Тепер-же я сам бачу, що Зеленому не хватає навіть того, що Ангел має... Сплять усі, де прийеться, їдять тільки те, що добрі люде дадуть, а про то, щоб погуляли як слід, ніхто й гадки немає...
— Як то так? — стримано спитався Залений.
— Дуже просто! — всміхнувся дяк. — Зайняли яке небудь містечко і зараз-же контрибуцію на нього... Тоді всього буде досить, а то все Україна та Україна якась...
— Мовчи гаде! — несподівано кинувся до нього Проць.
Дяк враз пополотнів і злякано залепетав:
— Чого-ж ви того? Я тільки той... порадити хотів.. мене навіть соборний протоєрей поважав і...
— Мовчи!... — почулися звідусіль обурені голоси і чи ясь дужа, з кострубатими пальцями, рука сміливо потягла його за бороду.
— Зоставте! Не треба! Я думаю, що він сам піде від нас! — промовив Зелений.
— Піти я, звичайно, хоч і зараз, можу, але хто мені за місяць моїх митарств заплатить? — посміліщав дяк. — Я-ж тепер до Переяслава вертати не можу...
— Ну, що ви на те скажете? — повернувся Проць до Зеленого.
— Зробіть так, як зараз товариство скаже... — промовив Зелений.
— Повісити, гада такого, повісити!... — загомоніло в лісі.
Дяк повалився перед Зеленим на коліна і заскиглив:
— Я не знав, що в вас такий звичай... Я не буду більше.. Я й так піду собі...
— Дядьку Пилипе! — гукнув Проць. — Візьміть цю духовну особу і відпровадьте її до гарматчиків... Розумієте?...
— Як не розуміти? — сказав дядько Пилип, виходячи з гурту.
Дяк був чоловік здоровий і хотів було пручатися. Але до дядька Пилипа підбіг на поміч парубок в синій чумарці і вони разом потягли нещасного проповідника погромів в лісову гущавину.
Зелений скокійно загорнув цигарку і замислено став курити. Повстанці затихли і напружено стежили за кождим його рухом, але він був такий як і завжди, дарма, що це був перший випадок такого скорого суда і росправи над одним з повстаючої громади.
— Паршива вівця всю чередь заразить... — промовив хтось з гурту.
В той час до Зеленого підійшли з-заду Ґонтаренко і Супоня. Зелений, зачувши за собою шелест, швидко обернувся і його лице так і засяло від радости:
— Нарешті промовив він, обіймаючись з Супонею. — Ну, що, як?
— Гаразд усе! — відповів Супоня. — Робітники за нами...
— Набої дістали?
— Чотири вози...
— Де вони?
— Відправлені до Уманя, як ви казали...
— А відозви?
— Видруковані...
— Чудово! Так от гаразд і обрадимо все...
— Для чого? — схопився Супоня. — Мені здаесься, що зараз не варто цього робити!...
— А ви знаєте, в якому ми зараз положенню? — відповів запитанням Зелений.
— Як то в якому? — здивувався Супоня. — В густому та темному каневському лісі, де були вчора й позавчора і де можемо бути завтра й після завтрого...
Зелений тільки зітхнув. Подумав щось з хвилинку і спитався:
А з Ґонтаренком ви вже говорили?...
— Ні! Ми отут тільки-що стрінулися і я ще нічого не знаю... — відповів Супоня.
— Отож бо то й є, що ви ще не знаєте того, що ми майже оточені і що сьогодня мали не аби яку справу в Каневі...
— Що ви сьогодня в Каневі були?
— Так! — хитнув головою Зелений. — Були і своє діло зробили, але на ніч мусіли залишити все і вернутися на своє місце...
— Чого-ж то так?
— Справа в тому, що до Канева прибуло в цей час дві дівізії червоних і вони тепер розіслали за нами свої стежі...
— Що-ж тепер робити?
— Зараз будемо знати... Для чого-ж тоді й раду скликаю?...
— Ну, коли так, то не гайте часу! Треба якось вибіратися звідси, тим більше, що в иншому місті ми тепер зможемо не знати що зробити...
— А, так, товаришу, так!... — похитав Зелений головою. — Тільки, щоб прийти до иншого місця, треба й самим трошки иншими стам...
— Про що це ви?
— Я думаю, що нам час уже виставити якесь одноцільне гасло і ясно зазначити свою мету... Боротися і тільки боротися, замало... Уряд Республики зараз у Камянці і в його склад увійшли де які наші люди... Мені здається, що нам необхідно порозумітися з ним і прийти до чогось одного, що єднало-би нас і творило собою спільну силу...
— Ну, ну!... — здвигнув Супоня плечами. — Відчиняйте раду, не такий тепер час, щоб його тратити...
— Гаразд! — сказав Зелений. — Про все инше ми самі собі поговоримо, а зараз...
Повернувся лицем до повстанчої громади і голосно заговорив:
— Панове товариство! Самі знаєте, що не для забави, а для діла скликав я вас сюди в такий непевний час! Хочу вам слово сказати своє!...
— Просимо, просимо!... — загуло в лісі.
Зелений озирнувся навколо себе!
— Але ранійщ, ніж маю щось казати, хотів-би я знати, чи богато між вами є переяславських дяків?...
Сказав і знов озирнувся. Ліс шумів. Повстанці мовчали.
— Ті, що прийшли до мене з метою поживитися чужим добром, мені непотрібні, — заговорив Данило далі. — Скликав і скликаю до себе лише тих, що відчувають кривду над собою і що домагаються вільного життя і мирної праці на своїй землі... Чи так я сказав, панове товариство?!...
— Так, пане отамане, так! — загукали Трипільці, витискаючись наперед. Очі Зеленого засяли. Стиснувши в руках шаблю, вирівнявшись, не говорив, а кидав словами:
"Чи пригадуєте той час, коли ми одностайним напором повалили гетьмана і зломили залізну силу німецьких баґнетів?... Як що так, то мусите знати і те, для чого саме ми це робили!... Потім, чи пригадуєте, як ми залишили Київ і пішли до Трипілля?... Як що пригадуєте, то й знаєте, що робили ми це не з лихої волі, а з чистоти серця, як того вимагала наша велика віра!...
— Правильно! Правильно, що й казати! — почулися з пітьми голоси. — Нам заморські ґенерали не потрібні...
— Так! — хитнув головою Зелений. — Нам нічого було клайятися всяким Французам та Румунам, коли досить мали своїх власних сил... Але, на жаль, наші керманичі тоді не розуміли цього і, захоплені вигадками свого мозку, не хотіли рахуватися з нами... Самі знаєте, чим кінчилася вся їх справа, а тому говорити про це не приходиться... Досить буде сказати, що вони опинилися без ґрунту, а ґрунт зістався без душі... Ми тепер самі між ворогами, як той богатир на роспутті... єдиною нашою зброєю в боротьбі з цини ворогами є наша велика віра в будуччину... І доки ця віра буде з нами, доти не страшні нам ніякі вороги і доти будемо справлятися з ними...
— Чому ні?... Ще такого задамо їм перцю! — несподівано вигукнув на весь голос дядько Пилип, який стояв у перших рядах.
— Ціхо! — смикнув його хтось із заду за пол. — Чого репетуєш?...
Зелений на хвилину зупинився. Обвів поглядом ряд знеможених лиць і заговорив далі;
— Дні наші в походах, а ночі в сторожжі... Змагаємся й вартуємо, а навколо нас тьма тьмуща нобезпек, які загрожують нам загибеллю... Навіть у цей час, коли я говорю до вас, ворог звідусіль оточує нас, наміряючись зробити несподіваний напад... Одначе, це нам не перешкодить поговорити, бо час горячттй настирливо вимагав від нас свідомости нашої справи... Ця ніч є останньою в тому безладному змаганню, яке ми вели досі і, зі сходом сонця, кожний з вас мусить переродитися і зрозуміти, що з переяславськими дяками нам не по дорозі... Цим я хочу сказати вам те, що годі нам уявляти собою якусь збірну ватагу паливодів та горлорізів, а мусимо створити певне боєве ядро, навколо якого моглиб скупчувати десятки й сотні тисяч мужицьких повстанців, які, не кидаючи коси й плуга, скрізь і всюди були б з нами... З цею метою встановляється мною сталий звязок між усіми окремими повстанчими загонами на обох берегах Дніпра і з цього часу ніхто з них не смів виступати на власну руку, не повідомивши мене, або Центральний Повстанчий Комітет, який на ціх днях має утворитися при штабі армії Української Народної Республіки...
— Як то так?! Що то має значити?! — раптом, голосно запитався Супоня.
Ґонтаренко і Проць ніяково переглянулися між собою, а ряди повстанців захвилювалися і глухо загомоніли:
— Як-то так?!... Як-то так?!... Знову з ними?!... Знову до заморських ґенералів навертать будуть?!...
Очі Зеленого заїскрилися. Стиснувши зуби, стояв і слухав того гомону, нічого не говорячи, і коли, нарешті, той гомін трохи затих, він засміявся:
— Ех, ви!... І невже ви могли подумати, що я. Зелений, мужик духом і тілом, захочу кривити своїм сумлінням і поступатися чим небудь на користь панів? Ні, справа тут зовсім инша! Справа в тому, щоб досягти обєднання всіх наших сил і скерувати їх до одної мети — боротьби за народню державу. І коли я заговорив про уряд Республіки, так тільки через те, що цей уряд тепер значно змінився і що в його склад увійшли представники Селянської Спілки, під прапором якої і ми йдемо. Та, краще, хай вам про це скаже Ґонтаренко, який тільки-що повернувся з Уманя.
В той час наперед виступив Ґонтаренко.
— Шановне Товариство!. — заговорив він. — Я тільки що прибув з Уманя, куди мене посилав пан отаман для переговорів з Уманськими повстанцями. Там я стрінувся з членом Цека Селоспілки товаришем Петриченком, який їхав до нас просити допомогти йому створити повстанчий центр, на що має уповноваження камянецького уряду. Уряд цей значно змінився і в його склад входить богато наших товаришів, які й просять нас допомогти їм в справі визволення Рідного Краю. Як ми викидаємо переяславських дяків, так і вони викидають там усе те сміття, що причепилося під час останнього відступу з Київа і скеровують всю справу до тієї мети, до якої йдемо ми. — Ніяких уступок панам і ніяких згод з червоними вони не роблять і не думають робити. їх метою є — цілковите визволення всього Українського Народу і до цього вони закликають нас. Завдяки цьому, настрій всього селянства на Волині та Поділлю піднісся і фронт реґулярної армі швидко посувається вперед. Незабаром має прийти 60.000 галицького війська, при допомозі якого буде роспочато наступ на Київ. Але, роспочинаючи наступ на Київ, не треба забувати того, що слідом за наступаючими нашими військами, можуть посунути на нашу землю вороги західні. Отже, певна сила наших військ мусить залишитися на заході, аби забезпечити перемогу тих, що йдуть на схід. Без нашої допомоги, шановне товариство, ніяка перемога не можлива і, цілком зрозуміло, не можливе наше визволення. Товаришем Петриченком було запропоновано нам від імени Уряду й Головної Команди негайно створити повстанчий центр і одночасно перейти до орґанізованої боротьби з ворогом по всіх куточках української землі.