Ось чому в його мареннях була постійно присутня таки Явдоха, а ті, інші, з якими здибувався на подільських чи волинських селах, зробилися синіми тінями, аж ледве в його уяві ворушилися.
Маючи такі передумови, дяк вільно розсівся, обпершись спиною об стіну школи, і залишив на ґанку свого боввана, а сам, невидимий, як чинив це в Троянові, що про нього йому і згадувати було бридко, відштовхнувся босими ногами, також невидимими, ніби виринав із води, і та повітряна вода викинула його аж на небо, де він розтікся в подобі осяяної сонцем хмарки, тобто вільно лежав на повітряній воді, не рухаючи ані руками, ані ногами, а обличчям догори — бажав-бо уздріти всі сім небес. Відтак досить на ті небеса надивився, немало там побачивши: був там уявний ліс, де росли дивні дерева, засипані фігами, помаранчами, цитринами, грушами, яблуками, сливами та вишнями, але нетутешніми — виявилися такі великі, яких на землі не буває: вишні і сливи — як земні яблука, а груші та яблука — як гарбузи, а небесні гарбузи, котрі також там були, — з Явдошину повітку, в якій пропадав цілу ніч, і в кожного гарбуза він запримітив двері, зачинені на лірникові замки, і тільки одні відчинилися, і в них постала, вилита із закам'янілого меду, Явдоха, яка засміялася любашно й поманила його пальцем. У той же час із-за її спини висунулася чорне подіб'я Івана Пошивайла, чудово прикрашене щедро розрослими оленячими рогами. Саме тому дяк Григорій Комарницький вирішив відвернутися, ніби не помітив тих сласних Явдошиних кивів-заманок, тим більше, що у вирячених очах Івана Пошивайла видимо варилася смола, а поплив, звільна похитуючись і нешвидко помахуючи, як чорногуз крильми, руками, туди, де витинався золотий і срібний палац, споруджений із хмар та сонячного проміння. А коли наблизився, не міг не згукнути уражено, адже стіни палацу виявилися викладені із жовтих коржів та білих полтей сала, а зовсім не із хмар та сонячного проміння, а рами того палацу фігурно викладені чи обкладені грубими начиненими кров'ю та гречкою кишками, а замість шиб уставлені тонко нарізані в найгрубшому місці рожеві шинки й руляди. Дах же витинався пірниковий, а двері заступали печені барани та кабани, що тримали в роті по хріновому кореню. Мур того палацу виклався із круглих і запашних хлібин, запашних тому, що вітерець, який звільна розвіював солом'яне волосся Комарницького, доносив хлібного духа та й інші чудові пахощі аж сюди, де вільно плавав, розкинувши руки й ноги. Над тим палацом стояли хмари іншого, вищого неба, де часом блискало й погримувало, а відтак ішов дощ із вареників та сметани. Дяк навіть рота розтулив, щоб хоч трохи того дива потрапило йому до рота, але вареники, густо змочені у сметані, до нього так і не долетіли, а розчинились десь неподалік палацу, осипаючись на твердь, якої не міг досягти. Тоді дяк Григорій Комарницький відчув гострі та болючі спазми в порожніх кишках та шлунку, отож не зміг більше дивитися на ті лакоти, а перевернувся долілиць і уздрів довгого білого змія Дороги, цілком порожньої, хіба що котився по ній невеличкий візець, запряжений сліпою клячею, яка не так бігла, як трюхкала, покивуючи темною головою. А правив візочком чорний чоловік, бо не тільки мав чорну одежу, але не менш чорне тіло й голову, що її чудово увінчували оленячі роги. А на візку, розсівшись гордо і пишно на барвистому рядні, як пава, гарна й дорідна, біла тілом і з палкими карими очима, що спалахували, ніби коштовне каміння, жінка, — однак трусилася, ніби била її трясця. І йому, дякові Григорію, жахливо захотілося, щоб згадала про нього і звела вгору обличчя і щоб змогли хоч зустрітися очима. І це тому виникло в ньому таке бажання, бо друга, ще болючіша спазма принизала його розпростерте в небі тіло. Але Явдоха, очевидно, була занурена в себе, можливо, все ще розмірковуючи: чи добрі, чи лихі речі сказав перед панами судовими її чоловік Іван Пошивайло, а раз так, то про дяка Комарницького на цей час забула, хоча він і колисався над нею і посилав до неї любасні промені, але ті, зовсім так само, як вареники в сметані з третього неба, до землі не долітали, а розчинялись у повітрі, стаючи навіть не димом, а таки нічим. І дяк пошкодував, що залишив люльку, втиснуту між зубів власного боввана, на шкільному ґанку, отож не міг полікувати своєї розпуки навіть димом, і саме від того з його синіх прозорих очей скапнуло кілька сльозин, які до Явдохи таки долетіли, але вона була така замислена й настільки занурена в себе, що й цього разу про дяка ані згадала, та й не подумала звести вгору чудове своє обличчя, аби хоч цим його втішити.
4
Наказа про розслідування справи щодо уйняття чести Явдосі Іванисі Пошивайловій привіз до Решетилівки судовий писар пан Терентій Бовкун, людина розумна та поважна, висока та суха, наче тріска, трохи похилена в карку від постійного сидіння за столом та писання. Пан Терентій мав одну особливість чи ваду: хоч би скільки їв, ніколи не наїдався, відповідно і справи, що йому доручали, провадив не раз через слабкість черева свого на користь того, хто ліпше його пригостить. Отож, сидячи за отамановим столом, змірна заливав з'їдене наливками та медами, бо горілки, на немале зачудування пана отамана, не шанував, а ще й виголосив рацію, що горілка походження чортячого, тож робить розумного дурним, а дурного ще дурнішим, а ще дурнішого безголовим, а безголовому вже нічого не чинить, бо куди відтак оту горілицю й уливати? Йому ж, урядовому чоловіку, що має справу добре розмислити, не годиться ставати дурним. Меди ж і наливки, повів цей мудрий і поважний чоловік, а ще й вина — амброзія богів (при цьому слові він виставив пальця, на якому не було жодного товщу, зате був мозоль від пера і невимивна чорнильна плямка) і вживати такі трунки — звичай добрящий, через що від цього не відмовляється. Особливо ж бридить сивухою, бо сивуха, сповістив він розважливо, сивить думки в голові, тобто вони, фігурно визначив пан писар, ніби цвіллю припадають. Отож попиваючи амброзійні напої і поїдаючи все без розбору, що було на столі, пан писар уважно вислухав отамана Олексія Рудченка, а той сповістив, що за Явдохою ніхто нічого лихого не чув, весь же заколот іде від капосної, язикатої, нечучварної, їдучої, відьмачої, лихої, з чорним іднебінням у роті Гапки Дмитрихи, яка тільки тоді й живе, коли инить ребелію, а коли заколоту не чинить, то пропадає, казячись, к устеклива псиця. Вона і його, отамана, тяжко образила на тих оминках у Хвеськи, але він бучі вчинити не захотів, бо це така аба, що їй чорт чоботи на махових вилах подає, тож послід ліпше є розгортати, коли в кого ніс тонкий, а провчити ту кляту бабу, сказав досвідно пан отаман, не можна навіть карою, бо від кари азнає задоволення і починає казитися ще більше.
Пан писар велів закликати по одному всіх, котрі були на оминках, окрім Явдохи та Гапки, і всі однодушно сказали те саме, о й пан отаман: то баба люта, недійшла, яра, сварлива, гнівлива, пащечна, заздростлива, підозрілива й нюшить по цілому світу, тобто селі, через що від неї нікому спокою нема. Останнє сповістили чоловіки, саме ті, котрі любили закидати камінці до чужого городця, де не обійшлося і без Явдошиного.
— Гаразд, — сказав пан писар. — А як же з тим дяком? На те кожен покликаний чи покликана чинили так, як пономар покої полтавського суду — тобто дивились у куток, той чи той, і нехотя відповідали: "Я того не бачив (не бачила), не відаю і не знаю!" Зате всі однодушно, навіть задоволено, визнали, що Гапка таки ганьбила на поминках пономарку і докладно переказували, якими словами і якими Явдоха своїй напасниці відповідала — були, мовляв, Явдошині слова гострі, але без урази чести. Пан писар мусив визнати, що свідчення тут цілком збігаються.
— А коваль і справді на Явдоху куну робив? — спитав пан писар.
— Запитайте в самого коваля Михайла, — спокійно відповів отаман.
Відтак усунулось у хату щось величезне, закопчене, від якого густо пахло вогнем та залізом.
— Це я — Михайло, — густим басом сказало закопчене. — Кликали?
— На кого ти куну робив? — спитав пан писар.
— Та на п'яницю нашого Приходька, — відповів коваль.
— А на Явдоху?
— Чого мені на Явдоху куну робити? — здивовано спитав коваль. — Про те мене ніхто не просив. А на Приходька просили братчики наші, от я й робив. Добряча вийшла куна!
І ліва брова Михайлова легко підскочила вгору, від чого одне око кругло розплющилося, а друге звузилося до щілини; до речі, коваль пару разів камінчика до Явдошиного городця таки закидав.
Останньою вперлося до покою бабисько — ширше, як довше, в якої все було кругле: і тіло, і голова, а перса так роздимали одежу, що несвідомий міг би подумати, що позашивала туди найбільші, які родять у цьому краї, кавуни. Бабисько називали Солохою, і писклявим голоском воно розказало:
— Гапка Дмитриха й мене злим куревством публікувала, але того не доказала, бо мені те, панове урядові, не требачки. А не требачки тому, бо з якого боку не підійди, то мене не дістати, але вона й на мене таку напасть насилала, отож, панове врядні, самі в тому можете переконатися.
Пан писар на ту мову аж їсти перестав, а ще й рота розтулив, обмацавши поглядом бабисько, а що вона й справді була схожою на барило, так туго набите салом, що більше не втовчеш, прийняв її рацію, хоч і подивувався на відвертість її вислову. Але щось дивне сталося із паном писарем: не зважаючи на цілковиту почварність Солошину і на не першу, та й не другу її молодість, панові писарю при його сухій, тичкоподібній структурі якось гостро захотілося перевірити, до чого, до речі, закликала й сама Солоха: а чи справді ЇЇ не можна дістати? Але він тих думок засоромився, адже особа він урядова й поважна, а ще всі ці балачки дрочили йому іншого апетита, до того, котре ще залишалося на столі. Тому він зголосив, що атестацію вже є з чого складати, тому поки що трохи переїсть, а тоді вони підуть до Явдохи і поговорять з нею, в їхній-таки хаті. Це було мовлено із певним наміром: пан писар небезпідставно сподівався, що й там його пригостять, бо того, що залишалося на столі, не могло вже бути багато.
— Поїжте, поїжте! — сказав отаман. — А я на хвилю вийду до вітру, та й подимлю заодно.
Коли за отаманом рипнули двері, пан писар, який не вельми добачав, вирішив, що залишився сам, отож допався до мисок, беручи їх по одній, починаючи від найближчої, і вимотував усе, ще й пальцем вимазував, бо коли в хаті сам, то навички доброго поводження не завжди виконуєш.