У Семена вицокували зуби — чи то вiд пронизливої вологи, чи то вiд нервового збудження.
— I де я взявся на твою голову? — зiтхнув вiн.
— Дурний ти, — ласкаво всмiхнувся Андрiй. — Невже, ти не радий нашiй зустрiчi? Тiльки уяви собi: в полонi, в самого чорта в зубах — i раптом зустрiти товариша!
— Та воно так.
— А чого ж тобi ще треба?
— Але ж через мене ти он як мучишся.
— Е, не турбуйся. Живий буду — не помру. Ми ще з тобою фашистськi танки битимемо.
Вартовий вивiв їх за кар'єр, коли вже смеркало. В сотнi метрiв од полонених чмихав на рейках паровоз, до якого залiзничники чiпляли состав порожняка. Навколо було голо й сумно, мжичка поволi перейшла в дощ, зривався на нiч вiтер.
— Тут стояти, — буркнув солдат. — Стояти й не ворушитись.
Порожняк нарештi причепили до паровоза, паровоз чмихнув ще кiлька разiв, тодi смикнув состав, спробував його потягти вперед, штовхнув назад мабуть, випробував свою силу. З того боку вагонiв хтось невидимий засюрчав у свисток. Стало ясно, що поїзд зараз буде рушати.
— Ну, Сьомо, — несподiвано сказав Андрiй, — утiкай!
— Ти що? — здивувався той.
— Швидше! Поїзд он починає рушати. Бiжи й чiпляйся.
— А ти?
— Не твоє дiло. Бiжи!
— Та як же так?
— Ну, кому кажу!
Семен глянув на вартового, який навiть у гадцi не мав, про що говорили зараз полоненi, тодi якось безпорадно махнув рукою i побiг до поїзда, прямуючи до вагона з гальмiвною площадкою.
Вартовий миттю прокинувся вiд своєї задуми.
— Куди? Стiй! — заволав вiн, зриваючи з плеча гвинтiвку.
Семен злякався. Вiн, мабуть, злякався не так за себе, як за Андрiя, i тому зупинився.
— Бiжи! — крикнув Андрiй i вхопився за ствол гвинтiвки. Солдат од несподiванки ледве не випустив зброї, але одразу ж потяг гвинтiвку до себе. Андрiй був значно слабiший за вiдгодованого солдата. Вiн зрозумiв це, щойно конвоїр смикнув гвинтiвку. Але вiн зрозумiв також, що поки буде триматися за гвинтiвку, солдат не зможе нi стрiляти, нi наздоганяти Семена i, отже, той утече. Вiн учепився в мокрий слизький ствол обома руками, налiг на нього животом, гнув гвинтiвку до землi. Солдат гучно сопiв, задкуючи й намагаючись скинути з гвинтiвки полоненого. Вiн був упертий як бик. До того ж вiн був упевнений у своїй силi, в своїй перевазi.
Семен, який уже майже добiг до вагонiв, озирнувся, побачив, як вовтузяться позаду двi темнi постатi, i кинувся назад.
Андрiй весь час дивився на нього, бо вiн обов'язково мусив переконатися, що Сьома встиг утекти, встиг почепитися на поїзд, i коли побачив, що той повертається, закричав страшним голосом, у якому бринiли сльози:
— Та тiкай же ти, сволото!
Якби Семен був ближче, вiн почув би, як Андрiй заскреготiв зубами. В цю мить вiн ненавидiв i себе за своє безсилля, i товстошийого конвоїра, що мовчки тяг до себе зброю, i Семена за його нерозсудливiсть. Адже поїзд iде! Треба чiплятися на площадку i тiкати, тiкати свiт за очi, подалi вiд кар'єру, вiд карячкуватого фельдфебеля, вiд неволi!
Баренбойм пiсля вигуку Андрiя повернув назад. Та було вже пiзно. Солдат приловчився й ударив Андрiя чоботом у груди. Вiн ударив якраз у стару рану, i в Коваленка од нелюдського болю потемнiло в очах. Руки його розiмкнулися, й солдат вихопив з них гвинтiвку. Останнє, що чув Андрiй, — це пострiл, глухий i разом з тим неймовiрно сильний, немов з гармати, пострiл.
Семене, Сьомо, що ж ти наробив, дурний та нерозумний!
Тиждень Андрiя били. Били всi: солдати й фельдфебель i якiсь гестапiвцi, що мало не щодня приїздили в барак, а ще через тиждень його забрали з команди. Приїхав звiдкись товстошиїй єфрейтор з перебитим носом i повiв Коваленка до станцiї. Це сталося вранцi, коли всi йшли на роботу, I через те Андрiй не змiг навiть попрощатись з товаришами як слiд. Його висмикнули з першого ряду, де вiн завжди стояв, i звелiли йти збирати свої речi.
— Бувай здоров, Андрiю, — сказали йому товаришi, — до зустрiчi на Батькiвщинi.
— До зустрiчi, — вiдповiв Андрiй.
Колона рушила в один бiк, Андрiй попрямував до барака. Бiля дверей вiн раптом почув, що його хтось наздоганяє. То був полонений, бо солдати вже зчинили лемент. Андрiй озирнувся — перед ним стояв Мулик. Вiн часто клiпав очима, його маленький ротик скривився, пiдборiддя якось дивно тремтiло.
— Андрiю, — тихо сказав Мулик. — дорогий Андрiю! Я не забуду тебе, поки живий. Спасибi тобi за все. Прощай.
I вiн обняв Коваленка, хоч вартовий уже наздогнав його й бив прикладом.
— До побачення, — сказав Андрiй. — До побачення на Батькiвщинi, Мулику.
— Я буду твердим, Андрiю. Клянуся! — шепнув йому на вухо Мулик i пiшов назад, похнюплений i непоказний.
Може, колись i вiн стане борцем. Бо не всi ж ними народжуються.
Нещастя легше переносити спiльно. Андрiй тепер був самотнiй. Вiн не знав, куди його везе цей єфрейтор, з перебитим носом, i нiхто з товаришiв не мiг довiдатись про долю Андрiя Коваленка. Вiн зник з команди назавжди — i цьому нiхто не мiг зарадити. Можливо, вiн зник i з життя?
Андрiй їхав у вагонi й мовчав. Єфрейтор теж довго мовчав. Вiн читав газету, потихеньку спостерiгаючи за Андрiєм, читав останню сторiнку, де друкувалися повiдомлення про шлюби й про похорон, "Невже вiн ще не одружений"? — чомусь подумав Коваленко i сам здивувався цiй своїй думцi. Справдi, яке йому дiло до того, чи одружений цей рудий чолов'яга чи нi, чи є в нього батько й мати чи нема. Адже вони зараз вороги. Можливо, єфрейтор везе його просто до концтабору, де на Андрiя вже чигає пащека крематорiю. Можливо, йому дали iнструкцiю застрелити Коваленка "при спробi втекти". У всiх випадках рука єфрейтора, мiцна, жилава рука не схибне. Вiн клацне закаблуками перед начальством, доповiсть про зроблене, гаркне: "Хайль Гiтлер!" — i знову буде жити, як жив: спатиме по вiсiм годин на добу, питиме кофе, їстиме картоплю з маргарином, читатиме газети на останнiй сторiнцi.
— Чого мовчиш? — раптом запитав єфрейтор. — Знаєш, куди їдеш?
Андрiй запитливо глянув на свого вартового.
— В команду, — пояснив той. — Прiма команда! Душе добра!
I вiн пiдморгнув Коваленковi. Але Андрiй не вiрив у це пiдморгування. Вiн надто добре знав, що хоч який злий собака, вiн завжди крутить хвостом.
I знову мовчки гуцикали вони на вичовганих до блиску вагонних лавах, знов перечитував єфрейтор об'яви в газетi, жував бутерброди, перекидався двома-трьома словами з випадковими супутниками, якi заходили в купе, щоб вийти на першiй же станцiї, а Коваленко намагався уявити собi, що то за команда, яку єфрейтор назвав "прiма".
Поїзд бiг уздовж рiчки. Вузенька, ясновода, вона то збиралася у бурхливий, пульсуючий струмочок, то рвалася на волю з мiцних лабет крем'янистих похмурих гiр, то раптом розливалася широкими лагiдними плесами на зелених луках, на якi не насмiлювалися ступити гори, i залежно вiд того, де вона текла, рiчка то була рiвна, як струна, то робила звивини, колiна й петлi. Не вiрилося, щоб над такою рiчкою жили поганi, злi люди. Не могло бути й такого, щоб бiля цiєї свiтлої, прекрасної води хтось надумав розташувати команду вiйськовополонених. Бо це було б однаково, що поєднати волю й неволю, найбiльшу радiсть ї найбiльший смуток у свiтi.
Андрiй ждав: ось-ось поїзд одiрветься од рiчки й помчить кудись убiк, через гори й лiси. Хай би отак iшов ї йшов, вистукуючи колесами, погойдуючись, нiде не зупиняючись, хай би вiз i вiз його далi й далi, аж до краю вiйни.
Але вiйна не мала нi кiнця, нi краю. Вона була скрiзь, вiд вiйни не втiкали — з нею боролись. Андрiй не вiдмовлявся вiд боротьби: вiн став на цей шлях без примусу, добровiльно. Однак вiдпочити вiд цього запеклого, смертельного поєдинку вiн би не вiдмовився. Дев'ятнадцять рокiв це ж так небагато. В дев'ятнадцять рокiв люди мають милуватися сонцем, а не битися за право глянути на нього бодай одним оком. В дев'ятнадцять рокiв люди повиннi мати право на життя, а не вмирати, як мухи, як квiти, збитi безжальними ударами слiпої палицi перехожого.
— Приїхали, — сказав єфрейтор i штовхнув Андрiя прикладом.
Поїзд стояв на маленькiй станцiї, що притулилася бiля круглої похмурої гори з чорним тунелем унизу. Правобiч поблискувала та сама рiчка, уздовж якої вони їхали. За рiчкою червонiли черепичнi покрiвлi невеличкого мiстечка, вiрнiше, села, а бiля самого берега, на тiм боцi, стояв довгий похмурий барак, обплутаний колючим дротом.
Андрiй побачив барак, щойно ступив на землю. "Хоч у гарному мiсцi", спробував утiшити себе, вiдчувши раптом, що тривога за своє майбутнє, яка всю дорогу не насмiлювалася пiдступати до нього близько, тепер стала поряд i нiяка сила, не могла прогнати її, примусити замовкнути.
"Тут i хлопцi, мабуть, дружнi, як там у нас на кар'єрi", — знову подумав Андрiй, а тривога нашiптувала йому щось нерозбiрливе, сполохане, неспокiйне.
Вони пiшли берегом рiчки до мосту, який був позад станцiї. Барак стояв на тому боцi, непорушний, нiмий, i, здавалося, супроводив їх скляним поглядом своїх невеличких вiконечок. Кожен перед тим, як потрапити на мiст, що вiв до села, мав пройти на виду у цього барака, як проходить перед генералом солдат на оглядi. Скiльки рокiв, скiльки разiв на день уже триває оцей безмовний парад? Скiлькох людей зустрiчав скляний полиск отих вiконечок i чи хоч одному вдалося вирватися звiдти? I чи покине вiн, Андрiй Коваленко, той невеселий барак, у якому вiн ще не був, чи покине вiн його, щоб бiльше не повертатися туди?
— Швидше! — гукнув єфрейтор. — Чого повзеш, як каракатиця!
Перейшли мiст, мiцний старовинний мiст з двома низькими арками, якi лежали на опецькуватих опорах-биках з рудої цегли. Такi мости завжди зображалися на середньовiкових нiмецьких гравюрах. I таким спокоєм, такою тишею повiяло вiд цього мосту, вiд повiльної води пiд ним, вiд ласкавої, шовкової трави, що врунилася внизу бiля опор, що Андрiй на якусь мить навiть забув, де вiн. Вiн забув про вiйну, про нещастя, яке сталося з ним i з тисячами таких, як вiн, забув про смерть i страждання, якi стояли в нього за плечима i чигали на кожний його необачний порух.
Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна.