, кинувши порожню пачку з-під сірників у куток і повертаючи до дверей,— от із молоддю нам справу владнати. Бо досі хто з мужиків хоч раз сюди заходив та оцю картину бачив, уже ти його й на налигачі не затягнеш сюди.
— Та з молоддю якось ми уладнаємо,— сказав Давид. У великій хаті, як вернулися, і досі хлопці в поляпаса грали. І стояли біля вікна гуртом поважніші, курили і, нудьгуючи, спльовували. Туман іще густіший став. А десь у ньому бродили, як місячної ночі, дівчата з співами,— шукали когось. І наче десь далеко-далеко, а не під стіною, стиха співали. Біля самих дверей Гордіїв Костя замахнувся рукою, гепнув по долоні і одвернувся до Якима. Обличчя стомлене і вже без запалу, а в голосі чулась нудьга.
— Хоч би ти, Якиме, був прийшов із гармонією.
— Не до гармонії мені тепер,— одмахнувся Яким. Спитав потім, чи вони ще довго будуть в оцю дурницю грати. Костя здвигнув плечима — а хто ж його знає? А за плечі тоді рукою хтось схватив його і тягнуть, і регочуть — угадано Костю. Але він тільки вилаявся з нудьгою:
— Іще вам не остобісіло!
Хтось сперечався. Довгов'язий хлопчина сплигнув із стола і теж не схотів уже більш. Коло розірвалося. Хто одійшов до дівчат. Од вікна підступились хлопці до Давида, і сказав Остап Ївги-удови, усміхнувшись, а невесело:
— Оце в нас, Давиде, така хата-читальня.
— Бачу, погана!
Яким уже посеред хати стоїть і руку підняв.
— Товариші, увага! Дівчата, киньте, доспіваєте потім! Усі повернулися до нього. Шум затих. Дівчата ще співали, а потім обірвали не разом, не рівно спів. В одному кутку ще захлиналась якась сміхом, немов од лоскоту. Костя подався наперед на крок і кинув через голови:
— Ану там,— не налоскоталися ще? Замовкни!
— А то що? — підвівся Книшенко і глянув спідлоба.
— Побачиш що!
— Овва!
Од стіни одхилився тоді кремезний чорнявий парубок, Колодчин Гарасько, суворий на вигляд.
— Ну й замовкни! А то посадимо! Кажи, Якиме.
— Не дуже лиш сажай! — озвався з-під стіни Гниденко Филька білобрисий. Яким мовчки зміряв поглядом із ніг до голови його і, одірвавшись потім, гукнув:
— От що, товариші! Завтра всі дівчата, що співають у хорі, і так взагалі, котрі свідоміші, зранку хай сюди збираються, діло є! А саме ж мучениці якоїсь завтра, прясти все 'дно не будете. Та захватіть із дому щітки, а може, в кого маслянка є, то й маслянки по грудці. Чи невже ж ми отак цілу осінь та зиму в оцьому бараці тифозному й будемо пропадати?!
Та й взагалі — це вже до всіх — і хлопцям, і дівчатам — що з нього тільки промовець кепський: не висловить так, як то думає ясно, ну та, як уміє,— час уже їм, молоді, в нове життя входити. То колись батькам їхнім замолоду, як життя було не їхнє, а чуже, як була тільки праця в три поти влітку, а взимку безділля, куди ж було нести їм силу, за зиму нагуляну, молоду? На досвітки! В поляпасах репались долоні (били не так, як ми!). Од реготу та співів шибки бряжчали!.. Де ж було силу дівати, як ніде? — аж до нових наймів повесні. А їм, оцим Костям, Остапам, Галькам та Марусям, аби була сила: нове життя їхнє перед ними. Що його треба ж їм самим, своїми руками та своєю головою будувати. На це треба уважно дивитись, треба газети, книжки читати, лекції всякі. Не без того, щоб коли й погуляти, погарювати — на те молодість. Але ж не так, як оце. Бо хіба хоч раз, нехай признаються по правді, верталися звідціля додому, і щоб на душі було гарно? Він же, Яким, по собі знає: було, йде сюди, бо тягне і хочеться чогось, сам гаразд не знаєш чого. А тільки прийдеш, не те! Аж сум тебе візьме!
— Так от ми й хочемо,— закінчив Яким,— хоч помацки, а щоб "те" нам було. Про це вже Давид подбає. Газету ж виписали, а завтра... та й із хлопців приходьте хто,— там чи кобилицю перенести, ґанок полагодити.
Костя захоплено:
— О, за нами затримки не буде!
І ще хтось:
— Ми будемо!
І гамір, галас знявся в хаті. Дзвінкими голосами дівчата в приступ пішли на Якима: ще раз — що ж їм брати з дому кожній? Що маслянки — знають, а й на шпарування ж глини десь треба. А кобилиць не менш двох. Щоб хлопці ж десь добули.
— Та хай сосни в посадці наламають! — гукнула котрась. Півнівська Галька пальцем колупала вже стіну біля вікна, так цілий шмат глини й одпав. Кричала до дівчат:
— Ой матінко ж моя! Та ви подивіться!
Як гуси на вигоні — клекіт голосів.
Христя стрибнула на стіл і з Шевченка зняла рушник та як трусне ним — пил із нього хмарою. Згорнула його — завтра випере.
— Да,— знову Яким,— у кого портрети є революційних діячів, то приносьте. А в тебе,— до Давида звернувся,— ми портрет Леніна поки що позичимо.
Давид хитнув мовчки головою. А очі захоплено й радісно дивилися на молодь.
XVI
На другий день, ще бовкало на дзвіниці, баби обухівські бачили, йдучи до церкви, як біля хати-читальні метушилася молодь. І нащось стояли дві кобилиці біля ґанку. Стукав молоток і дзвякала сокира на самому ґанку — то хлопці піддашшя та сходи лагодили. На вулиці стояла юрбою дітвора з торбинками через плече — у школу йшли, та по дорозі заґавилися. З хати на ґанок вибігла дівка в самій сорочці, в підтиканій аж до колін спідниці.
— Косте, принеси он кобилицю!
Костя на землі щось біля сходів возжався. Підняв на Христю голову.
— А сама ти не зводила б зійти? — і сміється, бо східці ж прийнято.
— А ти ж бачиш — ніяк.
— Я зсадю!
— А, бісе! Тобі аби!..
Костя знову сміється, а очі несамохіть так і припали до Христі. Потім одірвався, кинув сокиру й подав дівчині кобилицю на ґанок. Вибігла ще Галька з хати. Взяла з Христею й понесли в двері.
Дехто з хлопців пішли за сосною, аж за шелюги в посадку. Дівчата ще надходили, хлопці їх зсаджували на ґанок, а як котрої — то не хотіли навмисне: це з тих бідових дуже. "Хай лиш спробує, куди воно жінка сама без мужика годиться". Тоді дівчата — подавали руки їй і хлопцям "утирали носа".
— А що? Куди годяться?
— А ось і тітка Марія до нас! — Христя весело.
У чорній свиті, розстебнена, в квітчастій невеличкій хустці на голові підійшла Марія, розчервоніла з ходи й весела. Руки дівчата їй простягли, вона схопила одну своєю, а другою колону ґанкову обхватила, ногу високо на піддашшя та тільки — гоп! — уже на помості каблуками стукнула.
У хаті — гармидер, як це завжди буває під час мазання: стіни голі. Посеред хати, на столі,— купа юпок, теплих хусток навалена. Дівчата обстругували стіни,— які з долу, які з кобилиць угорі. Одна місила посеред хати, просто на підлозі, глину з кізяком на шпарування. Біля одного вікна Яким замазку замішував.
Марія весело, як зайшла:
— Добридень вам, дівчатка!— а тоді крутнулась на каблуці, як дівка, і очима по хаті. Свитка їй на однім плечі вже, а не скидала. Мов аж задумалась на хвильку. Потім витягла з кишені щітку, поклала на лутці й до Якима з жартом, а все немов замислена:
— А ти сам один, сердешний, тут із дівчатами. Як візьмуть тебе в роботу!
— Гукатиму товариша, нехай рятує,— в тон відповів Яким і справді погукав:— Давиде! Чи ти там ще живий?
Озвався Давид десь аж із тієї кімнати глухо. В Марії якось свитка сама з плеча впала. Кинула на стіл її, на купу дівчачої одежі. Спідницю підтикала, рукава по лікті засукала й хустку квітчасту — по зеленому полю червоні квіти — назад крайками зав'язала. Ще обкрутнулась по хаті, на стіни роздивляючись.
— Отам, отам, Христе, гарненько стружи. Отак! Гупнув цілий шмат сухої глини.
— Мазати — так мазати! Це ж ми не найнялися, а собі мажемо.
Марія все ще не бралась до роботи; це ж, мабуть, скрізь мазати, і в тих кімнатах?
— Там Давид саме з книжками заходився,— сказала котрась із дівчат.
— Так хіба ж не можна, щоб і стругати заразом? Вона крутнулась і вийшла в коридорчик, а на порозі в ту кімнату, де шафи, стала й мовчала хвилинку, дивлячись на Давида, що на підлозі нагнувся над розкиданими книжками. Аж поки той голову звів. Тоді очима обдала і, поздоровкавшись привітно, підійшла й присіла біля нього.
— Усе ти з книжками, Давиде! — і мов задумалась. А потім діловито: от що — вона думає отут мазати, чи не заважатиме? Власне, не мазати зараз, а тільки поструже. Давид сказав, що аби глиною не обляпала книжок. Тим паче, що тут ще така морока з книжками, хоч би до вечора впорався.
Це як казав, саме звів голову й глянув на молодицю. Стрілись очима й мов сплутались поглядами. Давид перший свій одвів. А Марія зітхнула і, спершись об його плече рукою, важко підвелася. Давид ще вслід їй:
— Тихін пішов на Огирівку?
— Пішов,— сказала, не зводячи з парубка очей, з порога вже. І все стояла. Потім на очі, як очерет од вітру, схилились чорні вії. Ще глянула примружено. І враз в обличчя (вже не сховає молодиця) вдарила кров рум'янцем. Ну й хай! Ще навіть крок ступила до Давида з порога.
— То що, Давиде?
— Та... нічого.
Марія ворухнула коромислами брів і повернулась, потім вийшла, пругко вигнувшись у стані,— знала, що дивиться.
Давид знову схилився над книжками. Одбирав, які годящі, які оправляти, які на горище, а думав: і як він що забув сказати Тихонові (пішов на Огирівку, у сестри покрівля на повітчині впала, а вдова — сини ще малі — ну й пішов ладу дати!). Це можна б було до Огиря хоч хлопцям котромусь збігати: в Ілька, в наймита, начебто щось за лист цікавий є,— казала Зінька. Ще думав: ну, а то знає Тихін і сам, що з хуторянами-незаможниками балакати, вже ж прийдуть, розпитуватимуться. Мабуть, Огиренко з Тягнирядном таку там агітацію ведуть. А вже ж на сході, як доведеться, то й хуторян треба, бо одної ж громади.
Внесла Марія з Галькою кобилицю в кімнату. Поставили під стіною од вікна, і Марія, скинувши чоботи, полізла на неї. Галька пішла собі — сама тут уже без неї вправиться. Заскребла ножем по стіні, заспівала тихо, без слів, якусь веселеньку мелодію. А Давид зразу ж став думати чомусь про неї. Власне, хіба він не бачить її наскрізь! І оту хустку квітчасту, і сорочку з веселими дівоцькими уставками хіба не задля нього наділа? Не мазати йшла!
По спині грудочка глини, з горошинку завбільшки — хруп! Звів голову — не дивиться, струже. То так, видно, з-під ножа одскочило. Але раптом нагнула голову й з-під руки — зирк, лукаво й з усміхом. І, чортова молодиця! Підтикалась — аж одне коліно видно.