Бо спина в неї виявилася надто легкою для такої пружності, тобто вік пішов на користь. Так, ідея гарна — зустрітися класом в ювілей і відзначити його на катері. Однак коли по телефону розписували, хто які харчі купить, вже відчувалася теперішня мжичка — не сказати б, холодна, але якась вогка. Тут я ще встиг подумати, що ніколи не торкався Людки, навіть на випускному вечорі примудрився не потанцювати з нею. Чому? Це була велика загадка для такого великого мудька, як я.
— А я думаю, ну якого ще одного дурня принесе сюди? — верещала вона, одхекавшись од першої радості.
Так, щось єднало нас, наприклад, відсутність парасольок, свою я не взяв принципово, щоб віднадити дощ.
— А я думаю, — посміхалася вона, — от візьму зонтік — і обов'язково дощ піде. Тому й не взяла, ну?
Вмить скисла, узрівши, що я теж без парасольки — обгорнув її курткою й легко, несподівано сказав:
— Любов моя, — мало не засміявся.
Бовкнув найдурнішим зі своїх голосів — наче вона могла знати про мою таємну любов у 8-му класі, якою я любив її аж по 9-й — про це не здогадувався навіть класний керівник, викладач фізкультури. Незважаючи на ці обставини, спина її раптом обм'якла. Тут я, мудько, згадав, що нікому не освідчувався в коханні, навіть жартома. Вже вирішив пояснити про злощасний 8-й клас, коли відчув її губи. Якби міг думати, то здивувався, адже прилинути, тримаючи кульки під тісною курткою, — річ неможлива — де ж вони взялися, губи, котрі виявилися швидшими за просту правду, що вони цілують?
Загалом, мудьки — це такі люди, які спершу все мають спланувати, а потім вимагати, щоб саме так і відбувалось. Бо тут відчув, що кульки попадали — як це могло взагалі статись? Тобто значно пізніше пригадав, чи кульки пригадали?
Добре, що ми на них не сіли й не розквецяли харч — а куди б поскладали всю нашу одежу? Чому не робили цього в 9-му, 10-му, 11-му класах, не кажучи про 8-й? Якби міг думати, то вирішив: вона така само мудьоха. Хоч у неї було хворе серце, вона вперто ходила на фізкультуру, аби такий я міг, затамувавши погляд, бачити, як вона, наприклад, закидає баскетбольного м'яча. Досконаліше за будь-якого хлопця. Чого ті м'ячі коштували, знала лише мама та дільничий лікар. Навіть наш класний керівник не знав, бо якось облапав її у підсобці. Не сподівався, що вона виявиться дужою, навіть без крику сама видерлась, і це я помітив, як вона потім хапалась за валідол. Валідол! У 8-му класі...
Він вважав себе Сковородою, навчав про єднання з природою й проводив уроки фізкультури надворі. Що хтось не втримався і кинув з коридору вогнегасника, на жаль, влучив лише в спину, однак фізорг втратив свідомість. Правда, не назавжди. Винуватого не знайшли, бо тим хтось був я.
Вона знала! Вона знала й про це, бо була точнісінько такою мудьохою, адже це вона, єдина, з якою я не перекинувся жодним словом у 8-му, особливо після вогнегасника. Після якого фізкультурник взагалі покинув лапати, навіть завучиху, математичку — та ходила люта, червона, за що одразу погіршила йому розклад.
Себто кохання було таємне, а жертви — явними.
— Скажи, — шепотіла вона.
— Любов моя, — і це виявилося не важче, аніж жбурнути балона.
Що влучив одразу, це відчув потім, тобто трохи краще, аніж вона баскетбольним м'ячем, і щосили не вірив, що вже відбувається, триває, мамо рідна, й не потребує аніяких страхів там, підготовок і такого іншого, як годиться в людей, тобто наче ми коханці вже сто років, а не кількох хвилин чи секунд.
Я націлявся, правда, йому в лисину, тому мудькові, шкільному керівникові 8-го Б, а зараз ми влучили, наче робили це з випускного вечора, навіть досконаліше, я маю на увазі, що коли їхали на непотрібний ювілей, то вже знали, що він лише на нас двох; бо були створені, певно, одне для одного, тому й лякалися, шукали все життя перший раз щоразу лише таких, з ким би це було проблемою, зате можна справедливо долати праведні перешкоди й безконечно випробовувати почуття. Зрештою, якщо почуття треба випробовувати — чи почуття вони взагалі? Про випробування нам товкмачило все навколо, навіть шкільні програми, не кажучи про вузівські, які були ще дужче.
Це тому, що навколо всі — мудьки, не кажучи про мудьох, й не вірили: проблем не існує ніяких, однак треба змарнувати півжиття, цілісіньких п'ять років, аби дійшло. І як? На мокрій лавочці, яка раптом побачила на собі таких же голих ідіотів, які хутко встигали, не марнуючись на поцілунки — для них — місце поза кущами. Навіть у будь-яку маршрутку, чи й у катер можна вдвох влізти, не кажучи про метро, й цілуватися, скіко влізе — ні в кого не викличе зауважень, адже вони не потребують додаткових квитків.
А тут потребували, бо лавочка встигла сохнути швидше, аніж мокла, швидше, аніж ми встигали, вона знала, що якби й стояла на Північнім полюсі, то однаково б розпашілася, й навіть і там лякнулася всіма дошками своїми, бо стільки дурості накопичилось за час, а, особливо, що залегко можна було чекати аж наступного ювілею, такого, щоб знову цілий клас не з'явився на зустріч. Рівняний клас, ми й тоді були не дуже дружні, тому завжди програвали чемпіонат з баскетболу, незважаючи на всі переваги: керівник же в нас — фізкультурник. Особливо програвали після балону, то цей різновид спорту в нас взагалі занепав. Не тому, що покинула великий спорт центрофорвардка, а тому, що вчитель навіть глянути в її бік остерігався, бо хтось жбурляв балони точніше, аніж вона м'ячі.
— Скажи, — кусалася вона.
— Любов моя.
Белькотів однозначно, не витрачався на складніші звуки, яких я не вживав.
Катер не приходив і не приходив, а я збагнув, чому вона, сильна, хворіла колись на серце, бо, окрім фізкультурника, ніхто не розумів, чого вона й сама не розуміла, де вже про нас, школярів, які, відомо, дозрівали повільніше, аніж школярки. Особливо природжені баскетболістки, які стояли на фізкультурі першими по зросту, що лише аж в 9-му класі поступилися хлопцям. Та й вищими ми не стали розумнішими — змінилася ціла епоха, і всі довготелесо думали про майбутнє життя, а не про теперішнє.
Це добре, що вчасно по всіх школах замінили старі вогнегасники на нові, втричі менші. Інакше б він, убивши викладача, міг убити й святі почуття, дуже несміливі серед школярів.
— Навіщо ти взяла парика? — нарешті запитав я, коли ми перший раз одхекались.
— Я знала, тобі завжди подобались блондинки.
Вона знала! Якщо я цього не знав. Які блондинки, коли кращого волосся не існує, аніж каштанове, я все життя лише шукав такого. Добре — що перука, добре — що не перефарбувалась, що б я робив, розминувшись з таким розкішним кольором? Вологим таким, найніжнішим.
— Ой, а де він? —лапнулася вона голови.
— Ексгібіціоністи вкрали.
— Хто?
— Або вуаєристи, — нарешті зблиснув інтелектом.
Якого мені завжди бракувало у 8-му класі. Адже це лише зараз вийшли словники, які мають усі відповідні терміни.
Доки вона шукала цигарку, я одягнув на себе її білу перуку.
— Або транссексуали, — засміялася вона так, що вдавилася першим димом.
І слава Богу, бо картинка виявилася б ще смішнішою: двоє голих під дощиком сидять на лавці, одягнуті лише у цигарковий дим.
— А хто це, екс... ну, ці самі?
— Це такі мудьки, які підглядають за такими мудьками, як ми, — огорнув я її курточкою. — Однак в дощ — вони відпочивають.
Бо вони не були дурніші за катера.
— Жаль, — скинула вона курточку.
— Ти їх жалієш? — перехопив я цигарку.
— Жаль, що ніхто не бачить. Бо от я — не вірю, сама собі не вірю, розумієш?
Вона мала рацію. Я також не вірив, усе довге життя це була проблема, з першого разу ніколи не виходило, а коли й виходило, то кепсько — тобто не так, як планував, а тут, слава Всевишньому, продумать не встиг. Отож слід було перевірить принципи, бо під рукою було таке тіло, яке вчасно покинуло баскетбол, особливо там, де були білі смужки, такі яскраві, що додавали досконалості засмазі навколо од моїх дотиків і дощу й торкатися безкарно можна було більше, ніж, наприклад би на випускному вальсі. Я б подумав, що багато можу розповісти, наприклад, правду про балон, однак поцілунок в її виявився кращий за цигарковий, без фільтру втягнув думки, на які багаті мудьки. Цигарка впала у перуку й засвистіла, однак їм було не до того, вони виявилися єдиними ексгібіціоністами, ладними засвідчити, що починалася ще одна правда, або, нарешті, шкільна історія, яка свого часу проґавила сама себе; тому поспішала, а раптом дощик скінчиться чи таки припреться колишній клас із безліччю своїх безіменних, змарнованих кохань, з ідіотською кількістю цікавих історій, лише не про любов, а про якусь там фізику з ботанікою, як, наприклад, налили в акваріум спирту, і що потім та нещасна жаба витворяла.
Капітан катеру дбайливо сканував матюками берегову лінію, хоча чудово знав, за такої погоди групові екскурсії мудьків зриваються. Звісно, він був старий і тому вживав цю, вочевидь, застарілу лексику — так чи інак вона була вже не про нас. Бо які ж ми мудьки? Зізнаюся, правда, зблиснула дум очка така, піти й добряче прокататися катером; однак на ньому, головне, не було ніяких кущів.
Секс і кенгуру
Це все проклята фотографія, слава Богу, що уряд її заборонив і оддав увесь український фоторинок закордонним фірмам. Однак, незважаючи на це, мій козел не підкорився та продовжував робити чорно-білі фотки, ну?
— Тому що чорно-біла — це справжнє мистецтво, вона концептуальна, розумієш? А не ота кольорова профанація, яку друкують автоматично корейці. Автоматично! Хто з нормальних людей може з таким погодитися?
Найстрашніше для сімейного життя, що знайшлося в Києві ще кілька козлів із серйозних людей, які беруть і замовляють моєму козлу серію фото з архітектурою, і він витер пилюку зі свого допотопного фотоапарата й щез у відрядження. Так далеко він вишукував примхливі, якісь унікальні споруди, що я, нарешті, змогла сісти біля підвіконня, підперти рукою голову і підбити підсумки нашим почуттям.
— Ти не так мене збуджуєш! — обурювався він, коли я його збуджувала. — Ну хто тепер це так робить? — сердився він. — Хто тепер так це робить?
— А як?
— Ти хіба не бачила фільм "Секс і кенгуру"?
Дійсно, як це я могла проґавити фільм про тих
сумчастих, і про те, як вони збуджують двоногих.
— Сумками, чи що? — намагалася запитати я.
— Що "сумками"?
— Сумками збуджувати треба? — зажурено дивилася я на свій живіт і навіть помацала там, де сумка була відсутня.
— Боже, яка ти в мене дурна, — одвертався він до стіни, хутко й обурено засинаючи.
Боже, скільки років я його якось збуджувала, а тепер виявилося, що то була помилка.