Неподалець рипнули двері, й на вулицю випнулась істота у вицвілому халаті й старій болонячій куртці з обірваними кишенями, озута в капці і з квітчастою хустиною на голові. Вона відразу ж укмітила Тоську і її до неї потягло, ніби Тоська була рибалка, а та особа (звали її чи прозивали Магаданша) — рибою. Отож рибалка-Тоська потягла вудочку і вудочка та привела до водогінної колонки рибу-Магаданшу, і ще не встигла Магаданша наблизитись, як Тосьчин рот розтулився і звідти попливли печальні слова, і всі вони були про її Льоньку і про ту капосну Броню, і про те, що та паскуда втерлася в їхній дім, що вона невдячна і зрадлива тварюка, бо безплатно й телевізора в неї, Тоськи, дивилася, що її признався: таки крутив із тією хвойдою шури-мури. Вона, тобто Тоська, йому вибачила, бо чоловіки всі такі, а Броньці не вибачить ніколи: не крутила б вона хвостом, то і його, дурбачелистого, не потягла б. Тоська заплакала великими слізьми, розповідаючи цю печальну історію, а перед нею, як дерев’яна, стояла Магаданша і співчутливо покивувала головою. По тому вони спільно, дружно прокляли всіх потаскух, шльондр і паскудниць, а Магаданша додала неґречне слово й про лоботрясів, повійників і кобелів, тобто про чоловіків. Саме в цей час рипнули неподалік другі двері, й на ґанку виросла ряба Надька, а що ряба Надька була тимчасово з Магаданшею посварена, то не підійшла до кумась, а взяла відро й подалась до колонки. Саме в цей час біля паркану з’явився Олексій, зирнув на вулицю, але побачив мирну картину: теревенять баби, іде по воду ряба Надька, вийшла з двору куца Наталка зі своїм здоровенним псом — Олексій спокійно сховавсь у нетрях городу. В цей час проїхало по вулиці таксі, із нього визирнув поважний Йонта, в зубах у нього стриміла цигарка "Біломорканалу". Ряба Надька забула про воду, зупинилася серед дороги, бо їй смертельно забажалося знати, що таке привіз цього разу той невгамовний хапун Йонта. Другим оком вона так само пильно подивилась у бік Магаданші й Тоськи — вони й досі балакали. Тоді вийшла походкою пави зі свого двору, де жило в п’яти будинках сто пожильців, провізорка, вічна стара діва, гордо пройшла повз жінок, не привітавшись, і повела свої щедрі тілеса в бік двох туалетів, замкнутих на ключа і вельми сморідких. Провізорка вийняла з кишені халата клаптика вати, охайно заткнула нею одну ніздрю й другу і тільки тоді ввійшла в сморідке коло, що твердо опасало туалети; відімкнула двері й сховалася за ними, ніби пропала.
— Нє, ви подумайте, — сказала Магаданші Тоська. — Я йому годжу як болячці, я йому перу, варю, прибираю — цілий день так намотаєшся, що ніг під собою не чуєш; а ще на роботу біжи, а в мене здоров’я вже неважне, а попробуй нагодувати його, ненажерливого, а він оте стерво до хати принадив. І вже вони знюхалися, добра б їм не було, я все в нього, зарази, випитала — воно ж дурне і не журиться, але я цього так не лишу!
— І не лишіть, уважаїма, не лишіть! Я, коли жила в Магадані, то в нас такого бизобразія не було.
— Ну да, а я що кажу! І це такою тихою прикидалася, така скромненька, тьху на твою голову! — чуть-но не каждий день до нас бігала. Нє, не проломити їй голову?
— А проломіть, уважаїма, проломіть! Я коли жила в Магадані… нє шо я кажу… Коли б у мене таке случилося, то я узяла б доброго каменя і по голові, стервуху, по голові! І його, і її…
Ряба Надька стояла посеред дороги з відром, одне око її було повернене в бік Йонтиного двору, бо Йонта й справді щось витягав із таксі, а друге — до водогінної колонки, до якої не зважувалася підійти, бо посварена із Магаданшою.
— Це ви чуєте, тьоть Надь, що я кажу? — спитала від колонки Тоська.
— Трохи почула, а не пойму, — відповіла ряба Надька, забуваючи про Йонту. — Це шо, отой ваш байстрюк у гречку вліз?
Тоська почала переповідати історію, а внизу біля річки стояв біля своєї хати (власне, хата була не його, а Тосьчина) Льонька. Комин курів димом, тобто він запалив уже й піч; Льонька обмірковував проблему: чи не міг би удруге поснідати. Шіллер вів через галявину коня, йшов накульгуючи; ззаду за конем котилася маленька замурзала грудочка-дівчинка; Льонька сентиментально подумав, що було б не зле, коли подібна грудочка закотилась би і в його подвір’я. Але нива, що її обробляв, родила тільки сухий пісок докорів та вимовлянь, відчував, що глухне в цьому дні і обростає кригою. Подумав мимохіть про село, в якому виріс, — батька не мав, а мати вмерла — був Льонька одинак. Хату свою продав, коли ще в армію забирали, а після війська гроші ті пропив. Тоді й переступив цього порога, і тепер його щодня обсипає сухий, сірий пісок, засипає глибше й глибше; по шию загруз він у той пісок, а довкола широкий світ, хати зирять вікнами й раду радять, сплетені в небі вузлом димів. Ішло по-недільному вдягнених двоє дівчат, переступали калюжі стрункими, в капроні, ногами, і він задивився на ті ноги, забувши навіть про другого сніданка.
— Ач, на дівчат задивився! — почув знайомий голос і здригнувся. Тоська стояла з відром біля правої ноги, була кругла, як клубок: обличчя, очі, вуха, великі груди й живіт, клуби, стегна — все напрочуд кругле; важкі ноги в обрубках з-під гумових чобіт (він одягав ті обрубки на річку) топтались у рідкій багнючці. Льонька роздивлявся її трохи здивовано й спантеличено, очі мав покірливі, як у теляти, і це примусило Тоську щільніше стиснути вуста і стати до нього ще немилосерднішою.
— Підеш у місто! — наказала вона. — На базарі купиш курям пшениці, заплатиш за електрику і в магазин зайдеш. Купиш хліба, масла, може, буде риба копчона і ще там шо — подивишся… Чув, що оно на вулиці говорять?
— Що ж там говорять? — байдуже спитав.
— А ти не знаєш що? — єхидно відгукнулася Тоська. — Про тебе і твою клячу Броньку.
— А що вони можуть про нас говорити? — зчудовано спитав Льонька.
— А те, що й ти мені казав.
— Я тобі щось казав? — викруглив очі Льонька.
— Оце вже й забув? А вчора, коли ми те… Забув чи придурюєшся?
— Нічого я тобі не казав, — твердю повів Льонька.
— А це вже не бреши! Казав! Казав, що ти з нею терся!
— Тьху на твою голову! — сплюнув Льонька і двигнув убік, щоб від Тоськи втекти.
— Нє, ти мене послухай, — пішла за ним Тоська — Люди дарма плескати язиками не будуть.
— Чи ти здуріла, чи в тебе з голови остання клепка вискочила? — спинився Льонька. — Не мав я з нею нічого.
— А вчора сказав: терся! Я питала, а ти сказав. Так уже й забув?
— Не полшю, щоб таке дурне казав, — буркнув він. — Може, я спать хотів, а ти приставала.
Тоська причіпливо обдивилася чоловіка. Ні, він, здається, й справді нічого з Бронькою не мав, а коли й лапнув її принагідно, то це така поведенція чоловіча. Вона часто заморгала очками, але в ній почала здійматися якась хвиля, щось їй самій до кінця незрозуміле: може, вона трохи й застоялася, може, їй трохи й приостогид оцей вайло, оце байдуже й покірливе створіння — останнім часом він її більше дратувати почав. Чи не тому вона звела на нього строгі очі.
— Ти мені, Льонька, диви! Хоч раз побачу, як трешся коло тієї клячі, шльорки тієї, голову провалю!
Він хмикнув, зирнув поверх її голови, тоді повільно дістав із кишені сигарети "Памир", виловив одну, неквапно запалив і випустив хмарку диму.
— То йти мені в той город, чи не тра? — спитав байдужно.
— Аякже! — мовила Тоська. — Чи знов скажеш: не чув!
Повернулась і попливла, перевалюючись, як качка, у чудних отих обрубках із гумових чобіт, помигуючи литками, обтягнутими, аж розлазилися, простими в гумку панчохами.
Пішов слідцем, бо в голову йому закладено було аж стільки доручень; подумав про карбованця, прихованого від получки, — вип’є десь там у місті пива. Тоська посковзнулася на багнюці й проїхала, ніби хлопчак на ковзанці, роздершись однією ногою вперед, а другою назад. Зирнула на нього, чи не сміється, але він не сміявся, тільки очі відвів. Пристукнула обрубками коло порогу, знову повернулася до чоловіка. Льонька спинився зачудований: такого добродушного обличчя він у неї давно не бачив.
— Дам тобі рубля, — сказала вона. — Можеш випити пива І щоб мені на ту клячу ані дививсь!
Він закліпав безпорадно повіками і мозок його прошила радісна думка: а може, десь і на вино дешеве наскочить. Від цього йому стало зовсім весело, і він аж головою крутнув, водночас і на жінку хитро дивлячись: чи не розгадала вона часом його думок?..
Дивилась, як він відходить: у сірому пальті, чорній старій кепці й негладжених штанях. Повільно переступає ногами, дивиться під ноги, вайлуватий і неповороткий. На споді Тосьчиної душі знову ворухнулося роздратування, але вона пригасила його — на обличчя виповзла напівсаркастична усмішка. Тьхукнула в болото білою, згуслою, як це завжди після балачки буває, слиною й подалася до хати. Тут скинула важкого й довгого халата і напнула плаття — було трохи затісне, але таки вбила себе в нього. Підійшла до дзеркала і подивилася суворо в широке, трохи розплиле, але ще молоде власне лице. Була задоволена з оглядин, тож і всміхнулася зверхньо. "В тої клячі, — подумала, — не груди, а дві бовтанки смердючі!"
8
Броня підходила до своєї вулиці негнучкою ходою, добрий її настрій давно пропав. А ще більше він пропав, коли зустрілася вона з Людкою, такою ж старою дівою, як і вона, але куди більш єхидною і язикатою. Людка зирнула на неї з усмішечкою, а вони вважалися ніби й подругами, зупинилася й почала розглядати Броню.
— Чого це отой Бомбовоз розкудакталася на цілу вулицю? — спитала.
— Який Бомбовоз? — здивувалася Броня.
— Ну, Тоська ота пришелепувата. Справді мала щось з її Льонькою?
Броня почервоніла раптом до вух і безсило закліпала очима.
— Та хто тобі таку дурницю сказав! — вигукнула вона.
— Ну, мені й ти могла б сказати, — мовила Людка, підморгуючи. — Тут той Бомбовоз так розпиналася, так тебе лаяла: і така ти, і сяка, і що чоловіка в неї відбиваєш!..
— Та їй-бо, Люд! — занепокоєно сказала Броня. — Я й не думала…
— Кажи, кажи, — знову підморгнула Людка. — А чого така червона стала, як мак?
Броня ще більш почервоніла.
— Та ж нічого в мене з ним нема й не було! — сказала сердито.
— Може, й нема, — сакраментально відповіла Людка, — але вулиця про те гуде. Ой, я побігла, до однієї з роботи хочу заскочить…
Вона побігла, а Броня стала й боялася зрушити.