Але всередині мене панувала вічна мерзлота, якій я так само не міг дати ради, як і вогневі, яким палала моя зовнішня оболонка-плоть.
— Не можу тебе розтопити, не можу! — стогнала Зоя. — В чому річ? — Вигукнула вона раптом і відступила від мене на крок. — Не хочеш? Чи ти бідолашка?
— По-моєму, бідолашка ти, — сказав я ніби й спокійно, дивлячись, як знову розпалюються иереді мною сліпучі бляшки її очей — ось для чого вона відступила. І я стояв одерев'янілий, тілом моїм бив дрож, а піт котився струмками.
І тут очі її раптом погасли, і я почув ридання. Нутрове, спазматичне, невтішне ридання: здається, вона здавалася на ласку переможця. Моє серце стріпнулося, перекумелькнулось у грудях — я пішов туди, звідкіля лунав той плач. Вона впала мені в обійми.
— Погана я, погана! — казала крізь ридання. — Через це мене не хочеш?
Гладив її волосся, легенько, по-батьківському цілував їй лоба і жалів її. І дивний смуток обіймав мене, і тільки одна думка жила в мені: ну, навіщо, навіщо оці люті любовні війни? І од того жалю холодне нутро моє почало розставати, як лід, мені й самому захотілося біля неї заплакати, хоч крижаного остереження й досі не позбувся.
— Що ти від мене хочеш? — спитав я.
— Бути тобі покірною, — шепнула вона крізь хлипи.
— Чому ж чаруєш? — спитав серйозно.
— Бо кохаю тебе, — відказала вона.
— Хочеш, щоб я тебе взяв?
— Ти диявол! — сказала вона втомлено. — Диявол! Ти мене заморозив! Іди геть і покинь мене!
Тут треба було послухатися і піти, злегка посвистуючи — тоді переможцем залишився б я. Але вона була хитрішим супротивником, отож миттю збагнула, що я здамся тільки тоді, коли почне мені опиратися, бо зачеплено буде мою півнячу, чоловічу натуру. Так воно й сталося.
— Лягай! — коротко наказав я.
Вона покірно лягла. Тоді я її взяв, як елементарну дівку, про яку її партнер нітрохи не дбає. Зоя мені не допомагала, а з очей її котилися й котилися сльози — я це відчував обличчям, торкаючись її лиця. І тут настав момент, коли я мусив із дівчини вийти, щоб не лишити в ній сімені, чого ніколи не робив. Але саме тоді вона раптово й сильно обхопила мене руками й ногами, нутро її при цьому запалало і дико обпекло мене, і я розірвавсь у ній, як снаряд, розсипавшись безліччю осколків своєї плоті. Мільйони осколків, що розметалися по гарячому розпеченому полю — і вся моя сила висякла. Тоді я рвонувся з її обіймів, і обійми розпалися, як пелюстки розтовченої квітки.
— Чому ти це зробила? — заревів люто я.
— А хіба не все одно? — спокійно, навіть прозаїчно відказала вона, покриваючи йодолом свої сяючі в темені ноги. — Не один ти зробив мені так. Ти — останній!
Подивився на неї із здивуванням і побачив, що й обличчя її світиться блідим фосфоричним світлом. Не очі, як раніше, а таки обличчя, очі ж не світилися, вони були сама тьма.
— Відьма! — сказав я і розвернувся, щоб піти геть. І таки пішов геть, а в спину мені вдарив її регіт, рипливий, вискучий і бридкий, що стьобав мене болючіше, ніж батіг. І я помчав у ніч, натикаючись на кущі, які немилосердно стьобали мене по обличчі, по руках, по плечах; я біг і рвав обличчям павутину на гіллі й самі кущі, що також були наче павутина, тільки болючо-тверда; я біг, не маючи в грудях зовсім повітря, тікав од того сміху, що все ще звучав за спиною, і не хльостав, а сік мені плечі; я біг од своєї ганьби і поразки, залишаючи безславно поле бою за переможцем, який реготав і реготав, і той регіт доводив мене до безум'я, до сказу, бо коли диявол — я, як сказала ця відмиця, то диявол-бідолашка, а точніше, без прикладки: бідолашка та й усе. Бідолашка, який поніс ваготу і біль здійсненої на ньому помсти.
12
(Цей останній розділ я, автор, записую з уст оповідача конспективно, бо він має обіймати більший часовий простір. Окрім цього, потому як розказав мені про своє падіння, оповідач вів свою мову більш уривисто — це, може, й тому, що тоді перебував, як то кажуть, під сильною мухою і посильно прагнув напоїти й мене, тобто автора цього твору, не дбаючи, що це пошкодить цільності оповіді.)
Зайве наголошувати, що з горбункою Зоєю я стосунку більше не мав, ми одне одного уникали і взаємно відчужилися, зовсім так само, як перед цим мої друзі. Свою звабницьку діяльність, якщо можна так сказати, Зоя на околиці припинила (те, що вона сказала мені: "Ти останній!" — було правда), хоч тут жили й інші хлопці, котрі не входили в нашу компанію. Це цілком заперечує можливу думку, що горбунка Зоя була німфоманка чи елементарна повія, чи якась збоченка: пояснення її поведінки треба шукати в іншому.
Через кілька місяців усе відкрилося: в Зої почав проступати живіт. Забігаючи наперед, скажу, що Оксана, якій я нарешті виголосив ритуальні слова про свою до неї любов (після чого вона й справді розчинила переді мною всі дванадцять своїх дверей) підтвердила моє припущення: мотиви поведінки горбунки Зої були прості, не суперсексуальні і не містичні — вона хотіла дитини, а не чоловіка. Мети своєї вона досягла.
— Чому ж використала аж чотирьох? — спитав тоді я.
— Які ви, чоловіки, дурні, — відповіла безапеляційно Оксана.
— Раніше вона сходилася тільки з одним, але з того нічого не виходило, тільки час тратила. Є ще одна причина...
Оксана на цьому затнулася, і я змушений був витратити чимало часу, щоб вона договорила. Не ясно, чому затнулася, очевидно, мала задоволення від того, що робила таємниці із видимих речей.
— Учинила благородно, — проголосила Оксана. — Бо хто тепер угадає, хто із вас батько?
Отже, горбунка Зоя чоловіка не хотіла, була-бо дівчина тверезомисляча і розуміла, що зі своєю вадою, навіть при чарівницьких здібностях, чоловіка їй здобути не так легко, а може, й неможливо. Припускаю, що чарівництво виснажувало її, а вона спромоги не мала викрешувати постійно з себе цього дару, отже особу чоловічої статі могла звабити, тимчасово одурманювати, але ж не постійно біля себе втримувати. Не важко з цього зробити висновок, що ми й справді використовувались як племінні бугаї, але з тією різницею, що один бугай запліднює багатьох корівок, а це була така, що потребувала для себе чотирьох. Отже, про наші творченосні здатності вона була невисокої думки і, можливо, мала рацію, бо ми і справді люди "інфантильного покоління"
— малоенергійні й малоенергоносні. Можливо, тому ніхто із нас не мав мук сумління, здогадуючись, чи не він є батьком Зоїної майбутньої дитини: ба більше, кожен переконував себе, як я вислідив, що те вчинив не він. Найбільше турбуватися мав би Юрко, що й сталося. Він якось зайшов до мене (це коли в Зої виразно викруглився животик) і про це заявив прямо: він перший, отже, дитина його. Я заспокоїв бідного хлопця Оксани-ним резоном, хоч він і звучав дещо софістично. Він, Юрко, проголосив я, мав переконатися, що горбу нка Зоя дісталася йому не в стадії непорочності. Юрко це підтвердив. А це цілком підтверджує, сказав я, інформацію Оксани, яка звідомила: Зоя не раз пробувала "зробити" собі дитину, але чинила це лише з одним, і в неї нічого не виходило. Отже, сказав я, їй для того, щоб вийшло, треба було не менше, за її підрахунками, чотирьох, і тут вона, як виявилося, не помилилася. Юрко знав, що я софіст і трохи словоблуддя, але йому страшенно хотілося заспокоїтись, і він мій резон прийняв, а зрештою, і заспокоївся, бо знову до мене приходити перестав. Оце дружнє намагання всіх чоловічих осіб нашої компанії до батьківства не признаватися — ще одна з ознак приналежності нашої до інфантильного покоління, і нам мало діла, що в цій ситуації щось нашу чоловічу гордість умаляє. Отже, горбунка Зоя "моральну проблему" геніально обдумала, а все просте — геніальне (раніше цей афоризм читали навпаки). Мені залишалося стежити, — з усіх я був найспокійніший, і це підкреслила сама горбунка, адже "морально спіткнувся" (усвідомлюю всю умовність цього святенницького визначення) останній, — так от, мені залишалося стежити, як упевнено і несхитно виростає Зоїн живіт; відтак мав, хай і не шляхетну, але іронічну приємність за цим процесом спостерігати, адже обов'язків слідчого, чи вірніше, вченого-дослідника, із себе не складав. Звісно, чинив те принагідне, бо після того, як горбунка Зоя перестала чарувати, потягу до неї не мав, навіть дивувався, що міг його мати. Більше того, відчував глибоку, міцно закорінену відразу, тож бачити мені її не складало жодної приємності; однак, щоразу, як налазила мені на очі, у моєму нутрі спалахував той жах, про який згадував раніше. Ригорист може назвати мене негідником, але прошу не забувати, що ні я, ні мої приятелі з компанії не хотіли горбунки Зої (притому жоден) і мірою сили своєї чарам її опиралися, отже, чинили те не зі своєї спонуки та волі, а під її явним примусом через явне чарування, що існувало як психомагічне явище проздовж часів та віків, як акт любовного насилля, і в старовину законом жорстоко каралося. Тому, вважаю, ми негідниками не є.
Хочу розповісти ще один, для мене неприємний, епізод. Це сталося тоді, коли горбунка Зоя двигала перед собою вже величезного живота, я навіть побоювався, що в неї народиться не одна дитина, а чотири. Якось почув на вулиці галас і підійшов до вікна: було це взимку. І тут побачив, що вулицею не йде, а пробує бігти, незграбно перевалюючись із ноги на ногу, з отим животом, горбунка Зоя, а позад неї зібралася зграя хлопчаків і скандувала:
Гоп-стоп, Зоя,
Кому давала стоя?
Я давала стоя
Начальнику конвоя!
І в горбунку полетіли, наче білі голуби, сніжки.
Я відчув, що палаю на лиці, і вже хотів вискочити, щоби прогнати шибеників, але Зоя раптом перестала тікати, повернулася до переслідувачів і почала горлати на них рипливим, істеричним, неймовірно неприємної і високої модуляції голосом — такий голос з'являється в матерів, коли вони честять на чому світ стоїть своїх нащадків. Отож і вона честила ту хлоп'ячу зграю, не добираючи слів, і це на шибеників подіяло, очевидно, засоціювалося з голосами їхніх матірок — вони і сипнули врозтіч. Побіч Зої лежала присипана неглибоким снігом купа жорстви, тож Зоя почала хапати камінці та жбурляти їх у напасників, розсипаючи цілком брутальні прокльони. Хлопчаки відбігли на безпечну відстань і зупинилися. І знову почали скандувати (я це добре чув, бо кватирку мав відчинену): "Гоп-стоп, Зоя..." і так далі; і раптом побачив, що Зоя втратила свій запал, плечі її ще більше звелися, а голова вгрузла в них ще більше.