Жаїра. Том 2. На волі

О, моя Жа­їро, ти можеш дати мені багато такого, що так потрібне мені!

Дівчина визволилася з його обіймів і поправила зім'яті квіти у волоссі.

— Я дам тобі, Татаурано. все, що можу, і все, що хочеш. Але й ти повинен мені дати те, чого я хочу. Послу­хай мене уважно і подумай над моїми словами... Я сьогодні чула розмову з послами каяпос і ґвалашів... Чи ж ти не бачиш, що тотальна війна проти білих не поведеться? Ти тільки вигубиш своїх аресів і... мене при тому. Хіба б тобі не було шкода мене? Ти розказав мені легенду про Таїну— Кана. Як зробив Таїна-Кан? Чи він шукав війни? Ні. Його першим обов'язком було дбати про свою Денаке. Він же сказав: "Тепер я твій чоловік і мушу працювати, щоб ти не терпіла голоду". А ти не кажеш так. Ти дбаєш про своїх індіян. З того все одно нічого не вийде. Ще ареси — так. Але навіщо тобі якісь ґвалаші, каяпоси, ґварані, каріжо і всякі інші? Лиши їх жити так, як вони хотять. Дбай лише про аресів. Забери їх і йди геть звідси. Знайдемо десь поклади золота, срібла, або ріки, де є діяманти, і ареси їх назбирають повно. Зробившись багатими, вийдемо в якісь спокійніші околиці, ближче до берега, де діє закон, і під його охороною заложимо нову оселю. Але не таку з тростяних ок, а з мурованих будинків, з церквою, з шко­лою. Ареси будуть працювати на плантаціях, чи при якійсь майстерні, й заживуть спокійним, ситим життям. Їхні діти вчитимуться в школах і не будуть дикунами...

У міру того, як дівчина говорила, обличчя Татаурани темніло, холодніло, брови знову, піднявшись угору, різко зламалися, а погляд набрав жорстокого й ворожого блиску.

— Он як! — вибухнув жовчно. — Хочеш, попросту ска­завши, зробити з аресів рабів. Так?

— Чому ж рабів? — спробувала оборонятися заскочена Жаїра. — Адже...

— О, не говори, не говори, дівчино, гарна, як ранкова зоря і отрутна, як коралова гадина! Не говори! Я вже знаю, чого хочеш, я вже зрозумів! О, ти, солодка пропаснице, що маниш людину і ведеш до згуби душі і зради! Хочеш з аресів зробити таких рабів, які б навіть і не підозрівали, що вони раби?! Хочеш їхнє довір'я до мене і мою владу над ними обернути проти них, як зброю?! Скажи, звідки в тебе при твоїй молодості й красі стільки підступу, продажности й демонічної хитрости? Набралася їх від білих?!

Він жалив словами, як кропивою, і, порівнюючи Жаїру до коралової гадини, сам скидався на велетенську жібою*, що кидалася й сичала, готова до смертельного скоку на свою жертву, і наводив на Жаїру страх.

Дівчина встала й собі. Була сердита, що розмова не повелася, картала себе в душі за необережно зраджені дум­ки, але ще пробувала направити помилку.

— Татаурано, — сказала, силкуючись на спокій, — ти такий сліпий, що не хочеш бачити правди. Твоя війна смерти і твоя держава індіянам не потрібні. Вони вище цінять усяку бужіґанґу, ніж...

— Знаю, — перебив Татаурана. — Знаю і не дивуюся, бо ж вони бідні дикуни. Але ти? Ти хіба не така сама, як вони?! Не ціниш більше всяких брязкалець від чести, від гордости, від батьківщини і від волі?! Ти, нікчемна, раб­ська душе! Жалію своїх сьогоднішніх слів до тебе, бо ти негідна їх! Зла доля поставила переді мною велику споку­су, вкинувши в моє серце кохання до тебе. Але запам'ятай: власними руками розірву груди і розтрощу серце, коли в ньому на одну тільки мить зродиться бажання зрадити свої обов'язки задля твоїх солодких уст! Запам'ятай!

Обернувся і пішов до оселі, навіть не глянувши на дівчину.

Страшенно важкий день випав сьогодні. Спочатку каяпоси і ґвалаші, потім Жаїра... Та одробина щастя, що її зазнав, цілуючи дівчину, випала ніби тільки на те, щоб зазнати ще тяжчого розчарування. Ішов, мов несвоїми но­гами, і ніс на розкопирсаній до кривавих ран душі камін­ний тягар. А все ж аж тепер згадав, що лишив плем'я, не давши ніякого наказу на день. Що ж люди роблять?

Коли вийшов на горб, побачив із здивуванням, що на площі зібралися всі мужі племени, і, хоч місце морубішаби лишилося незайнятим, усі сиділи в порядку, а поміж рад­ним колом біліла туніка Аракшо.

Нова тривога торкнулася душі вождя і він приспішив кроку.

— Що ж це?! — спитав суворо, наблизившись до збо­ру. — Рада племени без морубішаби?! І це ти, Аракшо, за­водиш нові порядки?!

Усі голови шанобливо похилилися, а Білий Крук встав.

— Не гнівайся, морубішабо, — пояснив. — Я скликав мужів племени, бо стався поганий випадок. Ми мусіли його обміркувати без тебе. Починай раду, а ми все скажемо...

Вождеві відразу подали його корону та берло, а він, приймаючи їх, допитливим поглядом сковзнув по радному колі й поволі заспокоївся. На нього дивилося кілька десят­ків пар щирих очей, доброзичливих, одвертих і повних гли­бокої відданости.

— Першим буде радити мудрий Аракшо! — сказав.

Жрець мав право говорити сидячи. Тож він, вмостивши зручніше свої старечі ноги, почав:

— Зараз радитиму я, старий Аракшо, а ви, мужі й во­яки племени арес, слухайте, чи все буде згідне з правдою, і цю правду засвідчите перед морубішабою, коли я скінчу.

Пожував задумано поморщеними старечими устами і продовжував:

— Коли огірчений морубішаба лишив тут плем'я аресів разом з послами від племени ґвалашів, ґвалаші сказали так: "Скиньте свого нікчемного морубішабу і виберіть та­кого, який би згодився на війну проти каяпос. Для чого вам такий морубішаба, який не хоче зисків для племени?" Тоді прийшли до мене мужі і сказали: "Ґвалаші радять нам скинути морубішабу. Морубішаба пішов. Ти найстарший. Іди і порадь нам, як ми маємо відповісти ґвалашам". Я від­повів: "Скажіть ґвалашам, щоб ішли геть. Нехай чекають у своїй оселі. Відповідь дамо їм завтра". Ґвалаші послу­хали й пішли. Але тоді вернулися каяпоси і сказали також: "Ми вернулися, бо бачили, що ваш морубішаба пішов геть з оселі. Скличте раду племени й виберіть нового морубішабу. Ваш теперішній морубішаба нічого не вартий. Він не хоче, щоб плем'я набрало бранців і виміняло в білих на гарні речі. Ми дозволили вам поселитися недалеко від нас і були з вами в мирі. Але, коли ваш морубішаба не хоче з нами жити по-приятельськи, а ви не хочете вибрати но­вого, то ми зробимо мир з ґвалашами і виповімо війну вам. Білим однаково, які бранці, і за вас вони також дадуть добрий викуп. А нам однаково, чи промінювати ґвалашів, чи аресів". І знову прийшли мужі племени до мене, питаючись, що мають відповісти, а я сказав, щоб відповісти так, як і ґвалашам. А тоді ще сказав: "Зберіться всі в рад­ному колі і поговоримо без морубішаби". І мужі зібралися. А я прийшов і радив, як оце тепер. Я казав: "Ареси, настали погані часи. Приходять посли з інших племен і зневажають нашого морубішабу. Нікому нема діла до нас і до нашого вождя. Татаурана нікого не забирав силою з місійної оселі. Він скликав лише охочих і відважних. Він нікому не обіцяв легкого життя. Він казав відразу, що йде дорогою найбіль­шої небезпеки. І ви пішли. Пішли по своїй волі, а слабосилі й слабодухи лишилися позаду... Недавно ви радили на ньємонґабі й постановили вислати послів до інших племен. Велика справа розпочалася. Але, хто не хоче, — відступити не пізно. Коли є такі, які не хотять війни смерти проти білих, які не хотять Татаурани, або хотять пристати до ґва­лашів, чи каяпос — нехай відступають тепер. Можуть собі вибрати іншого вождя, або піти під берло морубішаби з якогось іншого племени. Ніхто не буде стримувати, від­пустимо з миром. Але хто лишиться, той мусить слухати, коритися й виконувати накази Татаурани. Радьте далі".

І мужі радили, але ніхто не хотів відходити і ніхто не бажав вибору нового морубішаби. Всі є за тобою. Я питав кожного зокрема — і всі казали те саме: "Татаурана був нашим морубішабою і буде! Ніхто не хоче іншого! Лиши­мося йому вірні до смерти! А що робити з ґвалашами і каяпосами — врадимо на ньємонґабі з нашим морубішабою".

Ареси, чи так я переказав, як було?

— Так, так! — зашуміли ареси. — Мудрий Аракшо все переказав, як було! Ми всі за тобою! Не зрадимо до смерти! Наказуй — ми слухаємо!

Татаурана повернув голову в усі боки і переконався, що зради справді нема. Звідусіль до нього тягнулися руки і погляди, повні віри й послуху.

Вождь встав і махнув своїм арауе[22].

— Ареси, — промовив здавленим від хвилювання го­лосом, — найбільшою нагородою, яку я міг випросити від Бога, — це те, що я тепер почув. Я гордий вами, гордий тим, що є вождем вашого племени! І я не лише наказувати­му, а й служитиму йому, як найвірніший слуга, до остан­нього свого віддиху... Тепер радимо над тим, що робити з ґвалашами і каяпосами. Хто хоче говорити?

— Я! — обізвався Аканґасу.

— Говори.

— Ареси, — підвівся Аканґасу, — зараз буду радити я, Аканґасу. Але я не маю про що говорити, бо все сказав наш морубішаба Татаурана. Він сказав і каяпосам, і ґвалашам: "Візьміться разом і вибийте білих". Вони не послу­хали. То послухаємо ми. Я скінчив. Хай радять інші.

Далі заявив охоту радити вдумливий і тихий Леонідас. Він говорив ще коротше від свого попередника:

— Коли здіймається сильний вітер, який грозить від вогнища запалити оселю, то ніхто не думає поливати оки водою, лиш насамперед гасить вогнище. Оки — то ґвалаші й каяпоси, а вогонь — білі купці.

— Добре радив Леонідас! — однозгідно висловила своє вдоволення радне коло. — Ніхто краще не скаже.

Татаурана покликав іще до слова, але охочих радити більше не було.

Тоді вождь встав і махнув берлом:

— Ареси! До вечора всі мужі, крім тих, які не можуть іти на війну, мусять бути готові з повним запасом стріл. Поведу я. Замість себе залишаю в оселі Аканґасу. Його слухати, як мене самого. До вечора — ніякого полювання і ніяких робіт, окрім перевірки зброї. Рушниць не беремо. Порох і кулі мусимо щадити для справжньої війни. Леонідас бере двох мужів і зараз же йде вивідати місце постою білих. До ночі мусить бути назад. Відповідь каяпосам і ґвалашам, як ви пообіцяли за радою Аракшо, дамо завтра, вертаючись з бою попри їхні оселі. Рада скінчена! — і він спустив берло вниз.

Усі негайно посхоплювалися з місць і поспішно кину­лися виконувати накази. А Татаурана стояв ще якийсь час нерухомо, і його припухлі уста кривилися, мов у розжа­леної після великої кривди і заспокоєної пестощами ди­тини.

* * *

Білих разом з мамелюками було небагато — всього біля двадцяти осіб, — як донесла розвідка.