Диво, однак, не в тому, думав він, а в тому, що надія, з'єднавшись із вірою, часом народжують любов. Але й любов у цьому світі буває, як самотня жінка з листком календаря в руках.
Він переходив сінці, що вели до кухні, і раптом уявив собі ту темну тінь із листком календаря у пальцях.
– Сьогодні понеділок? – спитав він раптом у Ванди.
– Але ж, Сильвестре, – сказала за спиною в нього Ванда, – ти ж дивився оце щойно на календаря.
3
Кухонний стіл Ванда заслала на двох, і він мимоволі те відзначив.
– Сідай, – кинула недбало і поклала на тарілки по два підсмажених яйця.
– Боявся, що не застану тебе, – сказав він, обережно надбираючи жовток срібною ложечкою.
– Сьогодні у мене вільний день, – сказала Ванда. – Маю уроки чотири дні на тиждень.
– Все в тій самій музичній школі?
– А то ж де? Коли вже якось приладнаєшся до життя, мусить бути все те саме.
– Вони їли якийсь час мовчки.
– Чудовий хліб, – сказав він.
– Хліб як хліб, – відказала Ванда.
– Е, не кажи, – відповів палко. – Вік такого не їв!
І справді їв якось по-новому. Ванда те мимоволі відзначила, може, трохи й пожадно.
– Тобі не мало два яйці? – спитала.
– Мені ніколи нічого не буває мало, – відказав він. – Тому я й вижив, – він їв якийсь час мовчки, а тоді довершив. – Задовольнявся тим, що було мені дано.
– Не забув філософствувати? – спитала Ванда, позирнувши на нього з-під приплющених повік.
– Ах, вибач, забув, що ти цього не любиш, – похопився він. – Але мені здалося, кажу річ житейську.
– Де збираєшся влаштовуватися? – спитала Ванда.
– Де доведеться.
Вони знову їли мовчки, доки не запили яєчню кавою. Тоді подивилися один на одного десь так, як при зустрічі
– Хочу викласти тобі умови, на яких у нас житимеш, – сухо сказала Ванда.
– Можеш не робити того, – тихо мовив він, – бо я наперед на все згоден.
– Шлюб свій ми не поновлюватимемо, – сказала вона категорично.
Він хитнув.
– За квартиру ти мені не платитимеш, а оскільки ми столуватимемося разом, даватимеш на їжу.
Він знову покірно похилився. Тоді вона незручно випросталася і покрутила шиєю, наче їй муляв комірець.
– І ще одне, найважливіше, – сказала вона. – Дочка наша повинна думати, що ми живемо як чоловік та жінка.
Він скинув запитально бровами, але вона на нього не дивилася. Тоді він знову відчувся Вовчиком-братчиком, саме тим, що, кульгаючи, іде поруч із санками: здається, йому дозволено було покласти на ті санки другу ногу. Але від того йому стало не легше, бо мусив перебирати задніми двома, а це куди незручніше, ніж кульгати на трьох. Ванда шумко звелася й почала складати тарілки.
– Оце все, що я хотіла тобі сказати.
– Я на все згоден, – тихо мовив він. Однак і далі запитально на неї дивився, і вона роздратовано смикнула плечем.
– Щось тобі не зрозуміло? – спитала.
– Та ні, ні, – миттю зів'яв він і підхопився з-за столу й собі. – Хотів сказати… Але хай, я на все згоден.
– Ми повинні, поки не прийде Мирослава, з'ясувати свої стосунки. Що хотів сказати?
– Та нічого особливого, – мовив він похватцем. – Просто я ще нічого не знаю… Але коли тобі треба моя допомога…
– Гадаю, що в тому не буде потреби, – згорда обірвала його Ванда. – Жінка, яка прожила стільки років з дитиною сама, звикла розраховувати на себе.
4
Він не встиг вийти з кухні, коли ж двері несподівано розчинилися і в них не ввійшла, а влетіла дівчина. Вона так і завмерла серед кухні, бо побачила чоловіка, якого аж ніяк не сподівалася тут зустріти, і слова, які готувала сказати матері, не встигли вийти з її вуст. Стояли так і дивилися, не мігши й очей розвести, але це тривало тільки мить – дівчина зирнула на матір, яка також непорушно застигла по той бік столу, закам’яніла й безмовна; здавалося, вона незвично виблідла – не дивилася ні на чоловіка, ні на дівчину. І в кухні повисла дивна, незвичайна тиша, аж чутно стало: на керогазі, котрий стояв на плиті, щось забулькотіло в каструлі, а ще чутно стало: за вікном дзенькає синиця. Дівчина скрикнула тонко й захоплено і за мент уже була в обіймах чоловіка, який все-таки не витримав і вдруге заплакав.
– Таточку, невже це ти, таточку? – скрикнула дівчина, а він плакав уже зовсім не стримуючись, і став уже по-справжньому смішний, оцей маленький, лисий чоловічок, бо мав засліплі очі й оглухлі вуха. Почав втирати ті очі як дитина, і тільки тоді Мирослава зніяковіла, а може, й злякалася, адже то міг бути зовсім чужий чоловік. Відхилилася від батька, і в неї самої покотилися по щоках сльози. Тоді Ванда вийшла з-за столу і пішла до них негнучкою, дерев'яною ходою, говорячи на ходу:
– Так, це твій батько, Миросю. Він уже повернувся до нас назавжди.
І якось так сталося, що вона підійшла до чоловіка й дочки занадто близько, а ще сталося, що Мирослава вдруге кинулася до них обох і з'єднала їх із собою в обіймах. Так уже якось воно вчинилося, що вони таки обійнялися втрьох і заплакали.
– Рідні ви мої, рідні! – сказав із дивним прихлипом Сильвестр. – Скільки думав про вас і так боліло мені до вас серце не розказати…
Першою отямилася і отверезіла Ванда, вона змахнула сльозу і знову стала суха і строга.
– Ну, отямтеся, – сказала вона. – Батько з дороги зморений…
– А я собі подумала, – радісно защебетала Мирослава, – хто це такий малесенький? Ну, ніколи б не подумала, що в мене такий маленький тато… Зустрілися б на вулиці й не пізнала б.
– Я не пізнав би тебе також, сказав сердечно батько. Все ти мені в пам’яті маленькою дівчинкою жила. Дай-но хоч роздивлюся на тебе!
Відступив на кілька кроків і дивився аж очка йому сяяли.
– Мирослава в нас красунечка, – сухо прозвучав десь збоку Ванлин голос. По-моєму, вона ні на тебе, ні на мене не подібна, а швидше на мою бабу по батькові.
– А по-моєму, я схожа на вас обох, – сказала щасливо Мирослава.
– Дивні бувають речі, – тихо сказав Сильвестр, все ще не відриваючи очей віл дочки. – Там, далеко, я не раз уявляв момент нашої зустрічі. Я уявляв тебе, Мирославо, дорослою, і тебе, Вандо, якою ти зараз є. І ви були в тій моїй уяві саме такі, як оце вас бачу зараз.
– Вся ота наша біда, – сухо сказала Ванда, – через твою надмірну уяву й трапилася. – Але не будемо заговорювати батька, – раптом звернула вона розмову, – хай піде з дороги спочине…
Це прозвучало різко, дисонансно, і страх знову просковзнув по Сильвестровому обличчю. Мирослава того не побачила, бо на мить відвернулася від батька – клала на стільця портфеля. Кинула в його бік ніжним поглядом, а Сильвестр позирнув прохавчо на Ванду, щоб таки відстрочила йому відпочинок з дороги, бо хіба міг він у такий мент відчувати втому? Але Ванда знову була суха й замкнута й наказала чоловікові очима щось таке, чого він не міг не послухатися. Тому впустив голову й пробурмотів, що він таки не сходив із поїзда кілька діб, тож кали вони не проти, то він на годинку засне.
– Таж звичайно засни, таточку, – сказала Мирослава. – Ми ж бо не на годину зійшлися, а на ціле життя.
Тоді він дозволив подивитися на дочку розверстими очима, але вона вже почала оповідати матері те, що збиралася сказати, коли ввірвалася на кухню, йшлося там про останній дзвінок і про те, скільки було квітів і що вони подарували першокласникам по книжці й по букету, а першокласники подарували по букету їм. Вона радісно й весело блиснула при цьому в батьковий бік, і навіть на Вандиних вустах лягла тонка світла риска, а лице розпогодилося.
– І де ж той твій букет?
– Так вийшло, – сказала дівчина, що одному першокласнику букета розтоптали, я йому свого й віддала. А то стало над тим розтоптаним букетом і реве…
– Іди спочинь, Сильвестре, – кинула батьку Ванда. – А ми тут з Мирославою трохи погомонимо.
– Ні, це пізніше, – похопилася Мирослава. – Я проведу татка… Де ти хочеш, щоб він ліг?
– В кімнаті тітки Аполінарії, – сказала Ванда. – Віднині батько там і житиме.
Мирослава спинилася на ходу і запитально зиркнула на матір. Ванда незручно засміялася.
– Не забувай, Миросю, що ми з батьком уже літні люди…
Мирослава провела тата до його кімнати.
– Тобі розстелити постіль чи ляжеш на ковдру? – спитала.
– Ляжу на ковдру, – мовив Сильвестр.
– То я принесу пледа, – вона метнулася у вітальню, а за хвилю повернулася з пледом. – Тут у нас і справді трохи жила тітка Аполінарія, – сказала, – от ми звемо цю кімнату: кімната тітки Аполінарії. Така чудна була та тітка.
– Чому ж чудна? – спитав Сильвестр.
– Ну, це я потім розкажу, – мовила Мирослава. – Спочинь, таточку, ще в нас на розмови буде багато-багато часу.
Чмокнула батька в лоба, подивилася тепло і тихенько причинила за собою двері. Потому пішла навшпиньки через вітальню і темний коридорець на кухню. Мати вже смажила яєчню.
– Розкажи мені детальніше про той останній дзвінок, – сказала, не повертаючись від плити.
– Та що там, мамо! – сказала Мирослава. – Хіба я можу про це думати, коли тут у нас така радість? Як він приїхав?
– Як сніг на голову, – сказала мати. – Щось мене покликало вийти на ганок, сама не знаю що. А він стоїть у дворі й дивиться. Подобається він тобі?
– Звісно ж подобається. Навіть тим, що він трошечки смішний.
– Він більше смішний, ніж думаєш, – сказала мати, і на сковорідці в неї щось голосно зашкварчало.
– Чого ти так кажеш, мамо? – спитала Мирослава.
– А того, що мені часом хочеться себе пожаліти, – сказала Ванда. – Бо не тільки його життя понівечилося, а й твоє, і моє.
– Але ж він нічим не винуватий, мамо, – сказала, здивовано на неї дивлячись, Мирослава. – Про це й у газетах пишуть: беззаконство це було.
– Може, й так, – сказала тихо Ванда, – але змарнованих літ ніхто й ніколи нікому не поверне.
5
Двері зачинилися за Мирославою з легким рипом, і Сильвестр знову опинивсь у цій голій кімнаті з календарем, кімнаті загадкової тітки Аполінарії. Той рип наче відрізав його від світу, в якому тільки-но перебував – світу чудного й незнайомого, наче зі сну. Він знову сів на стільця, що стояв серед помешкання – не мав сміливості на те напрочуд охайно застелене ліжко лягти. Жодної зморшки і жодної складки не було на покривалі, що синьо перед ним ясніло, пошивки на двох невеличких подушках були накрохмалені і здавалися бляшаними; стіни ідеально білі, тільки в кутку пасмастий брунатний підтік. Видно було, що той підтік ретельно замазували, але пляма все одно проступала через глину.