Але закони карпоярівського поводження були невблаганні, тому Самусь передовсім привітався з Смачними Кабачечками.
— Добривечір вам, Нилю і Милю!
Дівчата кивнули йому, усміхнулися, але картоплю чистити пе перестали. Тоді Самусь обернувся до скульптора.
— А ви ж тут що робите, товаришу художній талант? Останні два слова вимовлено з притиском, бо Самусь і себе
зараховував до талантів, але не до якихось там художніх, а до талантів життя взагалі, тобто людей пайпотрібнігаих на землі.
Скульптор розгубився. І по так від Самусевого запитання і Са-мусевої наступальності, як від отого гарчання трактора. Трактор, видно, викликав у скульпторовому, не загартованому життям (пе вивчив як слід, не вивчив!) мозкові щось мовби гальмівні процеси, і Дереберя просто не міг видобути з себе бодай слово. Йому б сказати, що вивчав рідкісну архітектуру цієї незвичнішої хати. Самусь був би розбитий і знищений, але скульптор забув ве те що про рідкісну архітектуру Гаіідукової хати, а й про ще рідкіснішу красу його дочок. Сказав би про своє замилування Смачними Ка-бачечками — і Самусеві нічим крити. Вільна конкуренція, серцю не накажеш, "ластівки літають, бо літасться", і все інше, upo що співається в піснях. Але скульптор вибрав найгірше з —того, що можна було вибрати.
— Я? — впнувато перепитав він.— Чого я тут? Ось дивлюся, як дівчата чистять картоплю.
— Картоплю? — не повірив Самусь і аж підійшов до скульптора.— Картоплю?
— Так, так. У чищенні картоплі є щось спільне з скульптурою. Те саме усування зайвини і... і знаходження суті... ядра... серцевини...
Самусь схрестив на грудях руки (слід зауважити, теж довгі й жилаві, як і він сам), зневажливо відсунувся вбік, мовби звільняючи дорогу для скульптора, ще зневансливіше кивнув па нього головою, запрошуючи Смачних Кабачечків помилуватися цим діячем, який зміняв їхню красу на чищення картоплі, і крізь зуби процідив:
— Ядро і серцевина — все правильно. А от як ти не вломиш звідси ногу, то я тебе обчищу, як картоплину, і не шукатиму пі ядра, ні серцевини! Пойняв?
Скульптор збагнув, що ображатися не зовсім безпечно, хоч людська його честь і зазнала щойпо втрат нсвідшкодовних, і вирішив захистити бодай честь фахову, художницьку, до якої його суперникові, очевидно, немає ніякого діла.
— Ви помиляєтесь,— якомога лагідно і водночас трохи зверхньо мовив Дереберя до Самуся,— я тут... Як би це точніше?.. Мене зацікавило суто пластичне рішення...
Віп гарячково нишпорив у пошуках отого "суто пластичного рішення", про яке бовкнув пе зовсім обачно, по маючи іншого виходу. Смачні Кабачечки не годилися — це було ясно як депь. За них Самусь перегризе горлянку. Хата з піддашшям і червоними стовпцямп — це для архітекторів і музеїв народного побуту під відкритим небом. Де ж тут пластичні рішення, вирішення, пере-ріптення?
І тут Дореберині очі полетіли через леваду і на тім боці наштовхнулися па мальовничу групу, неповторну і не використану ще жодним художником світу, всю в русі, в зусиллях, у запеклій боротьбі й змаганні. Хлопчик з бичком. Бичок і хлопчик. Чудо і порятунок!
— Он, будь ласка! — показав скульптор.— Подивіться. Хлопчик і бичок. Бачите?
— Ото? — Самусь глянув упівока, так щоб Смачним Кабачеч-кам туди й не дивитися. — Та то ж наш Гришар Левине Серце! Ох і знайшов! Ох і впіймав! Оце художність!
Самусь виковбасювався перед Смачними Кабачечками, мовби запрошуючи їх теж посміятися із скульптора, але сестри мовчали.
Займали чітко окреслену позицію спокійного мовчазного вичікування, ліниво придивлялися до світу, даючи йому змогу божеволіти, конати, випинатися, тьмяніти й сяяти, певпі своєї вродливості, неповторності і великої потрібності пе тільки самим собі, а й ще комусь, хто прийде, хто мас прийти неодмінно.
21
І
Не слід думати, що бичок, якого побачив скульптор Дереберя! по той бік левади, був тол самий, що спричинився до трагіч-; ного випадку з Грпптишім підручником географії, пошматованим пахабно-тупою свинею. Той бичок давно вже виріс, досягнувши стандартної для всіх українських бичків ваги, був зданий державі, за стільки-то карбованців (проипсом) і стільки-то копійок (цифрами), і мама Сашка придбала Грпші спортивний трикотажний костюм (бавовняний, брудио-чорного кольору), сипі кеди з білими шнурками і білими гумовими наліпками на кісточках, японську нейлонову куртку з відлогою на випадок дощу, а також дещо: з хатнього падібку, хоч, прямо скажемо, пі холодильник, ні пральна машина, пі навіть електроутюг сюди ще не увійшли, бо в Кар-І повім Яру електрики пе було, проектувалася вона лише в Світлоярську. Після того бичка виросло ще два, і вони теж не дояшли до суцільної електрифікації цісї місцевості, тепер виростав уже третій, якому судилася звичайна бичача доля і з яким Грипті доводилося вступати в постійні конфлікти так само, як і з усіма його впертими попередниками, тобто припинати й перенинати, що, як мв вже пересвідчилися, супроводжувалося явищами досить неприємними і навіть іноді принизливими для гідності нашого героя. Щоправда, Гриша вже набрався сили і не грав більше ролі жертви, він сміливо вступав у єдиноборство з чотириногим, часто виходив навіть переможцем, іноді сила трапляла на силу — і вони врівноважувалися, і рівновага ця була не мертва, не статична, а жива, динамічна, діяльна, потенціально-вибухова, вся в борінні, в —крайньому напруженні зусиль, в затятості й непоступливості. Саме такий момент ухопив скульптор і зрадів пе тільки тому, що випадково знайшов порятупок від брутальності Самуся, але й суто по-художшщькому, бо сяйнуло йому в вельми заклопотаній мистецькими шуканнями голові: ось воно!
Взагалі всі великі ідеї народжуються випадково. Ідею не можна вигадати, вхопивши голову в руки. Воно пе приходить до людини, як собака на посвист. Bona або ж падає на тебе мовби з неба, або пе падає. Ще давпі греки зпали це і тому в своїх трагедіях ніколи пе примушували героїв шукати виходу з безвиході, бо як ;ко ти його знайдеш? Все вирішувалося набагато простіше. Над героями трагедії з'являвся бог у машппі і з своєї впсотп підказував якому-пебудь Едіпу, що йому треба робити, думати чи казати. Скульптор Дереберя сприйняв видіння хлопчика з бичком як отаку собі підказку бога з машини і ще того вечора повідомив про свою велику художню знахідку і голову колгоспу Зіньку Федорівну, і товариша Зновобрать, і секретаря територіальної парт-організації Грицька Грицьковича.
Дядько Зновобрать, щоб не відкладати в довгий ящик, негайно поставив питання па сільвиконкомі, запросивши якпаііпшршпй актив, бо колегіальність у Карповім Цру завжди ставили понад усе. Зібралося багато поважних людей, приїхав мотоциклом Без-коровайний, Самусь за звичкою приїхав трактором, Щусь-лісник — на візку, запряженім рябою кобилою, і за візком прибігли три його здоровепні пси, які бігали за лісником повсюди і норовили проскочити павіть до приміщення сільської Ради; роль сторожа-вико-павця була доручена Іванові Безтурботному, який прийшов заради цікавості і ніколи пе сподівався на таке важливе громадське доручення. Дід Левенсць вмовив прийти і свого колегу діда Утюжка, хоч той і розумів, що цього разу свою пропозицію впгладити прапори вій навряд чи зуміс просунути, бо питання ж ділове, ніяке свято не передбачається. Дядько Обеліск отримав персонально запрошення як нснереворшеппй карпоярівськпй авторитет у питаниях монументальної пропаганди. Ясна річ, не обійшлося без жіноцтва, бо хто ж більше розуміється на красі, прпйшли доярки й свинарки, знатні ланкові, вчительки разом з Одарією Трохимівною, скромпо сиділи під стіпою і Смачні Кабачечкп, з лінивою цікавістю очікуючи кінця пригоди, яка розпочалася перед їхніми очима під штудерпим піддашшям Гайдукової хати.
Персонально запрошений був і Гриша Левенець. Причому скульптор наполягав, щоб хлопець з'явився в своїй, так би мовити, робочій формі: стара сорочка, порваний сіренький светр, картузик з поламаним козирком, штанці такі коротенькі, що пе закривають і кісточок, стоптані й викривлені черевики. Скульпторові це все було потрібне для наочності його художньої ідеї. Але для цілковитої наочності віп би ще, може, припровадив па вйкопком і бичка! Мама Сашка не захотіла й слухати про якісь там скульпторські витребеньки. Вона одягла Гришу в новенький польський костюм за сто десять карбованців, у нову сорочку зі стрічкою, в нові черевики па товстій підошві, куплені на нараді передовиків у області, і виявилося, що Гриша вже майже дорослий — хоч і по дуже високий, але міцпий, широкоплечий, широкобровий і широкочолий, весь відкритий, розсвітлений, ясний і довірливий. Скульпторові Гриша сподобався й у святковому, але віп все ж уперся — в щоденнім робочім вигляді хлопець справляє враження набагато ви-разпіше і яскравіше.
Дядьки позаймали лавки посередині, немилосердно смалили сигарети "Стюардеса", які споживкооперація завезла ВРКЄ місяців зо два тому і ніяішх інших завозити пе збиралася, поки не розпродає ці. Одягнені були всі по-модному — хто в синтетику, хто в справжнє, і всі в куповане, в готове, тільки дядько Обеліск мав на собі френч з накладними кишенями, як носили ген-гсп у які роки, і напіввійськовий картуз захисного кольору з твердим околи-шем. Щоправда, такі картузи в Карповім Яру носили всі чоловіки, які мали за шістдесят років. Хто їх шив, де й. коли — це залишалося такою самою таємницею, як застосування термоядерної енергії в мирних цілях, з тою лиш різницею, що енергію вчені досі ще не застосовували, а картузи дядьки добувають собі й далі, та nie кожен має їх по два — на будень і свято.
Дядько Обеліск, попри його майже військовий вигляд, був босий, бо взувачку беріг так само, як і Щусі. Осіння трава обабіч стежок, правду казати, вже холодила йоги, але в сільраді було тепло, можна зігрітися, до того ж взувачка в такому ділі, як бесіда з столичним художником, значення не мас ніякого.
Скульптор виголосив цілу доповідь. Пояснив, що таке для радянського колгоспного села статуя. Розповів, де й коли і кому ставлено пам'ятники, які статуї, які скульптурні групи. Тут його перепинив товариш Зновобрать і попросив бути ближче до суті.
— Так я ж по суті! — образився скульптор.
— Де і як — це ми знаємо і, кажеться-говориться, бачили.