Але в ці дні Коцюбинський не міг опанувати своїх думок.
Тимчасом Горький вимагав поспішити з перекладом на російську мову першої книжки творів. Михайло Михайлович мусив сам домовитися з своїм перекладачем. Перекладач поспішав і часом допускав помилок. Коцюбинський перевіряв його роботу. А це вимагало часу і настрою. Амфітеатров, з яким познайомив Коцюбинського Горький у себе на віллі, теж вимагав оповідань для нового петербурзького журналу. Пропонував друкувати Коцюбинського навіть не перекладаючи на російську мову. Налагоджувалась справа перекладу його творів у Празі. Деякі берлінські і паризькі видавництва теж удавалися до нього з подібними запитами. Нарешті, добрі відомості були з Стокгольма від професора Ієнсена — переклади з Коцюбинського на шведську мову мали незабаром вийти з друку. Зростала його популярність у Росії і за кордоном. Здавалося, після виїзду на Капрі в житті його розпочалася нова епоха, коли з Сіверянської вулиці напівзабутого Чернігова відкриваються перед ним найширші перспективи.
Тимчасом декому з знайомих стало відомо, певне від Хоменка, що Коцюбинський втручається в майбутній процес Камищука. Поголоска варіювалася на різні лади і в зовсім невпізнаному переказі доходила до Коцюбинського. Можна було чекати нових прикростей. Визволення Григорія набирало для Михайла Михайловича напряму важливої, принципової справи. Через неї він не звернув особливої уваги на повідомлення київського цензора про заборону його збірки "З глибини".
Часто до нього приходив старий Камищук. Приносив прочитану книжку, розгортав її з газетного паперу й повертав Коцюбинському. Потім просив нову, яку тут же акуратно загортав у папір, щоб не забруднити, перекидався кількома словами з господарем і йшов, незважаючи на запрошення залишитись на чай або просто поговорити. Він шанував чужий час.
Минула осінь. Вогкість, осіння мжичка і повна відсутність сонця цілими тижнями завдавали Коцюбинському, що хворів ще й на легені, важкої муки.
Але треба було діяти. За ним уже була репутація громадського діяча, який не боїться протестувати проти беззаконня, який уже не раз підносив голос проти людей, що мали в своїх руках немалу владу. Деякі чернігівські інтелігенти пошепки розповідали один одному про те, що оцей їхній чернігівець Коцюбинський в одному з своїх нових творів назвав пса прізвищем всій Росії відомого з недавніх подій грізного міністра Трепова... Отже, не боїться!..
Нарешті відбувся суд над Григорієм. До зали суду не пустили нікого з сторонніх. Не пустили й Коцюбинського. Місцевий обвинувач був хворий і обвинувачення підтримував приїжджий. Він чомусь поспішав і процес мав закінчитись того ж дня ввечері.
Коцюбинський не виходив з дому, чекаючи на Чижа, який мав просто з процесу приїхати й розповісти про наслідки. Чекання перейшло далеко за північ. Нарешті. по грудках замерзлої вулиці прогуркотів візник. Спинився біля воріт. Через хвилину Чиж сидів у кабінеті і просив чарку коньяку або чаю, бо й замерз, і намучився, і... не знав, що сказати приятелеві.
— Ну, ну... кажіть же!.. — стояв, нетерпеливо чекаючи наслідків суду, Коцюбинський.
— Виправданий?
— Виправданий...
— Де він?
Чиж зовсім пірнув у крісло і мовчки, похмуро відповів:
— Де? У тюрмі, звичайно...
— Його не звільнили?
— І не звільнять...
— Як то? Ніколи?
— Після каторги...
Михайло Михайлович вражений став перед Чижем.
— Так у чому ж річ?
— В моїй і вашій, Михаиле Михайловичу, наївності. Ми з вами були наївні, як діти, і, не знаючи Камищука, взялися його визволяти. А на суді його виправдали в справі замаху на управителя Хоменкової фабрики, але незабаром його судитимуть в іншій справі, про яку ми з вами не подумали. Григорія обвинувачують у революцінній діяльності, в організації робітничих майовок і збройному опорі поліції під час розгону однієї з майовок.
— Але ж це може бути тільки наклеп...
Чиж похитав головою.
— Ні, — промовив він, — я був у нього в тюрмі після суду. Пропонував свої послуги для нового процесу... З цього вони можуть зробити все, що забажають... Збройний опір — це довічне заслання чи й каторга.
Чиж знову хвилину подумав і якимось іншим, зовсім зміненим, енергійним голосом людини, що раптом чимсь захоплена, заговорив:
— Ми з вами мало знаємо цих людей... Григорій ваш друг, ви думали, що ви, як психолог, письменник і друг, знаєте його краще, ніж він сам себе знає... Ви не знали, що він досвідчений підпільник, який навчився тримати в своїх руках і самого себе і людей — гурт, масу... Адже він з вибачливою усмішкою зустрів мою пропозицію обороняти його. "Як хочете,— відповів він,— боюся, що вам не пощастить... Від заслання мене не врятує ніщо..." Ви розумієте, Михаиле Михайловичу, так говорити може не просто собі робітник махоркової фабрики. Він сказав мені, що виступатиме на суді з останнім словом, в якому обвинувачуватиме весь державний устрій і закликатиме до його повалення... Розумієте?.. Він хоче діяти так, як поводяться на суді видатні революціонери! І він це зможе, не сумнівайтеся!..
Для Коцюбинського це було нове. Він знав багатьох людей, засуджених царизмом, знав їх життя і уявляв їх долю. І все ж близькість Камищукової долі до долі подібних людей була несподівана для нього. Тепер він розумів, чому Надія Загірна не поділяла його оптимізму перед процесом Григорія: адже вона, напевне, знала все і, звичайно, про все, відоме їй, не мала права розповідати нікому, в тому числі і йому, їхньому другові. Між ним і цими його друзями існувала якась межа, якої він поки що не в силі переступити. Ця межа не заважала їх дружбі, але все ж вона розділяла їх...
IV. ПРИСУД
Слідство в новій справі Григорія Камищука затяглося надовго. Департамент поліції розраховував на ряд голосних процесів і шукав підстав, щоб поєднати окремі незначні справи в невелике число значних політичних справ. Царизм докладав усіх сил, щоб показати громадянству свою, насправді занадто підупаду, міць.
Чиж пробував ознайомитися з приступними для оборонців матеріалами і прийшов до висновку, що хоча Григорій у наступному процесі і не гратиме першорядної ролі, але напевно дістане заслання, а можливо й каторгу. Особливо беручи до уваги те, що він уперто обіцяв поводитися на суді зухвало і при кожній нагоді громити царський суд. Він просто не радив адвокатові брати на себе його оборону і хотів боронитися сам.
Минула зима В тяжкому чеканні проходила весна. Нарешті в останніх числах травня стало відомо, що суд відбудеться через кілька днів у Києві.
Чиж довідався про це і зайшов до статбюро повідомити Марину. Вона була схвильована звісткою і ледве змогла працювати до кінця дня. Михайла Михайловича в місті не було. Він дістав через хворість два місяці відпустки, виїхав до Києва роздобувати по різних редакціях гроші на лікування і потім відбув знову на Капрі. Тільки-но продзвонив дзвінок, що означав закінчення робочого дня, Марина схопила свою бісерну торбинку і, навіть не причепурившись, не чекаючи подоуг, поспішила додому. Вона боялася, що вже не застане сестри: Надія часто перед вечором зникала з дому і поверталася досить пізно. А в Марини для неї сьогодні була пропозиція...
Надія була ще дома і, здавалося, не збиралась виходити. На запитання сестри про її справи та не відповіла, навіть не підвела голови, схиленої над книжкою.
За обідом Надію також не можна було викликати на розмову. Тоді Марина запропонувала:
— Сьогодні я хочу піти на Болдину гору, прогулятися трохи...
Надія мовчала.
— Ти не хочеш піти зі мною?
— Піду.
— Нам треба трохи розважитись, Надійко.
— Треба.
— Можливо, там я тобі щось скажу, якусь новину... В цю мить до кімнати зайшла мати.
— Куди збираєтесь? — запитала мати.
— На прогулянку,— відповіла жваво Надія,— Марина хоче розповісти мені свої секрети...
Злегка ображеним тоном Марина промовила:
— Не секрети... і тим більш не мої... А просто — весна закінчується... набридло жити так, як ми живемо... Хочеться нарешті дихнути свіжим повітрям... Поки не пізно
Стара мати стривожено поглядала на дочок. Знову щось затівають. Тільки на цей раз обидві разом. До цього кожна з них діяла окремо, і мати мала від них самі прикрості. Тепер знову...
День був робочий і на Болдиній горі народу було небагато. Сестри обрали затишне місце, вкрите густою травою й квітами. Марина, напівлежачи, дивилася на Десну вниз, на далекі гаї, що вже заволікалися синім туманом. Надія сиділа на траві, обхопивши руками коліна, нерухомо дивилася вдалину і, здавалося, збиралась довго мовчати. Весна з непереможною силою примусила її думати про Григорія, і вона останніми місяцями мовчки. замкнено сумувала.
— Від Михайла Михайловича не було ще листа... — мрійно промовила Марина.— Тепер він саме приїхав на Капрі і цілі дні, певне, серед друзів або біля моря... Як він любить море!..
— Він тобі часто пише, коли буває у від'їзді?
— Часто... Через день, а то й щодня... Надія все ще дивилася в одну точку на обрії. Потім несподівано запитала:
— Як ти гадаєш, буде Григорій на волі?
— Н-не знаю...
Надія засміялась.
— Ти не бійся мене вразити чи розчарувати. Говори те, що думаєш... Однаково, я багато передумала і перемучилась, і твої слова не завдадуть мені більшої муки. Я хочу почути твою думку.
— Я думаю,— відповіла нерішуче Марина,— інші так думають, що його засудять на заслання. Тобі треба підготуватися до такого вироку і примиритися з думкою про розлуку...
Ці кілька раптово кинутих слів немовби збудили Марину, що давно вже хотіла сказати їх сестрі. Вона розчервонілась, і очі заблищали. Але Надія звелася навколішки, повернулась до сестри обличчям, знову засміялася, чим немало здивувала сестру, бо сміх не був їй властивий. Потім спокійно і якось м'яко, натхненно промовила:
— Григорій буде на волі. Він дістане її, хоч за державним законом заслуговує каторги.
Марина, нічого не розуміючи, здивовано дивилась в очі сестрі. Вони натхненно і таємниче всміхалися. Потім Надія почала про інше:
— Скажи, Маринко, ти нудьгуєш без нього?
Вона сіла ближче до сестри. Марина розуміла, що Надія говорить про Коцюбинського. Відповіла:
— Ми з ним так знайомі вже більше як шість років.
— О! Ти мені цього не розповідала...
— А нащо?.. Все ж таки я багато чого розповіла тобі...
Надія обняла сестру.
— Маринко, наша мати ніколи не буде щасливою...