Він мав кликуху "Чорний майор". Я його добре знаю.
– Він теж з Чернівців?
– Гірше, з Афганістану. Він там у нас швидко прославився, бо розподіляв бійців.
– Тобто?
– Ну, там відбирали в спецвідділення ненадьожних, ну, тих, хто багато базікав чи всяке таке.
Виявляється, в Афгані комуністи збирали докупи всіх підозрілих служак, а потім такий об'єднаний загін вивозили в гори, там їм визначено маршрут, а в його кінці було обіцяно вертольотами всіх підібрати. Але ніхто, звісно, не прилітав, і потроху моджахеди винищували таких солдатиків. Або зганяли їх на мінне поле чи підставляли під артилерійське знищення, переставивши координатами під свій "дружній" вогонь, або, або, або...
Лейтенант ще не дослухав Сивого, а вже напевне собі скумекав, що на них із Владом чекає попереду, адже в умовах тутешньої гібридної війни оте "або" здійснити набагато легше, аніж в Афганістані.
І коли генерал Хомченко почав огляд техніки й бліндажів, хутко послав Тольку і Влада з лопатами до переїзду, аби мерщій поглибили колію в рівчаку:
– Прокопаєте й хутенько тікайте звідти!
Прощалися з начальством, а Мічурін уже перемкнув свою мобілку на автовідповідач, дбайливо обгорнув поролонкою й, вичекавши слушну мить, засунув його за бампер генеральського джипа. Потім цією ж рукою потиснув руку Хомченкові й віддав честь.
Мотор приємно зафуркотів, і кортеж відкотився.
Мічурін разом із Сивим примостилися на горбочку і спостерігали крізь біноклі, як генерал із супроводом наблизився до розбитого містка й посунув у об'їзд через ручай, посунув, аж доки раптом клюнув у несподівано глибоку западину й став.
А Мічурін, взявши в Сивого телефон, набрав кілька разів свого ж номера, і колишній афганець щоразу бурмотів туди якісь неясні повідомлення про переправу й скупчення:
– Та я тобі кажу, бігме, не назву квадрат, бо це зараз великий секрет!
Джип ще буксував, сідаючи глибше на підводну колію, ще тіпався надсадно, а вже небом фуркотіли вогненні пасма "градів", які рясно накрили колишній міст і теперішній переїзд, і бійці, неначе на футболі, дуже переживали, чи влучить? Ось двічі рвонуло, підкидаючи вгору воду й дно – спершу здіймалася грязюка, ще вище бризки, але найвище пурхнули металеві уламки джипа.
Сивий з Мічуріним ще деякий час спостерігали, а лейтенант вже тішився думкою про майбутнє жадібне побачення з Галею, а ще про те, як вона ніжно обійме, прилине й прошепоче‑розповість, що майбутнє переформатування військових частин відмінено, і що він, Мічурін, залишиться назавжди у своєму рідному підрозділі.
А головне – недалеко від спецвідділу, в якому служить Галя.
Він опустив бінокля, бо й так було чудово видно, як вляглася назад грязюка, як усілися бризки, і невеличка райдуга спалахнула над ними; Мічурін ще раз припав до окуляра, а потім, зітхнувши, прошепотів:
– Ну й чорт з нею, з тою мобілкою!
29
– Суки ледачі, суки!
Лаявся Жора, і не тому, а чому. Після нічних вибухів педеральної колони з пагорба у виярок скотився чималий боєзапас "градів", а срані наші інтенданти ніяк не приїдуть і не завантажать – отак лежить і гниє добро.
Він так часто обурювався, що бійці вже й почали здогадуватися про справжню причину – у такий спосіб він щоразу нагадував про свій безсмертний подвиг – розстріл ворожої автоколони з гармати зруйнованого танка.
А що лишалося робити? Заслужений орден або бодай медалька вже вкотре його обминали.
Щоправда, Галя‑Чупакабра з контррозвідки повідомила, що грошова винагорода, яку встановили федерасти за його голову, від часу тієї акції удвоє зросла. Але ж ти не будеш бігати скрізь і хвалитися про суму в доларах, не почепиш же її на лацкан?
– Бо ще якась сука зі своїх тебе здасть, – резонно голосом бувалого західника зауважив Сивий.
– Зі своїх? – насторожився Жора.
– Ну, із тих своїх, що штабних, – заспокоїв його дід.
Звісно, сказане в жарт ніяк не стосувалося побратимів, бо їхній рейтинг у доларах теж був чималий.
Еге, насолили кацапам, добряче насолили.
Вже вкотре, виповзаючи зі своєї засідки, Жора сліпнув на очі, аби не бачити отих покинутих лискучих реактивних снарядів.
Отут знову починалася лайка в рацію:
– Суки, суки ледачі! Ви б хоч порахували, скільки той боєзапас коштує? Ага, по тисячі доларів штука!
Друзі тамували усмішки, бо починали рахувати, а скільки ж тепер снарядів коштує сам Жора? І після всього підрахунку усмішка сходила їм з вуст. Страшно уявити, скільки отих доларів розкидано уламками по всьому Донбасі, куди не глянь – все рясно всипано залізяками купюр, за ці кошти можна б тричі підняти його з розрухи, а вони навпаки – ввергали його у ще глибшу прірву.
Нарешті однієї підхожої ночі ті "ерееси" таки вивезли.
Однак Жора не полінувався заповзти туди й побачити, що деякі, замасковані "сучими інтендантами", приховані від його пильного ока, так і лежать собі, безкарно іржавіючи, мокнучи чи сохнучи.
– Суки! Суки позорні! – не вгавав Жора.
Щоправда, він не був щирий до кінця, адже, обстеживши навпомацки невикористані "тиловими крисами" трофеї, переконався, що "суки" не забрали їх через певні пошкодження: тут була прим'ята боковина, там трохи запал прибитий, там була якась тріщинка – словом, формально "суки" були невинні, але!
Можна ж було б якось їх застосувати, адже кожна з них коштує штуку баксів. Мимоволі хлопець сам почав міркувати, а що ж його муляє? Доки згадав: знищивши ворожу металобазу, мало не зазнав зворотного удару – металобрухт розлетівся, ледь не вбивши свого підривника, тоді на нього впав і увіткнувся в землю чималий чудернацький циліндр‑стакан, приварений до чималого лома з "вушком", тобто так званий колодязний бур.
Заплішився він йому в пам'ять – і все. Але чому? І тут Жора збагнув – він бо увесь час міркував, де б йому дістати таких труб належного діаметру, щоб зарядити реактивні фугаси і випустити по ворогові, хоч ті заряди й некондиція, але! Кудись таки долетять.
Оно радянські "катюші", так ті одоробла взагалі без труб літали, і що? Лякали німців ще дужче, бо влучали куди‑як, і акуратних німців саме це найбільше й лякало.
Та й самі "катюшники" ненавиділи свою зброю, й не тому, що еліпс ураження становив три на півтора кілометри, а те, що вони часом просто не злітали, а, зачепившись, свистіли над головою, намагаючись висадити у повітря своїх же мінометників.
Радянські гвардійські мінометники над усе полюбляли "Луку Мудіщева", радянський аналог фашистського "Фау‑1", тільки зменшений.
Чому "Лука", чому "Мудіщев"?
Тому що фалосоподібний. Проте гігантський пеніс не через це викликав симпатію, а тому, що стартові дроти цієї штуковини відмотувалися далеко за позиції, тож півтонними зарядами можна було прелюбо гатити, не остерігаючись аніякого зворотного вогню, на відміну від "катюш".
Це все довго мучило Жору і ніяк не хотіло об'єднуватися з дебільною конструкцією колодязного буру, доки хлопець випадково не вступив у ховрашу нору і мало не зламав ногу.
– Сука! – заволав він замість "еврика", як це б належало винахідникові у момент осяяння.
Затамувавши подих, щоб відкриття не вилетіло з голови, Жора помчав до руїн збирати подерті зі стовпів дроти, а потім – піднімати бійців, адже починало вже вечоріти, й ті, невдоволені порушеним вечірнім відпочинком, змушені були напружуватися, викликати в собі ентузіазм і рушати на подвиг.
Якби хто побачив збоку вервечку бійців, які рухалися наче низка зулусів, що на жердинах несуть підв'язану здобич, –
отак і укропи тягли, зігнувшись, приторочені реактивні снаряди типу "град".
Бо та сама Галя‑Чупакабра повідомила координати кількох підготовчих таборів, де федерасти муштрували завербованих лугандонів, аби перетворити їх на убивць свого народу, дивно, що розташування було найближче до цих наших позицій.
Попереду чимчикував Жора, несучи довгу залізяку, тобто славного колодязного бура.
Довгенько вони мандрували, доки вийшли на зручне узгір'я, густо прикрите чагарями та ще й розташоване найближче до ворожої території.
Розвантажились і попадали; тільки не Жора – той заходився мостити, встромляти жердину у напрямку далеких тренувальних таборів, він і на компаса зиркав, і на ватерпас, і на карту, та й до землі припадав і серцем, і вухом.
– Оце з неї запускати будеш? – кивав на жердину Сивий.
– Твого хера прив'яжу й запущу, – звично відказував Жора, щоб хоч якось розважити колег.
Поплювавши на долоні, взявся за бура й почав гупати в землю, витягаючи за кожним ударом циліндра з глиною і, витрусивши, забивав знову. Тобто ціляв у ґрунт під певним кутом і напрямком, замахуючись паралельно до жердини, бив у землю, витрушував і знову бив, потроху довбаючи "ховрашу нору", лишень охайнішу й рівнішу.
Тут виникло дві проблеми – адже бур меншого калібру, ніж "урагани", отож доводилося трохи розширювати діаметр, а по‑друге – не напоротися на камінь.
Друзі спостерігали за ним, аж доки Вітько підмінив хлопця за цією морокою.
Аж нарешті почали прикручувати дроти і ставити ракети на бойовий взвод, далі обережненько опускали у "жерла".
Контактна група була з дошки, куди Жора забив цвяхи, обмотав жилками і з'єднав із клемами.
Нарешті всі урочисто поховалися і завмерли. Першим перехрестився Сивий, яко набожний галичанин, а за ним і всі решта.
– Ну, з Богом, – видихнув Жора, – тобто получи, фашист, гранату! – І тицьнув дротину до законтаченого цвяха, накрутив машинку, а потім натиснув кнопку.
Земля деяку мить подумала, потім бевхнула, видихнувши вогнем у нічне небо, аж усі замилувались, окрім Жори, бо він, матюкаючись, тулив підпал до наступних контактів, і підгірок озивався вдячним струсом, викидаючи з себе смертельне начиння; чи не останнє з них несподівано смикнуло за собою шнур разом з клемами й машинкою і викинуло за чагарі.
Однак за далекою лісосмугою ніч почала рватися спалахами, здавалося навіть, що сяйво сягає аж сюди, ну, це в кого були біноклі.
– Жора, ну ти Жора, – ніжно підсміювалася в рацію Галя‑Чупакабра, – ну ти, блін, дав.
Він завмер біля слухавки.
– Тобто, Чупо?
– Ну, влупив у світ, як у Божу копієчку, – і вона почала повчально рахувати, що надійшло з пункту спостереження, і за кожною новиною хлопцеве обличчя сіріло.
А що? Хіба в нього була можливість корегувати кут кидання? Чи бодай зробити пристрілювальний удар, щоби потім націлити інші?
– Дак снаряди ж були пом'яті, – кволо одбріхувався він.
– Але шухєру наробив, – заспокоювала його рація.