З автівки вийшло двоє молодиків і бадьорою ходою рушили на згірок – до обійстя Луки.
– Заготівля вторсировини! – буркнувши привітання, пояснили причину відвідин прихідці – щупляві тонконосі й гостроокі парубчаки в шкіряночках. – Купуємо брухт, старі акумулятори, холодильники, пралки…
Лука, який з наближенням заготівельників пхнув лівицю в кишеню, похитав головою:
– Немає, хлопці. Нічого немає!
А ті вже кинули око на Жигулик, що від спеки й дощу ховався під брезентовим напиналом обіч хати, перезирнулись:
– Ми й автівки викуповуємо, гарні гроші вам дамо за ці ночви!
– Нічого, – усміхнувся Лука, – вони ще їздять!
– Хіба що згори! – коротко реготнув один, кивнувши куцо стриженою макітрою в долину.
– Нехай! – Ви ж не хочете її в мене вкрасти? – підтримав жартівливу мову господар.
– Ні, що ви! – вигукнули обидва.
– Глядіть, бо я ниньки до кума на іменини потупцяю – в кума й заночую!
Щойно молодики пішли, заклопотаний Лука вирушив не до вигаданого кума, а до безпалого Мирона – єдиного поташнянина, який воював у АТО, де здобув контузію й позбувся трьох пальців на лівиці. На війну ветеран ходив добровольцем, і знаючи, що Лука постраждав на Майдані, поважав пасічника. Втім товариських стосунків вони між собою не підтримували, оскільки Лука не підтримував товариських стосунків ні з ким.
Коли Мирон довідався з яким клопотом прийшов до нього колишній майданівець, у нього загорілися очі:
– Я Гільзу візьму!
Потойбік ночі з видолинка війнуло свіжістю. Місяць заслало тьмавим серпанком, спориш перед ґанком – холодною росою. Загнаний у хату Хлястик не подавав ознак життя, Мирон з відданою й кмітливою Гільзою грілись, тулячись одне до одного, в повітці.
Вони прийшли, коли Лука вже не сподівався, що прийдуть. Насправді викрасти з подвір'я автомобіль було за іграшки, Жигулик не треба й заводити – штовхнув покотом з узгірка, а вже внизу, де господар не почує, заводь, а як не заведеться то тягни налигачем!
– Дай! – вигукнув як було й домовлено, Мирон. У веранді Лука клацнув вимикачем і під напиналом засвітилася лампочка, тієї ж миті від холодної автівки сахнулося дві тіні.
– Гільза, фас! – знову крикнув ветеран, з пітьми виринула величезна вівчарка й високим стрибком блискавично повалила одного зі злодіїв у траву. Другий кинувся навтьоки, та Лука, вискочивши тим часом з веранди, вдало поставив злодієві підніжку. За хвилю обоє лежали тонконосими писками в спориш, спину одного переможно м'яла передніми лапами Гільза. Морда вівчарки загрозливо шкірилась.
Що робити з крадіями Лука не знав, зате, як тут-таки з'ясувалося, добре знав Мирон. Він зручно всівся на знайдений біля Жигулика ослінчик, дістав і неквапно закурив сигарету.
– Так, капосники, а тепер тихенько підводимось, беремо один одного за руки і вчимося танцювати гопак!
– Що? – певно один зі злодіїв вирішив що недочув.
– Не подобається варіант А? – переконуюче, по вчительському, продовжив ветеран. – Тоді маємо варіант Б: хазяїн автівки зараз же телефонує до дільничного, факт незаконного проникнення в наявності, свідок, себто я – також. Можна сповіщати ваших нещасливих матусь – хай починають сушити сухарики! Що, на якому варіанті зупиняємось?
– А! А! – загугнявили крадії.
– Я так і думав! Отож стаємо мармизами один одного, беремося за руці й під мій акомпанемент починаємо присідати, піднімаючи навпереміну то праву то ліву ногу. До речі, хто спробує злиняти – пущу навздогін Гільзу. Вона, бідолашна закоцюбла – якраз нагріється! Ну – поїхали! – ветеран почав плескати в долоні й ритмічно підспівувати: – Гоп мої гречаники, гоп мої смачні – чогось мої гречаники не вдалися вдачні! Активніше, активніше! А чого, — кинув він отетерілому Луці, — ми так "апалченців" під Хрящуватим перевиховували!
Перевиховування тривало аж до світанку. Поки не позбавлені відчуття прекрасного учні старанно шліфували витіюваті колінця гопака, їх "хореограф" устиг розказати Луці як у восьмому класі мало не спалив Мар'янівську школу, куди зараз його запрошують як героя, як врізав між роги фермеру Юхимківу, коли той відмовився доплачувати комбайнеру надурочні, як до них на блокпост приходив ворожий кіт-розвідник. Їй Богу – щоразу після того, як обійшовши територію, злокапосний вивідач зникав, починався обстріл! Хлопці вирішили вже було вбити сєпара, та відчувши либонь лихе, кіт перестав приходити.
Аби не відволікатися на акомпанемент, ветеран велів танцюристам, щоб ті підспівували собі самі. Для зігріву та з почуття вдячності Лука видобув з хати таку жадану Мишком чвертку, тож гайнувати час їм було цілком комфортно.
Ледве не обійнявшись на прощання, "гості" розійшлися вщент потомлені: злодії-танцюристи в один бік, сповнені відчуття гарно виконаної роботи Мирон з Гільзою – в інший. Сидячи на лавці біля відчиненої хвіртки й спостерігаючи як над пагорбами по той бік видолинка палахкотить рожевим світанням небо, Лука чухав загривок щасливого Хлястика:
– Я синій, чортяка. Синій! І що мені з цим робити?
З книги Ентоні Ленґхема
Епізод 6. У кожного свій Бог.
За індексом тріумфальності підкорення Мгамбою Америки поступалося хіба що звершенню, яке п'ятдесят з гаком років тому здійснила легендарна ліверпульська четвірка. Кон Мекінтайр дарма бургерів не їв і улюблений Фундадор байдикуючи не потягував, тож для демонстрації своєї правдовидчої "змоги" Мгамба отримав найкращі аудиторії спочатку Нью Йорка, потім решти Східного узбережжя, потім Середнього заходу й нарешті сонячної Каліфорнії.
Подивитися, а якщо пощастить то й поспілкуватися з унікумом, який за одним лише вашим словом безпомилково відрізняє брехню від правди, до кращих залів міст і штатів набивалися натовпи з чулих домогосподарок, цинічних менеджерів середньої ланки, недовірливих робітників дорожнього господарства, самовпевнених водіїв міжміських перевезень, неврівноважених тінейджерів і скептичних журналістів місцевих видань.
Від зали до зали, від шоу до шоу за новою суперзіркою бігало все більше й більше репортерів і операторів найпотужніших телеканалів країни, а оскільки обов'язку нагадувати час від часу про своє існування репортажем з мене ніхто не знімав, спеціальний кореспондент Метью Гопкінз Ті-Ві Тоні Ленґхем щоразу мусив вражати глядача оригінальністю. Власне, я не знаходив нічого оригінальнішого за розумне використання того, до чого американським колегам було зась, тобто близькості моїх стосунків з Мгамбою, можливості майже будь коли зайти до їхнього з Сайною номера, спільно обідати, вечеряти та милуватися черговими краєвидами з оглядового майданчика чергового хмарочоса десь у Бостоні, Балтиморі або Чикаго. Лише я мав розкіш зняти Мгамбу за сніданком з дружиною не в готельному ресторані, а в номері, лише я мав дозвіл поцікавитися враженнями від подорожі в Сайни, лише моя камера могла піймати бездоганно чорного маслакуватого правдовидця в мить, коли пікантно-недбало накинувши на стегна сніжно-білий рушник, той виходив з душу.
Неминучість обставин швидко перетворила мене на неформального прес-секретаря знаменитості, я почав милостиво дозволяти, або невмолимо відмовляти тому або іншому виданню в інтерв'ю з правдознаєм, до мене почали підлещуватися й шукати підходи, на мене почали полювати й дивитися знизу вгору. Коли я розказував про це Шуману, мій гучноголосий бос аж млів від гордощів і все нахвалявся негайно перелетіти через океан, щоб і собі спожити бодай дещицю тієї слави, поваги, а то й чорної заздрості, які сочилися тут на адресу рідного каналу звідусіль. Втім виконати свій задум босові заважала ретельно приховувана ним таємниця про яку, зрозуміло, знали на МГТВ всі – Джейсон Шуман не виносив авіаперельотів.
Отож Мгамба заклика́в діловитих американців відмовитися від брехні й розважав публіку все вигадливішими трюками, які винаходили для нього невтомні сценаристи. Сілас Ндіку ангелом-охоронцем супроводжував зірку скрізь і всюди, вишколено тримаючись на крок позаду й на крок убік від правдовидця. Сайна все стрімкіше й незворотніше занурювалася в роль марнотратної дружини мільйонера, все нещадніше спустошувала полиці й вішаки брендових бутіків, усе довше й довше затримувалася на процедурах у престижних СПА-салонах. Спостерігаючи за процесом нікому не підвладний і непідзвітний Мекінтайр флегматично підраховував прибутки, попивав свій Фундадор і не прибирав з благородного обличчя вдоволеної посмішки.
Гарі Кінґу, ведучому найпопулярнішого в каїні ток-шоу, невмолимо відмовити було звісно ж неможливо, я лише попросив телезірку не задавати Мгамбі питань, на які той не спроможеться відповісти.
– Що ти маєш на увазі? – спитав Гарі.
– Не варто цікавитися в нього прогнозом індексу Доу-Джонса, або враженням від соціальної політики нової адміністрації.
– Це називається "коректність питань", колего, – по батьківському усміхнувся токшоумен. – Річ очевидна!
Я присоромлено вмовк.
Над телевізійним образом подружжя прикріплені Мекінтайром стилісти попріли недаремно. Барвиста, загадково орнаментована шукка тепер не лише огортала стегна правдовидця, а й вільно спадала йому через плече, від чого Мгамба зробився схожим на римського патриція. Чотири годинники, по кілька браслетів і ланцюжків, майже всі підвіски й пір'їни зі строкатого вбрання поборювача брехні зникли, зате оздоби що залишилися, виглядали доречно, стильно й оригінально. Сайну одягнули в елегантну приталену сукню від Марка Джекобса, самбурійські коралі на її шиї ефектно доповнилися кількома разками перламутру, місце масивних завушниць заступили вишукані золоті сережки з трьома маленькими діамантами в кожній.
– Навіщо ви приїхали в Америку? – почав свій допит Кінґ.
– Сивий мзунґу Мекінтайр сказав, що тут дуже багато брехні, схоже навіть, що найбільше в світі! Я правдовидець, тож я знав що він не бреше, й захотів приїхати сюди, щоб у ваших великих бомах стало менше неправди. Спочатку я сподівався, що зможу викорінити брехню в цілому світі, але згодом усвідомив, що світ дуже великий і самому мені не впоратись. Що ж, Мгамба зробить стільки, скільки зможе!
– Ви справді вірите, що після ваших сеансів люди перестають брехати?
– Я питаю їх: ви більше не брехатимете? — і вони відповідають: ні! І деякі з них кажуть правду, я бачу – я ж правдовидець!
– Як це відбувається, як ви викриваєте брехунів?
– Зичливий Нкай – бог самбуру, сподобив мене відрізняти брехню від правди.