Цього разу всі троє залягли біля поваленого дерева, де зарості густіші, знаючи, що найуважніше офіцер оглядатиме саме це, увінчане трьома вербами узвиппття. Тепер чути було тільки його владний голос. Кожне слово офіцер вимовляв так голосно, ніби командував щонайменше ротою, готуючи її до атаки.
— Може, зняти його? — запитливо глянув на старшину Святослав, підсуваючи до себе трофейний карабін.
— Потерпи, студентик, ще настріляєшся, — Романчук обережно відхилив кущ молодого очерету, що заважав йому оглядати підходи до Сатанинського броду, і визирнув. Але зі свого прихистку Оснач і так добре бачив, як один із німців спустився схилом, підійшов майже до того ж місця на болоті, з якого починається брід, ступив кілька кроків й одразу загруз у баговинні.
— Все це так, але чому вони не привели сюди Куденка? — замислено жував стебло якоїсь соковитої болотяної травини Оснач, незворушно стежачи, як фашисти видобувають з трясовини того невдаху. — Невже не розуміють, що кращого провідника їм не знайти?
— А чому ти вважаєш, що він погодиться? — несміливо мовила Марія. — Він не поведе їх сюди, ти не думай...
Ще трохи потуплювавшись на березі і прочесавши кількома автоматними чергами прибережні очерети, німці нарешті забралися геть, а моряки і дівчина, замаскувавшись у плавнях край острівця, ще з го— дину уважно стежили за пагорбами та видолинками, що відкривалися їм, намагаючись з'ясувати: чи не залишили вороги десь там засідку І тільки коли сонце вже ось-ось мало зайти за обрій, зрозуміли, що зволікати далі не можна, Марії треба переправлятися на берег. Пройти Сатанинським бродом уночі вона навряд чи зуміє.
— Проведеш її, — наказав старшина Осначеві, як Марія вже заходилася обережно намацувати жердиною перші сходинки броду. — Я, звичайно, теж міг би... — По-замовницьки всміхнувся він, почухавши потилицю. Але ж ти образишся. — І, підштовхуючи Оснача в плече, додав: — Тільки не забудь повернутися. Не загуляй. А головне — зумій. Орієнтуйся за мітками.
— Хоча б старому вдалося урятуватись і домовитися з тим чоловіком, ну, з села... — пробурчав Оснач у відповідь. Жартувати з приводу їх стосунків з Марією йому не хотілося. — Не подобається мені це острів'янство. А може, давай підемо зараз? Прорвемося плавнями, а там степами...
— Старий діло пропонує. Пересидимо цю ніч. Не видав досі, то й уночі не видасть.
— Я сама домовлюся з тим родичем, — докинула Марія. — Ну, все, я готова. А по вас пришлю хлопчину. Є тут один, який знає ці плавні краще нас. Ціле літо пастушкує біля них. Якось навіть теля примудрився завести на Кричинецький. Паша тут улітку хороша буває. Так от він вас і вночі проведе.
Зараз вони йшли значно повільніше, ніж тоді, до острова, зі старим. Час од часу Марія раптом зупинялася, щоб знайти мітку чи просто пригадати шлях, і тоді Святослав мало не натикався на неї. Вдихаючи м'ятний запах її волосся, він легко, майже побожно, як віруючий — святого образка, торкався пальцями її плеча, шиї і, ледве стримуючись при цьому, щоб не обійняти, шепотів: "Маріє". Тільки це одне слово, тільки її ім'я... Геть забуваючи про трясовину та про небезпеку, що чатувала на них там, на березі.
І тільки коли Марія зупинилася перепочити на останній купині, за якою починалася смуга очеретів, Оснач стиха проказав:
— Не йди, Маріє. Не йди...
— Просиш залишатися? — стримано запитала дівчина, пильно оглядаючи навколишні плавні. Й оскільки при цьому вона навіть не всміхнулася, то виходило, що ніби вона готова була до цього. — Чи надовго? На вечір? На ніч? Назавжди? — вже одверто глузуючи над ним, допитувалася Марія.
— Хіба можна й назавжди?
Марія увійшла в зарості очерету і, почекавши, поки десантник наздожене її, раптом стиха запитала:
— Ну а все ж таки... Якби йшлося про це серйозно?
— Якщо я вирвуся звідси, то вирвуся тільки на фронт. Але по війні... По війні обов'язково навідаюсь сюди.
Неподалік з'явилася стара знемічніла змія і вони, застигнувши в обіймах одне одного, заціпеніло простежили, як вона проповзла повз заліплені болотом чоботи і зникла під кореневищем спиляної верби.
— Неправда, — прошепотіла Марія, м'яко вивільняючись з його обіймів. — Доля відвела нам тільки ці дні. Було б дивно, якби вона була такою милостивою до мене... Я ж передчуваю: тільки ці дні.
Вже над далеким пагорбом з'явився окраєць блідого місяця, вже повіяв прохолодний вечоровий вітерець, що повільно наганяв із глибини озера клуби прозорого блакитного туману, а вони все ще стояли, не маючи сили розняти обійми та ступити бодай крок за цю завісу очеретяного порятунку.
— Маріє... — вуста її по-дитячому теплі і тремткі. — Маріє... — Яка в неї ніжна шия! А скільки років снитимуться її невпокійливі пальці? — Маріє...
Потім ще, може, з кілометр вони пройшли очеретами, в обхід, і тільки коли попереду замаячіла крайня хата села — попрощалися й Оснач заліг за пагорбочок, щоб простежити, як, скрадаючись, Марія намагається непомічено дійти до крайнього двору. Та не встигла вона проскочити невеличку улоговину, як із плавнів почулося:
— Стій! Хто така?!
Оснача поліцай не помітив, тому вийшов з плавнів і сміливо подався до Марії. Напевне, їй треба було зупинитися. Ну, що міг мати поліцай проти жінки з хутора, яка йде в село провідати родичів? Але Марія зойкнула і кинулася бігти до села.
— Стій! Партизанка! Стій! — заволав поліцай і вже підняв рушницю, щоб стрілити в Марію, проте постріл Оснача пролунав на якусь мить раніше. Лише на якусь мить. Поліцай неприродно шарпонувся, випустив зброю і почав повільно осідати на землю. Але з очеретів одразу ж ударили по десантнику. З двох рушниць. Пригинаючись, він кинувся назад до плавнів, і потім, на ходу відстрілюючись, відводив за собою поліцейську засідку все далі і далі від села, від утікаючої Марії.
Святослав уже був неподалік броду, коли від хутора до нього долинув гуркіт мотоцикла, команда німецькою та автоматні черги. Отже, до тієї частини плавнів, що біля хутора, по відкритому степу йому вже не проскочити. Відтепер залишався тільки один шлях — бродом до острова. Якби на Кричинецькому не було Романчука, він, можливо, й спробував би втекти в степ — відстрілюючись, ярами, долинами... Але поки старшина на острові, залишати його там одного він не мав права. Це було б схоже на зраду.
Фашисти помітили моряка вже аж тоді, як він добувся острівця біля розтрощеної верби. Він не відстрілювався, беріг патрони, одначе й повзти по болоту під ворожими кулями теж не збирався. Підвівся і так, на весь зріст, освітлений місяцем, повільно, стомлено побрів далі. Наче заворожений, наче привид нічний здолав він той шлях, і жоден з німців чи поліцаїв не зумів поцілити в нього.
Втім, і десантник, і його переслідувачі добре розуміли, що відтепер острів для нього — вже не сховок, не порятунок.
8
— Вітаю вас, Осначе! Виявляється, ви не тільки газетяр, а ще й письменник! — "Вандевура!" — по голосу впізнав Радомир, і тільки тоді оглянувся. Схрестивши руки на грудях, Маркіян Маркіянович стояв біля хвіртки й усміхнено чекав, поки Оснач наблизиться. На чорному жилеті, одягненому поверх білої сорочки з закасаними рукавами, золотавою райдугою зблискував на вранішньому сонці ланцюжок кишенькового годинника. — Ще тоді, під час першої зустрічі, я помітив, що вас вражає моя манера одягатися, — подав йому руку Вандевура. А ви знаєте, що в Бесарабії жилет — давній традиційний елемент костюма? Та й взагалі час повертатися до європейських стандартів. Може, це когось і дивує, але я особисто надаю величезного значення одягові. Одяг дисциплінує і розбещує, він допомагає відродити в собі аристократизм духу, або навпаки, підкреслює вашу мізерність, безхарактерність, ницість. Знайти свій костюм, свою манеру одягатися — значить знайти свій образ. Даруйте за банальність, але життя справді мало чим відрізняється від театру. У кожного своя роль, свій образ.
Оснач вислухав це мовчки. Про "європейські стандарти" він уже все знав. Отож чекав, коли Маркіян Маркіянович повернеться до того, з чого починав розмову.
— Зайдете? Глянете, як живе провінційна інтелігенція?
— Ви наймаєте тут кімнату?
— Наймав. Одначе півроку тому придбав увесь будинок. Ясна річ, мріялося не про такий. Але нічого, з часом збудуємо щось людяніше.
— Якщо будинок ваш — обов'язково зайду. Цікаво глянути, як вона живе, ця провінційна рибанська інтелігенція.
— Скромно, журналісте-газетярю, скромно. Так ото чув од своїх діточок-школяриків, що нібито ви повість написали, — стримано всміхнувся Вандевура, проводячи його до хати. — І, кажуть, про наші краї, якраз про ту історію з десантниками на острові Кричинецькому. Цікаво було б прочитати.
— Цікаво? Тоді жодних проблем — прямо на порозі будинку Оснач видобув зі спортивної сумки газети і майже врочисто вручив їх Ван— девурі. — Якщо ж ви справді хочете прочитати мою повість — будь ласка. Поки що вона з'явилася тільки в газетній публікації.
Учитель не чекав, що Радомир так швидко відреагує на його слова, і якусь хвильку розгублено вертів газети в руці, не знаючи, як повестися далі.
— З умовою, що завтра ви їх повернете.
— Ясна річ, ясна річ. Хіба ж я не розумію: авторський примірник. Прошу, сідайте.
— Та ні, дякую. Я на хвилинку. І суто з цікавості.
Журнальний столик, крісла, скромна стінка, в кутку, на старовинній тумбочці — телевізор... Сучасна міська квартира. От тільки на стіні — стара вицвіла картина в облупленій рамі, — з тих "шедеврів живопису", якими торгують по сільських ярмарках. Напевне, спадщина колишнього господаря. —... Поки не підшукаю щось підходяще, — пояснив Маркіян Маркіянович, перехопивши його погляд. — Якби ви бачили, що це за конюшня тут була. Грошей чоловік мав до біса, інтелігентності ж — ні на копійку. Але що ви хочете? Духовна злиденність — ось що вбиває в нашого селянина людину. По селах зараз розвелося безліч заможників, але скільки серед них людей, котрі ніяк не можуть та навіть і не бажають виборсатися із духовного жебрацтва. Ніщо їх не цікавить у цьому світі: ні культура їх народу, ні його історія, ні майбуття. "Нам треба гроші і харчі" — ото єдине їхнє гасло. На все життя.
— Так, проблема існує, — стримано погодився Радомир, щоб не встрявати в полеміку.