Панотець щось до неї говорив, а Мундзьо перекручував ту мову і впевняв її, що панотець хоче її бити за зірвані квітки.
Мундзьо був би допевне відібрав від Краньцовської довгу науку доброго поведення, якби так не Славко. Вони змовилися йти до лісу на прогулку, через те не було коли Краньцовській заходити в суперечку з сином.
Шарлота й Краньцовська вибралися в білих рижових капелюхах. Зараз із самого краю лісу треба було дряпатися на стрімку гору. Не був би це великий труд, якби цей бік гори був порослий хоч одною травичкою. Коли ж бо тут виростали сосни, як у тій байці з діамантової гори. Пісок білий-білий, кришталічний, як узяти його на руку, то прозорий, чистісіньке скло. Лиш десь-не-десь видніється чатиння з сосон, що задержалося якимось чудом у піску, бо вода геть змиває. Ступити на цю землю, то ковзько, як на льоду. Навіть не можна вдержатись на вистаючім корінні сосновім, бо й воно через чатиння й навіяний пісок також ковзьке... Одинока рада помагати собі руками, хапаючись за кождим ступнем дерева.
Славко йшов наперед і брався помагати Краньцовській, подаючи їй одну руку, а другою держачись дерева. Вона хапалась його руки, а як тілько поступила ногою, ковзалась і приклякала.
Коли ж добралася трохи ближче до Славка, то обнімала його руками, щоби буцім удержатись на ногах. А попри це сміялася й реготалася, як дитина. Шарлота вважала цю пору за догідну, щоби лишити їх самих. Обіцянка спонукала Мундзя до вороття домів. Краньцовська це не завважила, а Славко припадком побачив, як ті двоє вернулися.
На самім вершку гори спочивали від утоми. Тут уже росла трава, а надто була широка межа, що відділювала старий ліс від молодника. Стояли обоє в тіні й віддихувалися. Славко питався за Краньцовського, поважився вважати його за свого суперника. Не знати, чи задумував над ним наглумитись, чи боявся стрічі з ним.
— Ах! Не згадуйте мені за того драба! — відповіла Краньцовська. — Кілько разів згадаю про нього, то роблюся люта, мов змія. Можете собі поміркувати, як мені мило жити на світі. Подумайте собі! Вам можу все сказати: адже ви мужчина, вже розумієтеся на таких речах та й знаєте мої відносини дуже добре. Подумайте лиш! Кілько разів погляну на свої діти, стілько разів пригадую собі, що вони діти алкоголіка! Не знаю, чи здужаєте ви порозуміти, як ця думка точить мою душу?!
Зітхнула й нагадала собі, що Мундзьо десь облишився. Славко сказав їй, що видів, як Мундзьо з Шарлотою вернулися. Вона всміхнулася якось нещиро:
— Ви не завважили, як вона дискретно лишає завсіди нас обох самих? Видко, що вже добру школу перейшла. Та мені це байдуже! Нехай собі думає, що хоче. Вже яку славу мені муж приспособив, то я не в силі гіршої собі напитати. А зрештою...
Подумала хвильку, вагувалась.
— А зрештою, — говорила далі, — чи найдеться хоч одна розумна людина, яка би повірила, що жінка з таким мужем, як мій, та жиє самотою, без приятеля? Адже жінка також не скотина. Чей потребує з кимось розмовитися, порадитися, хоч трохи розвести душу. Не пропадати ж мені в такім багні без ніякої відради.
Послідні слова докинула, ніби про себе.
Хоч не любила нагадувати про мужа, отже раз нагадавши, не переставала про нього говорити. Розповідала Славкові, що муж далі бавиться й нема надії, аби вернув і через тиждень. Сьогодні приходив до неї економ із вісткою, що відпитав місце пробування Краньцовського. Певне, хотів, щоб Краньцовська звеліла йому їхати по мужа. Бо та служба все лиш за тим пазить, аби при нагоді вандрівки Краньцовського щось облизати. Але вона відрядила економа з нічим.
— Я вже не така дурна, як була давніше. Чи повірите, пане Славку, що я вже вдавалась до ворожок? Іще й тепер мені соромно, як собі нагадаю.
Пішли далі дорогою попри молодник на зруб. Там устигли вже чорниці обрости цілі стаї зрубу. Неначе якісь мишачі гаї, стелилися вони попри зрубані пні. Чорними кругленькими головками заманювали прохожих ід собі. Але прохожі на це не зважали. Вони лиш слухали одне одного. Тільки ожини їм заважали. Ця ростина брала прохожих підступом. Стелила крадьки проміж траву землею своє довге пруття й показувала ягоди, ще не достиглі, бо червоні. Але приступу до ягід боронила завзято, зо скаженою люттю, гострими колючками. Особливо чіплялася до спідниці Краньцовської. Вона мусила приоставати й видирати колючкам свою одіж.
Нараз над заходом виринула чорна хмара. Із поспіхом висувалася з-поза обрію на синє широке небо. Куди простягалася, лишала по собі чорну заслону. Вітер звіявся сильний. Краньцовська вхопила обома руками криси свого капелюха й бігла в напрямі лісу, що його ще не зачали рубати.
— Біжім до будки, — крикнула до Славка, — бо змочить нас дощ до нитки!
Ще встигли забігти перед дощем. Це був ліс старий, з грубими соснами, призначений також на вируб. Недалеко й будка стояла, захист лісних робітників, просто й догідно виставлена. До двох дерев, що росли близько себе: одно від полудня, друге від півночі, прибита поперечка на висоті росту чоловіка. На тій поперечці скосом до землі сперті широкі тріски з соснового дерева. Це була західна стіна. Від полудня й півночі дві простовисні, трикутні стінки. На схід сонця відчинено зовсім. Сподом прибиті тріски, мов до підвалини, до трьох дощин, що стояли лігма, кантом догори.
Як посідали Славко з Краньцовською в тій будці, то надворі потемніло. Буря знялася страшенна, нагло, доразу з цілою силою! Настала дивна сутолока гуку й реву. Проміж гони чатиння шуміло й свистало. Грубі сосни, неначе гнучкі лози, нагиналися верхами до себе і стукали одна об одну. Дудніли й гуділи, неначе дзвонили глухо великі дзвони, що в них обвито серце грубим оксамитом. Скрипіла й пищала якась надломана суха гілляка. А посеред того лускав інколи грім і гоготав по дебрах і верхах. Краплистий дощ товкся, немов горох до долівки. Ішла лісом музика на величезних струментах. Музика велична, могутня та дужа. Супроти неї людська музика на звичайних струментах подобала би на ляск батога супроти гуку гармати.
Найгірше незгідні голоси зливаються в далечині в гармонійні тони. Якою ж чудовою здавалась би ця лісова музика для того, хто прислухався б їй відтіля, аж із-поза тих чорних хмар! Варт великі гроші таке послухати!
Ця музика продиралась аж до серця, аж до душі тих обох, що захистилися в лісовій будці. Говорила вона не лише до їх вуха, але до кожного нерву на цілім тілі. Що ж вона могла говорити? Що кому треба. Наказувала, певно, Краньцовській, щоби шукала собі дитини. Не з алкоголіком, що плодить хору, зденервовану дитину-відміну, але із здоровим мужем, що плодить здорову, збиточну, але любу дитину. Краньцовська не розуміла докладно слів тої музики, вона тільки почула бажання шукати захисту в того мужчини, що сидів біля неї. Обняла його своїми руками й притискалася, тулилася до нього сильно-сильно.
— Ох, любий мій пане Славку, я так боюся!
Отже це не було в неї почування страху. Це було бажання того незвісного, що його вливала їй у душу ця могутня музика.
Він боявся. Тремтів на цілім тілі. У часі бурі й грому не був свідомий ні обіймів Краньцовської, ні її мови. Ще змалечку боявся блискавок і громів.
Буря виймалася. Небо знов прочистилось, а крізь китиці чатиння зазирало сонце на траву, що піднімала спроквола свої вершки вгору. Чисте повітря аж пахло. Як настала тишина, Славко спам'ятався. Поглянув на Краньцовську, що ще заєдно держала його в обіймах. Прийшли йому на гадку ті малесенькі губки, зложені в кружечок. Нараз обхопила його непереможна жадоба самця кинутись на ті губки, цілувати їх, кусати, гризти. Уживати цього добра аж до гидоти, а потім плюнути й піти собі. Зовсім так, як наїдався обідом аж до обмерзіння. Почування, набуте недавно, що він не найгірший, і поводження в Варвари додало йому відваги. Нахилився до неї під її рижовий капелюх, махнув лицем під її ніс і притис міцно свої губи до того кружечка. Але не почув смаку в тім поцілунку. Це був тілько сильний натиск до чужого тіла.
Вона ж почула біль у спідній губі, притисненій до зубів. Налякана, зірвалася на ноги і відскочила на один крок від Славка. Потім поправила на собі капелюх, що трохи пересунувся на один бік, і обізвалася:
— Не забувайтеся, пане Славку!
Подумала хвильку й прикинула ще одно слово:
— Адже це міг би тут хтось уздріти.
Не хотіла відбирати недотепні надії, хоч таки нападистий поцілунок та відібрав їй на разі всю приману любові.
А він гадкував у своїй голові: "Не хоче мене! Обнімала лишень зо страху перед бурею". Сидів у будці й боявся на Краньцовську поглянути. Утік би дуже радо, та не було куди.
Вона розсміялась:
— Чого ж ви сидите? Наважилися тут ночувати?
Зводився ліниво на ноги і став перед нею, захмурений, дивлячись десь убік.
Вона знов сміялася. Веселила її та його дитиняча непорадність.
— Може, гніваєтеся? — запиталася. — Намість я на вас, то ви на мене!
Дивилася на його захмурене лице й поволі набирала знов приязні до нього. Гаряча кров, що час до часу рум'янила їй обличчя, тепер заливала їй очі. Через те Краньцовська гляділа, неначе крізь якісь дивні скла. Вона бачила Славка таким, яким хотіла його мати. Ненавиділа у нім усяку схожість із своїм мужем. Для того казала:
— От ліпше би ви зробили, якби обстригли те артистичне волосся і дали собі вуса підстригти.
Її чоловік носив довге волосся, розчесане посередині, і замашистий вус. Любувався в тих вусах і підкручував їх завсіди старанно.
Розлучаючись біля двірських будинків, наказувала ще Краньцовська Славкові, щоби не засиджувався коло читальні, але приходив до неї.
— Бо я вже за вами не буду посилати панну Шарлоту, тілько піду сама, а тоді...
Покивала на нього пальцем.
Славкові здавалося, що Краньцовська помогла йому доконати великого відкриття. Нехай він тільки приведе до порядку своє волосся й підстриже вуса, то буде мати щастя до жінок, як і кождий інший. Те щастя він уявляв собі так, що кожда жінка намагатиметься дати почин до любовних з ним зносин. Був певний того, що як стане перед Краньцовською з підстриженими вусами, то вона заговорить до нього більше-менше в той самий спосіб, як говорила Варвара. Нічого й казати, що таке відкриття наповняло його серце радощами через край. Тілько одна-однісінька думка не давала йому спокою, а саме: думка про той його забобон.