Основи суспільності

Франко Іван

повість із сучасного життя

ЧАСТЬ ПЕРША

I

Пані Олімпії Торській мусило щось страшне приснитися. Вона напруго кинулася в ліжку, затрепала ногами, мов підстрелений птах, розмахнула руками, мов потопаючий, і, вдарившися одною рукою о дерев'яну побічницю ліжка, закричала крізь сон:

— Рятуйте! Рятуйте!

В тій хвилі збудилася і прожогом сіла на ліжку. Широко розкриті очі блудили в пітьмі, що панувала у її покої. В грудях живо трепалося серце. Дихала швидко і важко, по цілому тілі пробігала дрож. Рука судорожно стискала ріг нічного столика, що стояв зараз обік ліжка. Сонна ще, ледве розбуркана думка не могла відразу похопитися і, мов птиця під градовою хмарою, металася і билася між якоюсь темною тривогою і невиразною ще певністю, що все пережите перед хвилею був сон, а не ява.

— Господи, переміни і заступи! Во ім'я отця, і сина, і святого духа, амінь! — прошептала вона, хрестячись усе ще тремтячою рукою. — Як я перелякалася! Як страшно, господи! А то тілько сон був! Та який сон! Що й досі трясуся. Тьфу, щезай, маро!

І вона ще раз перехрестилася і почала шептати молитву. Та молитва не вспокоювала її. Широко витріщеними очима вона силувалася просвердлити пітьму, найти вікно, визирнути на світ, де, певно, вже мусило світати. Та вікно — одиноке вікно в її спальні — було завішено килимком і не пропускало ані промінчика світла. Пані Олімпія перервала молитву на півслові і проворкотіла гнівно:

— Ах, оп'ять отой килимок! Господи, додай мені терпливості з отсею поганню!

І вона здушеним ще, півсонним голосом силувалася крикнути:

— Параско! Параско!

Та голос завмирав у її горлі. Чи то тому, що спала горілиць зо звішеною вниз головою, чи під впливом сонної змори кров її бухала ще сильно до голови і захапувала дух у груді, а се ще збільшувало її глуху тривогу.

— Ні, не можу! Не добуджуся її! — в розпуці прошептала пані. — Он як сопе! Нелюди! Замучать вони мене своїм непослухом!

І, гнівно зціпивши зуби, пані Олімпія добру хвилю сиділа на ліжку, обома руками стискаючи з боків свої груди, щоби прискорити дихання, і прислухуючися рівномірному здоровому сапанню Параски. Ота Параска — то була молода вісімнадцятилітня служниця, покоївка пані Олімпії. Від двох місяців, відколи у пані почалися припадки сонної змори і приливу крові до мізку, Параска мусила спати разом з нею в її спальні. Пані в таких припадках почувала страшенну тривогу, кричала і кидалась, і тільки присутність другої людини могла її вспокоїти. Та Парасці, занятій увесь день роботою в покоях та в кухні, дуже не до вподоби була ота нічна сторожа коло вередливої пані. Вона й сама боялася її сонних криків і воліла б була супокійно спати в кухні або в гардеробі. А до того пані звикла була будитися дуже вчасно і в таких разах, звісно, першу розбуркувала Параску. Так ось вона взялася на спосіб. Щовечора, коли пані засне, вона завішувала вікно килимком і щільно затикала з боків шматами, щоби ранішнє проміння не продиралося до спальні, міркуючи, що в такому разі пані хоч коли-не-коли проспить довше, значиться, і їй можна буде довше поспати. І даремно пані Олімпія гнівалася і сварила на неї. Параска з упором, властивим тупій та лінивій натурі, не покидала свого звичаю і тим доводила паню до розпуки, тим більше, що гробова пітьма в спальні в разі її припадків іще збільшувала її тривогу.

— Параско! — не то кричить, не то шепотить пані. — Встань! Відслони вікно!

Та Параска і не думає встати. Вона спить на землі, на сіннику, без подушки, поклавши тільки якесь шмаття під голову та накрившися грубою веретою. Рівномірно роздається її здорове сапання; видно, що сон її твердий та спокійний і що можна б її й на поле винести, а вона б не збудилася. Отой твердий здоровий сон дівчини почав звільна вспокоювати й паню Олімпію. Вона зовсім прийшла до себе і знов лягла на ліжко та накрилася ковдрою, хоч у спальні було тепло, аж душно. Та зо сну вона зовсім вибилася. Уява, збентежена сонною зморою, почала насувати їй на ум усіляке страхіття. Спершу в її голові мигнула думка: ану ж який злодіяка закрався до сіней, повзе до її спальні. Та ні! Що він у неї візьме? Правда, двері від спальні не зовсім щільно замикаються, в сінешніх також замок попсований. Та се пусте! Параска, лежачи тут же перед дверми спальні, притискає їх, мов здорова колода: коли б хто хтів ніччю ввійти до спальні, то конче мусив би збудити Параску.

Прогнавши думку про злодійський напад, пані Олімпія обернула свою увагу на інші тони, що доносилися до неї знадвору. Під церквою вартівник закричав "Осторожне з огнем!". Чути навіть, як опісля закашлявся і почупкав чобітьми, йдучи довкола церкви, щоб опісля знов лягти на соломі під дзвіницею. В курнику запіяв когут, а за ним обізвалися й другі геть там у селі. В саді і в старій липовій алеї, що поза садом тяглася аж до річки, лящали соловії; один із них прилетів навіть під вікно спальні і, засівши в густім жасминовім корчі, виводив дзвінко, мов приговорював людською мовою:

— Патиком, патиком, патиком! Там тріс! Там тріс! Туррр! Схаменись! Схаменись!

Пані Олімпії мов мурашки поза спиною забігали. Пташина не переставала лящати, дразнила її. Чим більше вона зосереджувала свій слух на тім, щоб розібрати, як саме щебече соловій, тим виразніше причувались їй оті дивоглядні слова. І вони знов навіяли на неї те чуття холодної тривоги, яке лишилося було по її сні. І разом з тим їй живо став перед очима й сон, усі ті огидливі картини, що від двох місяців не переставали її мучити, мов гадюки висисаючи живу кров із її серця.

Їй снилось, що вона була молоденькою дівчиною. Цвітуча, мов рожа, в рожевім убранні, вона рожево глядить на світ. Усе їй усміхається, усе її пестить, усе любується нею. І сонце, і цвіти, і повітря, і люди. Молодіж липне до неї, паничі з найчільніших родин у краю роєм крутяться довкола неї. Молодечі лиця, то круглі, то подовгасті, облиті здоровим рум'янцем то сентиментальною блідістю, з чорнявими пещеними вусиками і без них, з очима то огнисто блискучими, то немов ув'ядаючими від гарячого чуття, хмарою носяться довкола неї, мов лиця ангеликів довкола Сікстинської мадонни. І не диво! Вона молода, вродлива дочка графа Лісовицького, властивця обширних маєтностей і великих капіталів, — значить, хоч не одиначка, то все-таки одна з перших великопанських партій у краю. І вона знає се і ходить гордо, холодно, насмішливо серед тої хмари лиць, під градом палких, закоханих поглядів, серед шепоту подиву та здавлюваного бажання. їй люба ота душна атмосфера подиву, зависті та бажання, але її не тягне ані до одного з тих лиць, ані до одної з тих гнучких та елегантних фігур у фраках, циліндрах і глянсованих рукавичках.

Сонна змора тягне її з блискучого та запахущого світу салонів, балів та компліментів у невеличку, чистеньку й тепленьку кімнатку в обширних офіцинах, що від двора її батька вибігли геть-геть у сад, немов сховалися під розлогими липами. Там живе учитель її братів, молодий студент філософії, Нестор Деревацький. Що тягне її туди, до його покою, до світлички, в котрій він для графських синів та дочок устроїв імпровізовану школу, обвішану мапами і рисунками, з таблицею до писання, з м'якими кріслами, в ряд уставленими перед масивним дубовим столом замість шкільної лави? Що тягне туди панну Олімпію, котрої едукація вже скінчена і котра не має обов'язку так, як її молодші брати і сестри, нудитися над книжкою та скриптурами?

Вона й сама не знає, що її туди тягне. Нестор, молодий чоловік літ 28, не то що некрасивий, а так собі, непоганий та й нічим особливим не визначується. Поверха судячи, ані не рівняти його до тих молодих елегантів, що окружають панну Олімпію. Тільки в устах його, в мові сидять могучі чари. Пані Олімпія ще й нині тямить, що зразу довгий час вона не звертала ніякої уваги на домашнього вчителя. Хоч він щодень обідав при спільнім столі з усею графською сім'єю, вона ніколи не вимовила до нього й слова; він був мов малесенька мушка, котрій вільно літати серед проміння її світла та котрої вона недобачала. Аж раз брати затягли її на лекцію пана Нестора. Вона слухала зразу рівнодушно, потім чимраз цікавіше, розговорилася по лекції з Нестором і відкрила в його словах якусь дивну мелодійність. Відтоді почала частіше ходити на лекції, заявивши матері, що яко старша хоче пильнувати, щоб молодші брати і сестри вчилися пильно і слухали вчителя. Та їх не треба було пильнувати, і панна Олімпія пильнувала зовсім чого іншого!

Як се сталося, що вони полюбилися з Нестором? Хто перший сказав слово, хто і яким способом виявив чуття, що запалило серця обоїх молодих людей? Пані Олімпія і досі сього не тямить і тоді не тямила. Тямить тільки, що цілі два місяці ходила мов сама не своя, мов потонувши з головою в якімось рожевім тумані. Се були найкращі дні її життя. Чом вони минули? А коли вже мусили минути, то чом хоч трохи довше не тривали?

Найменший братик Стасьо підслухав її любовне воркування з Нестором і розповів його матері, а мати передала батькові. Ані мати, ані батько не мовили Олімпії ані слова, не сказали нічого й учителеві, тільки, коли Олімпія на другий день прийшла до знайомої офіцини, застала двері замкнені, а офіцину порожньою. Старий садівник Яків сказав їй, що пана Нестора нині досвіта спакували, сквитували, посадили на бричку і відвезли на дворець залізної дороги. Пані Олімпія тямить і досі ті гіркі сердечні сльози, що проливала, сховавшися в густі корчі парку по вислуханні сеї вісті. Але і вона, так само як її родичі, ані словечка не сказала нікому про свою любов, ані одною сльозиною, ані одним спомином не виявила її перед ніким із домашніх. Німо і глухо поховала своє чуття на дні серця, залила слізьми і присипала пилом забуття. Була ще молоденькою дівчиною, та все-таки знала, що графській доньці іменно так треба зробити, коли їй трафилося таке нещастя полюбити плебея.

Сонна змора тягне її кудись від тих картин, кудись, де холодно, темно, вогко. Немов вона входить у якийсь безконечно довгий коридор, погано освічений і давно-давно не провітрюваний. Сперте повітря каменем налягає на її груди. Дрож проходить по тілі, а її рука стискає щось таке холодне, слизьке та огидливе... Ох, та се рука її судженого, графа Торського, що товаришував ще з її батьком за його молодих часів, а розтративши по європейських столицях та ігорних місцях силу, молодість, здоров'я і маєток, вернув до краю, щоб рятувати останки надшарпаної фортуни.

1 2 3 4 5 6 7