Хіба може статися таке диво? Коли піднявся на гребінь дороги, побачив дівочу постать, яка швидко рухалася назустріч. І він пришвидшив крок, ходити швидко йому не дивина. Ось їх розділяють лише кілька кроків. Хоч і без ямочок і русоволоса, але ж яка гарна! А очі, які великі сині очі! Наче перлини, ні, два чистих ставочки у безхмарну погоду. Але хто вона? Мабуть, не місцева, бо знав усіх дівчат у своєму і навколишніх селах. Хлопець, мабуть, так і пройшов би, почервонівши, як рак і нахиливши голову, як це бувало не раз у таких випадках. Уже майже порівнялися, ще мить — і розійдуться, наче кораблі у морі. Але втрутилася доля. Треба сказати, він повірив у неї тоді, коли нахилився зав'язати шнурок на черевику, а над головою просвистіла куля снайпера, коли вибіг із бліндажа, в який влучив снаряд, коли, зазнавши контузії, відмовився їхати в тил разом із пораненими, а мікроавтобус підірвався на фугасі. Отже, доля й цього разу врятувала ситуацію. Але у досить радикальний спосіб (так завжди буває, коли суджені дуже довго жують шмарклі): нога дівчини раптом потрапила у невеличку вибоїну, вона зойкнула, присіла, заплакала. Кинувся до неї
— Дуже боляче? Покажіть ногу, я на цьому знаюся.
Ступня посиніла, швидко набрякала. Хоч би не перелом. Хотів своєю появою зробити сюрприз товаришеві Миколі, але, мабуть, не вийде.
-Друже, це я, довго розказувати, що і як... Якщо можеш, мчи сюди, я за два кілометри від села із ванта— жем "300", — швидко промовив у сотовий і підморгнув незнайомці.
Мабуть, дівчина мала почуття гумору, бо всміхнулася крізь сльози. Вона — "вантаж 300"! Оце-то комедія. Її звати Оксаною. Сама з Черкащини, а дістала направлення у місцеву школу, оце стала на квартирування у Ганни Семенюк, що на кутку Вербовий. Так-так, він добре знає цю тітку, хороша людина, пощастило, це недалечко від нього. Та не може бути! Оце так ситуація! А загалом тут їй подобається, дуже гарно — ставки, яри, лісочки, багато рідкісних польових квітів...
— Ви звідти? — і хитнула головою вбік, вочевидь, маючи на увазі схід. В очах її світилися повага і цікавість.
— Давай одразу на "ти", — запропонував хлопець.
— Ну, розкажи, як там, як наші? — забувши про біль, щебетала Оксана.
— Давай колись потім, бо тут якось не затишно, та й Іван уже мчить, — відповів.
Товариш не забарився. Та ще й не сам — із ним ще один однокласник Микола Снігур, студент медичного університету.
— Так он яку пташину ти вполював! Нікому в селі це не вдавалося, але ти заслужив її як нагороду! — обіймали його товариші.
— Значить, так, до райцентру нема сенсу їхати, бо пізно, доставимо її додому, накладемо компрес, а завтра — на рентген, — командував Микола. — До речі, твоя мати теж у лікарні, заодно провідаєм і її.
Максима пересмикнуло. Як у лікарні?! Що з нею? Інфаркт?! Він же телефонував два дні тому, все було ніби добре. Ну, звісно, не хотіла хвилювати...
— Ну добре, доправимо дівчину додому й одразу — в лікарню, — вгадав бажання Максима Іван.
Марія Сорока, мати Максима, лежала в терапії в одноповерховому похмурому приміщенні, збудованому ще за царя Гороха, а точніше, за часів, коли землі навколо містечка належали великій поміщиці. Ця пані була велика благодійниця. Мала добрі прибутки від цукроварні, тож допомагала людям, а ті на знак "подяки" в 1917-му спалили цій "кровопивці" маєток і відібрали завод. Лише тепер про неї згадали з вдячністю, бо ні радянська, ні українська влада так і не спромоглися збудувати нове приміщення терапевтичного відділення.
— Синку, ріднесенький, чого ж ти не попередив, я б тобі їстоньки приготувала, усе, чого ти хочеш — борщу, улюблених вареничків із сиром. — гладила вона по голові Максима, який стояв перед нею навколішках і цілував руку. Бабусі й жінки, що лежали в палаті, одвернулися до стін, аби не бачили їхніх сліз.
Марія — ще не стара жінка, років п'ятдесяти, але надірвала серце тугою за єдиним сином. А ще оті кляті дрова мало не звели її в могилу. Якщо років п'ятнадцять тому селяни готові були віддати все, аби провести газ, то тепер — за дрова. Бо підрахували, що своїми пенсіями не дістануться тієї висоти, на яку підняв ціну за блакитне паливо революційний уряд. Отож пішла мода селом збирати сушняк у лісочку — вигребли все до цурочки, а потім дійшла черга і до лісосмуг: раніше густі й непробивні для світла і вітру, вони стояли наче зелені мури, а тепер схожі на драбини з поламаними перекладинами. Окрім дрів, на селянських дворах стали також нагромаджуватися тюки соломи. Марія за дві тисячі гривень і два літри самогону купила машину дров невідомого походження, але ж їх ще треба довести до пуття — порізати і порубати. Порізали. А рубати вирішила сама, як у молодості. Дорубалася, що впала, ніби тополя підрубана. Забрала "швидка", а коли лікар назвав суму, потрібну на ліки, її мало вдруге не вхопив інфаркт. "Одвезіть додому, а краще відразу на кладовище", — заявила рішуче. Але світ не без добрих людей — сусіди скинулися, та й Іван, якому здала свої паї, допоміг. Максим, почувши про це, з вдячністю глянув на товариша. "Та пусте", — відмахнувся. "Ой, буде нам таке, як у 33-му, ой буде, якщо оці орли не заступляться...", — почувся з кутка старечий скрипучий голос, котрий ніби свердло став вкручуватися у захисний кокон хлопця. І таки дістався своєї цілі. Максим скипів, аж в очах потемніло. Але куди бігти, кому вчепитися в горлянку?! Лише смикнув правицею свого чуба, що аж затріщав.
— Синку, благаю, нікуди не лізь, не задирайся ти цим світом лихим, хіба не навоювався, не знайдеш правди, як і батько твій, тільки занапастиш себе, — просила Марія, яка вгадала настрій сина...
Приїхали до Івана. Гарно і затишно в нього. Садок вишнево-яблуневий біля великої нової хати, кіт Васько об ногу треться, чарівна Оленка — дружина господаря — на стіл накриває, їхні синочки Петрик і Богданчик смикають Максима за вуса та розглядають його медалі, зорі на небі посміхаються. Одне слово, сімейна ідилія. І Максимові захотілося такого щастя. І бачиться вже йому, як його Оксанка накриває на стіл на подвір'ї батьківської хати, а він тим часом, чучикає на колінах Маринку й Тарасика.
Іван, ніби прочитав його думки, обняв за плечі:
— Не дрейф, солдате, і ти збудуєш собі таку фортецю, і царицю для неї знайдеш, хоча, мабуть, уже знайшов. А ми допоможемо, чим зможемо.
Нарешті Оленка, поставивши останню точку у своїй кулінарній картині, сіла за стіл. А на ньому ж... Давно Максим такої смакоти не бачив: тут тобі і смажені карасі, і печеня, і вареники з сиром, і голубці, і курка смажена, і картопля зі шкварками, і городина всяка, і наливка, і горілка.
— З поверненням, Максиме! Дякуємо тобі, що боронив рідну землю! За те, щоб ти на ній знайшов своє місце і стояв твердо і впевнено! — виголосив урочисто Іван, підвівшись.
Три чарки потягнулися назустріч, дзенькнули, затверджуючи тост господаря, потім дружно перекинулися. "До дна! Щоб була думка одна". Потім по другій, по третій...
— А чого ти, Іване такий смутний та невеселий? — поцікавився Максим.
Товариша, ніби під сивороткою правди, понесло, хоча Олена щосили штурхала його у бік і наступала на ногу. Але марно...
Іван Заболотний став добрим господарем. Отож півсела, коли скінчився строк угод із колишнім орендарем землі — великою агрофірмою "Нива" — уклали їх рік тому з фермером. Та штука в тому, що конкурент подав у земвідділ липові угоди з тими самими людьми, і там їх. зареєстрували! Потім нахаби звернулися в суд, який ухвалив, що "Нива" може збирати на Іванових землях урожай, хоча не орала і не сіяла. Максим протверезів, його знову почало лихоманити. Як таке могло статись? А нова районна влада? А міліція?! І що, вже зібрав урожай? Ще ні, мляво відповідав Іван, я поставив сторожів, чатують на полі. Скількох? П'ятьох? Чи ти здурів? А село, пайовики? "Бояться", — опустив очі Іван.
Максим схопився, потім сів, потім знову скочив:
— Поїхали, негайно...
Вже займався світанок. На півдорозі до вгідь зателефонував хтось із чергових: "Наближаються чужі комбайни..." Іван натиснув на газ. "Сповісти наших людей...", — крикнув у слухавку дружині. А Максим зателефонував побратимові Андрію Зубку, який живе в Узині, потім — Василю Білику зі Ржи— щева, затим — Петру Козубу зі Слободи, а вони мають передати сигнал тривоги іншим ветеранам. Коли прощалися після дембеля, поклялися в разі будь-якої халепи стати один за одного горою. Мабуть, ця лиха година настала. "Ми їм покажемо, де козам роги правлять. Нас просто так не візьмеш. Гвардія не здається!", — скрипів зубами Максим, стискаючи дробовика, якого захопив по дорозі. Згадав материні слова: "Не лізь, не задирайся!". "Та це він до мене задирається", — виправдовувався.
Три "Джон Діри" вишикувалися в одну лінію на краю поля, ніби танки перед наступом, і гарчали. Потім люто заревли, наче їх хтось батогом ляснув, і рушили вперед, за ними джипи, набиті "бодігардами". Іванова "Нива" рвонула комбайнам напереріз просто по пшениці. Одному перекрив дорогу Іван, на шляху двох інших стали Микола і Максим. Армада зупинилася за кілька метрів од них. Із джипів висипали дебелі лобуряки в зелених камуфляжах, на шиях — автомати, на поясах —гумові кийки й газові балончики. Озброєні, як мовиться, до зубів.
— Не мешайте работать, у нас постановление суда, не вынуждайте применять оружие, — почувся металевий гавкіт із мегафона.
— Покажіть документи, — посміхався Максим, пам'ятаючи заповіді діда.
До них рушив старший. Наблизився. Це був чолов'яга з буряковою пикою і великим пузом, з усього видно — колишній міліціонер, який пригрівся на службі в аграрного олігарха. Максим неквапом став вивчати постанову суду, кидаючи примирливі фрази: запропонував відкласти збирання, зустрітися і обговорити ситуацію. "Ви ж розумієте, у чоловіка теж є документи, він обробляв, сіяв, вклав купу грошей, у нього зобов'язання перед пайовиками, так цивілізовані люди не чинять...", — намагався врозумити непроханих гостей хлопець і при цьому продовжував посміхатися, щиро, безтурботно.
Це насторожило рейдерів. Бурмило наполохано роззирнувся навкруги, шукаючи якоїсь пастки, чи, можливо, засідки. Але не побачивши в полі нікого, окрім Івана, Максима, Миколи та п'ятьох охоронців фермерського поля, заспокоївся.
— Атвали, сапляк, достаточно мне шевельнуть пальцем, і вас раздавят здєсь, как камаров, — хрюкало свиняче рило, киваючи своїм "бодігардам", щоб приготувалися до атаки.
Посмішка Максима зазнала трансформації, стала скептичною, розчарованою.