От тим-то і вийшло, що коли під час його остатньої подорожі до Львова до його помешкання закрався злодій, о. Нестор тільки по розбитім вікні та зламанім замку в шафі доміркувався, що чиясь чужа рука господарювала в його хаті. Що і кілько забрав йому з хати сей непрошений гість, він докладно не міг дочислитися. Тільки по довшім слідженні і порівнюванні він переконався, що забрано йому шість книжечок щадничих вартості 6000 гульденів — а що понад се, то хіба бог один знає. О. Нестор нікому не признавався про розмір своєї шкоди, тільки одній пані Олімпії розповів про все просячи, щоб не розголошувала сього і заховала діло в секреті.
— Книжечки щадничі злодієві не придадуться ні на що, — говорив він. — У мене є нумери, і я ще нині телеграфічно завідомлю касу, що такі книжечки у мене вкрадено, — значить, вона їх нікому не виплатить, а коли хто зголоситься за їх виплатою, той сам себе віддасть у руки поліції. А що крім того вкрадено, се вже... — і о. Нестор махнув рукою, немов хотів сказати: бог з ним, з тим злодієм!
— Щось там дрібних грошей забрав, — додав о. Нестор, — здається, небагато, бо що там він у мене багато найде! Ну, та ще годинник срібний — старе клепало! Не варто задля того й крику підіймати. А вже найсмішніше те, що в додатку взяв чоботи, і то не старі, а нові! Га, га, га! Якби він знав!..
О. Нестор не доповів. Йому ніяково було признатися, що в старих, дірявих та запліснілих чоботах він якраз тоді мав зложених пару тисяч самими дукатами, коли тим часом нові стояли порожнісінькі.
Пані Олімпія справді заховала в секреті оповідання о. Нестора про сю крадіж, та справа вийшла, потроху наверх без її вини. Власне ті нові чоботи видали злодія.
Одного дня, коли о. Нестор нічогісінько не надіявся, застукано до дверей його покою, а коли він отворив, побачив жандарма, котрий держав закованого в ланцюжки Цвяха. За жандармом стояв війт з присяжним, а за ними ціла юрба народу. Присяжний мав у руках украдені у о. Нестора чоботи, котрі Цвях хотів було продати в місточку жидові та котрі видали його тим, що в нутрішній часті халяв вистебнуване було зеленою ниткою ім'я і прізвище О. Нестора. Цвях, яко неписьменний, не надіявся зради, але жид зараз пізнав, в чім діло, і віддав його в руки жандарма.
О. Нестор ще й досі без холодної дрожі не може спімнути про ті сцени, що тоді відбулися в його помешканні. Йому прийшлося при всіх людях признатися, що його обікрадено, подати номери щадничих книжечок, суму готівки (не знаючи їі докладно, він подав якнайменшу, кількасот гульденів і опис годинника. Він дрижав увесь час переслухання, вився і путався далеко гірше від злодія, котрий ув одно божився, що, крім чобіт, не вкрав нічогісінько. І справді, докладна ревізія в помешканні Цвяха не виказала ніякого сліду крадежі, та проте його оповідання про сам факт тої крадежі було дуже фантастичне та неподібне до правди. Коли б вірити Цвяхові, то до крадежі сих нещасних чобіт він прийшов зовсім случайно і навіть невинно. Правда, він признав, що ніччю лазив попід вікна о. Нестора, і не міг вияснити, чого там шукав. А лазячи попід вікна, він нараз почув стук у покої. Скрикнув — і в тій хвилі якась фігура вискочила через отворене вікно, а побачивши його в траві, шпурнула на нього чобітьми так, що мало йому зап'ятками ока не вибила. І Цвях з плачем показував величезний синяк під оком. Та всі, хто чув се його оповідання, замість співчуття над такою його пригодою, тільки реготалися, а війт аж поклепав його по плечах і сказав:
— Ей, Цвяше, Цвяше. Та вже як берешся брехати, то хоч би щось дрібочку розумнішого видумав!
Цвях дістав від жандарма, що дістав "до признання", та не признався ні до чого. Його завели до Львова, посадили до криміналу і засудили за сю крадіж на півтора року в'язниці. Він відсидів своє і вернув назад у село, та о. Несторові від сього ані раз не було легше. Щадничі книжечки пропали, як камінь у воді, готових грошей також неслідно було у Цвяхових руках, тільки годинник віднайшла львівська поліція у одного золотника, котрий купив його яко старовину у одного жида, а той знов мав його купити у якогось проїжджого пана в Чернівцях. Тут нитка урвалася, і о. Нестор із цілої сеї пригоди, крім матеріальної страти, виніс іще й те пересвідчення, що здобув собі нового ворога — Цвяха, чоловіка, котрий не має що тратити і готов відважитись на всяке і найогидніше діло.
Від часу сеї пригоди, а особливо від часу повороту Цвяха з криміналу в село, о. Нестор позаводив різні осторожності, раз у раз видумував різні штуки, брався на різні способи, щоби перехитрити, ошукати та на хибну дорогу звести Сподіваних злодіїв. Він ненастанно переховував гроші в інші місця, ніколи не держав прикупі більших сум, мав кілька списів своїх цінних паперів і держав кождий спис у іншім місці, і то звичайно там, де би його найменше можна надіятися, позаводив різні секрети при замках шаф та шухляд у комоді, — одним словом, провадив формальну, дуже сложну стратегію против фіктивному ворогові. Ся стратегія наповнювала його вбоге старече існування, удержувала його мозок і нерви в ненастаннім русі і напруженні, хоча й не хоронила його грошей інколи від проникливих очей та хапчивих рук якого-небудь Гадини. Кілька разів трафлялося то Гадині, то декому іншому зі слуг підглянути криївки, де о. Нестор ховав гроші, — звичайно невеличкі квоти, кільканадцять або кількадесят гульденів. Звісно, сих грошей о. Нестор в такім разі не находив уже в криївці, та, крім моментальної прикрості, се не робило йому великої гризоти і він ніколи із-за тих грошей не робив крику, не збивав бучі, боячися зрадитись перед людьми, що має багато грошей, а не менше того боячись в разі відшукання злодія нажити собі в нім нового ворога. Тільки один Деменюк, пару разів найшовши случайно такі криївки з грішми в саду, мовчки відносив гроші о. Несторові, котрий так само мовчки, зо встидом приймав їх і переховував у інше, безпечніше місце.
Все се пригадував тепер о. Нестор то сидячи при вікні, то знов устаючи і укладаючи в голові смілий план, що має робити, щоб огородити себе від якоїсь гіршої пригоди, котра — він чув се цілою душею — грозила йому від тих людей, що його окружали. "Треба зробити все що можна! А поперед усього треба докладно обрахувати все що маю. Адже се вже тепер не мої гроші! Се фундаційні гроші, котрими я завідую, тож мушу знати, чим я завідую і кілько від мене мають право жадати!"
Тепер уже ніяка забобонна тривога не спиняла його від роблення обрахунку. Та проте осторожність конечна! О. Нестор замкнув вікно і заслонив його полотняною фіранкою, а опісля почав із шухляд комода, із шафи, з кишенів убрання, з-поміж різних шпаргалів, з-під печі, із середини печі і з різних можливих і неможливих криївок видобувати збитки паперів, пакети, мішечки, скрутлі та рулони. Все се він клав на купу, на стіл, поки вкінці, втомлений і спотілий від ходження та лаження, і сам не впав на фотель коло стола, важко дишучи та стираючи піт із чола. Відітхнувши, він почав звільна, осторожно розв'язувати пакети, розвивати рулони, складати осібно, по категоріях, книжки щадничі, осібно облігації, осібно льоси, осібно акції, осібно дукати, осібно всякі інші монети. Весь стіл був заставлений тими паперовими та металевими батеріями — вид, якого би не один банкір позавидів сьому скромному, опущеному, нужденно одягненому старому священикові.
Розставивши все в порядку, о. Нестор узяв аркуш паперу і почав списувати — старанно, виразно і по порядку — кожду категорію тих цінних речей. Ся праця забрала йому доволі много часу; пройшли дві години, поки він списав усе і підвів суму всьому свойому маєткові. Почисливши все звільна, він прочитав остаточну цифру без голосу, тільки шевелячи безкровними тонкими губами. Прочитав і мов одеревів, не зводячи очей із паперу. Ще раз прочитав, а потім стрібував вимовити наголос ту цифру, немов очам своїм не вірив, щоб се могла бути правда.
— Дві... двісті п'ят... десят тисяч, — прошептав він півголосом і широко витріщені очі впер недвижно у пусту просторінь перед собою, — двісті п'ятдесят тисяч — чверть міліону! Ну, я ніколи не думав, щоб аж тілько того було! Ніколи не надіявся! Ніколи б був не повірив, якби мені се хтось інший сказав! А тим часом... так, не інакше! Рахунок зовсім вірний — цифри не брешуть! Он воно як! Он на що вони зуби острять!
І раптом знов тривожні думки, мов чорнохмари, поволоклися по горизонті його уяви.
"О, вона мусить догадуватись, мусить знати, кілько у мене грошей є! Може, не все знає, але догадується. Вже вона недаремно так довгі літа до мене прилещувалась, обсновувала мене незначно, мов павук тонкою павутиною, аж поки не зробила рабом, невольником, безпомічним і заразом такою пожаданою добичею! Боже, боже! Якими манівцями, якими крутими дорогами ти вів мене, в справедливім гніві своїм вів мене, поки не довів до пізнання мого впадку, мого нещастя!"
І він зажмурив очі, притаїв дух, весь углибився в своє нутро, у спомини, в минувше. Там десь глибоко в його мізку блисли, мов два огники, палкі очі графівни, панни Олімпії, зарисувалися її чудово гарні очерти лиця, губ, носа, запахли її золотисті кучері, котрих запах тоді так хапав його за душу. Та нині він здригнувся від тих споминок. Адже ж се був початок його нещастя! Се була та солодка отрута, котрої закоштувавши, він отруїв ціле своє життя. Від тої першої хвилі, коли оті блискучі очі зустрілися з його поглядом там, у графівській офіцині, переробленій на школу, ся женщина сталася прокляттям його життя, його фатальною звіздою, що причинила йому несказанну силу мук і терпіння, мов ржа залізо, згризла всі його молоді чуття і пориви, спаралізувала всі влади його душі, знівечила його спосібності, зв'язала його надії, вигризла, витравила все те, що чинило його правдивим чоловіком, заплюгавила його душу споминами грішних бажань і грішних учинків; — і все те,все те пощо? Для якої цілі? Зразу, певно, без цілі; тільки силою самого фаталізму, нерозривно зв'язаного з жіночою природою, а потім — ох, потім фаталізм став свідомим демонізмом! "Ся женщина — то мій злий дух, то демон-спокусник, що облесливими словами приведе чоловіка до упадку на те тілько, щоб насміятися над ним, втоптати його в болото, взяти його під ноги!"
О.