Пригоди молодого лицаря

Якщо ти про те, щоб розв'язав, то не буде ді­ла: розв'яжи вас — дременете так, що й вітром не догониш… десь же в бур'яні, мабуть, маєте й коней прихованих… а що мені тоді старий полковник скаже?.. Ні, краще й не проси — не можу, не моя тепер воля. Лежіть спокійненько, поки полковник прокинеть­ся: може, й скаже пустити вас, тоді й розв'яжу.

Татарин залопотав іще щось, але Павло махнув рукою й зади­вився на щось інше. Він тепер тільки звернув увагу на те, що спу­тав своїх бранців разом із їхніми шаблями. Та ще які шаблі! — кри­ві і в гарних цяцькованих піхвах, із срібними різьбленими держа­ками. Різкий холодок пронизав йому серце: тепер лише зміркував, що ще недавно був на ніготь від смерті. Але він засміявся…

— Ах ви ж невіри капосні! — скрикнув. — То ви хотіли жив­цем мене взяти, що, маючи кожен шаблю, не зарубали, підкрав­шись?.. Та мене ціла вулиця канівських парубків не змагала взяти, а то вас троє голомозих! Дурні ви!.. Що ти там лопотиш язиком? Кажеш, може, що брешу?.. А оце бачив? — труснув він над татари­ном мушкета, — я тобі дам брехні мені завдавати!..

Татарин справді замовк, бачачи, що з козаком не розговори­шся.

Почало дніти. Заклуботався, закучерявився туман над річкою. На сході на обрію заграли срібним сяєвом вістуни нової зорі ранко­вої.

Прокинувся старий отаман, озирнувся довкола й схопився на ноги.

— Га? Проспав?.. — вигукнув спросоння. — Бо й так-таки! І нехай мені нечистий у пику плюне, коли не заспав!.. Оце дак так!.. Агов, хлопці! — гукнув на ввесь голос. — Ану вставайте, ко­ні сідлайте!..

Подався з уздечкою відшукувати свого румака. Табір закома­шився.

Вартові кинули чати, тільки Павло стояв і чекав, а чого — й сам не знав. Бачив, що братчики поять коней, що старий ватаг уже в сідлі, тільки його румак ще пасеться самітно, а відійти, ки­нувши бранців, не хотів, що ж чинити з ними — ніяк не міг змірку­вати. Врешті примудрував: поклав мушкета на землю, підійшов до зв'язаних, ухопився за реміння, напружив усі сили, скинув ношу на спину й, угинаючись під нею, підтюпцем подався до табору.

— А чий то ще кінь? — тим часом питав полковник, показую­чи на самітного Павлового румака. — Який воно вражий син гаїть­ся?..

— Та то ж, мабуть, того… Похиленків! — почулися голоси. — Та ось і він, либонь… Щось пре на спині, чи що?.. Вепра, чи що вбив?..

Уваги всього товариства скупчилася на Павлові, а він, нічого не помічаючи, підбіг, покректуючи, до старого ватага, обережно, щоб не потовкти, спустив ношу на траву перед його конем і важко відсапнув, витираючи рукавом спітніле чоло; далі метнувся до сід­ла…

Всі стояли й дивилися на це мовчки, як зачаровані.

— Що це таке? — нарешті отямився старий. — Що це ти при­пер?..

— Постривайте, пане полковнику, я зараз, — відповів Павло, хапаючи, як пір'їну, своє сідло й вуздечку. — Бач, усі же сливе го­тові, а я той… Та й мушкета лишив там…

Швиденько побіг, не озираючись, до свого коня, накинув на нього уздечку, скочив у сідло, під'їхав до того місця, де чатував, підобрав мушкета, а вгледівши три повстяні шапки татарські на траві, позбирав і їх, потім тільки повернув коня до табору.

Тим часом полковник, розпізнавши вже з коня, що це за хи­мерний сніп із живих людей перед ним на траві, зліз із сідла й на­хилився над татарами. За ним позоскакували з коней і братчики. Тісним колом оточили бранців і, не вірячи власним очам, тільки перезиралися мовчки.

— Та нехай мені всі чорти очі заплюють, — вигукнув, ударив­ши об поли руками, полковник, — коли це не справжнісінькі бу­сурмени!..

Бранці й без того були ні живі ні мертві, а тепер, бачачи кру­гом себе стільки своїх запеклих ворогів, оніміли з ляку й духа при­таїли.

— Де ви тут узялися? — звернувся по-татарському до бранців старий.

Почувши рідну мову, бранці засовалися в путах. Той, що ло­потав до Павла, й цим разом забалакав, але про що, ніхто, крім полковника, не розібрав.

— Чуєте, — засміявся старий до братчиків, — вони собі мирно попасали коней, а отой молодий шайтан наскочив на них, сонних, уночі й пов'язав.

Братчики реготалися, хапаючись за боки, на таку відповідь.

— Ну, не гаспидський син! — жартував далі ватаг. — Бідних людей так скривдив… Та у вас і коні десь тут пасуться? — знов по-татарському питав він.

Татарин щось відповів.

— Недалечко тут, у ярочку, — переклав полковник і знов за­сміявся. — Бідакам тісно в степу, дак вони в ярку коней випасали. Ану, що скаже нам наш здобичник… А послухай-но, сину, — звер­нувся старий до Павла, що якраз під'їхав до гурту, — не козацьке діло чиниш, бідних людей кривдиш…

Павло ніяково глянув на полковника, потім на товаришів, але, побачивши, що всі сміються, й собі всміхнувся.

— Ану-ну, розказуй, як ти їх приспів!..

Він зіскочив з коня, віддав мушкета одному з січовиків, шап­ки кинув на купу татар.

— Та де, пане полковнику, — промовив, немовби вибачаю­чись, — не я їх, а вони мене приспіли…

І Павло, не раз перепинений реготом, увагами й кпинами, ро­зповів про нічний напад.

— І ти не стріляв на ґвалт? — обурився старий вояка.

— А навіщо, коли сам із ними впорався? Дарма тільки сон братчикам перебив би.

— Та їх, голомозих, могла бути до ста бісів поблизу!

— Я прислухався, але до самого світу не чути було нічого.

Полковник похитав головою з докором, але хіба повернувся б язик на догану після всього, що сталося з молодиком.

— Ну, гаразд, гаразд… Нехай буде так, але для науки скажу тобі ось що — а ти закарбуй на носі: коли доведеться вдруге чату­вати темної ночі в степу, а недалечко від тебе почнуть свої зальо­ти перепели, — готуй, сину, й тримай напоготові мушкета та шаб­лю. Розумієш?

— Розумію, батьку.

— Тото ж. А тепер розв'яжи свою здобич — хочу про дещо розпитати вражих синів, а так незручно.

Павло витяг із піхов шаблю й підійшов до бранців. Татари зойкнули, побачивши це й помисливши, що він хоче їх порубати, й усі троє разом щось залопотіли до полковника,

— Заткніть губу! — гукнув він на них. — Нічого вам не стане­ться.

Павло поперерізував гострою шаблею реміння, далі в одного, другого й третього повідривав із поясів їхні шаблі й простягнув їх полковникові.

— Е, ні, голубе, — сказав старий, — це все твоя здобич.

— Навіщо вони мені? — засміявся Павло. — Таж у мене є кра­ща.

— А то вже твоя жура: хоч у воду повкидай, — зауважив пол­ковник і далі звернувся до татар, що ледве підвелись, похитую­чись і розминаючи тіло: — Багато вас чи тільки троє?

Татари перезирнулися.

— Та кажіть правду, а то звелю прив'язати до конячих хвостів і…

Татарин із розбитою мушкетом твар'ю забелькотав, що їх не­величкий загін, але що решта, не дочекавшись їх, досі подалася степами на південь.

— Ну, гаразд, побачимо, — сказав полковник. — На коні, діт­ки! Будемо їхати повз той ярок, то візьмете звідти їхніх коней, а поки що оточіть їх кругом: нехай біжать за нами піхотою.

Поки полковник розпитував бранців, Павло напоїв коня, при­в'язав шаблі до сідла й разом з усіми був готовий у дорогу.

Їхали, де можна було, понад самою річкою. В яру справді по­бачили троє прив'язаних до тернового куща татарських коней. Од­в'язавши їх, козаки скрутили їхньою ж таки сирицею назад кожно­му татаринові руки, посадили їх у їхні сідла й, поставивши в сере­дину ватаги, рушили далі.

— Хутенько, дітки, хутенько! — підганяв отаман, позираючи на схід. — Бач, як забарилися через оцих нехристів: ось-ось і со­нечко зійде. Та будьте насторожі.

Сам їхав попереду й пильно вдивлявся вдалеч, повертаючи голови на всі боки.

Павлові дуже кортіло розпитати сусідів про той загін татарсь­кий — чи нападе він на них і чи буде бій, але він не зважився. На­томість, згадавши пересторогу старого, витяг з-за пояса спочатку одного пістоля й оглянув його; пересвідчившись, що набитий, він засунув його назад і висмикнув другого: намацавши коло себе все потрібне, став набивати його так, як навчив Крига. Ближчі братчи­ки ухвально поглядали на його роботу.

— Добре робиш, пане-брате, — зауважив один з братчиків, — пістоль усе повинен бути набитий, бо ж не для окраси носить ко­зак його при поясі. А сьогодні й справді може трапитись робота. На мою думку, дарма ми тягнемо за собою цих голомозих: ті, що від них вони відбилися, не заспокояться доти, доки знатимуть, що бранці в наших руках.

— Це правда, — промовив другий, — але напасти не зважать­ся. Мало їх, бо якби була їхня сила, то вже давно напали б.

— Мало то воно мало, а хіба ми знаємо, скільки таких загонів іще гасає степами, може, навіть десь тут поблизу.

— Навдак… Близько коло Січі вони не люблять харцизити.

— Таж сам бачиш, що харцизять!

— Це якісь шибайголови, джигіти, мабуть.

— А дідько їх знає, котрі з них джигіти, а котрі простісінькі харцизяки,

— Що воно за джигіти? — спитав Павло.

— Та лицарі ж їхні… найкращі комонники й герцьовники.

В цю хвилю татари, що їхали із зв'язаними руками серед ва­таги, озираючись на всі боки та вдивляючись своїми гострими очи­ма в далечінь, щось раптом залопотали, звертаючись до козаків, підводилися на стременах і кивали головами, показуючи кудись у степ. Бачачи, що ніхто з козаків не розумів їх, гукали через голови козацькі до ватага, але той їхав спокійно, не звертаючи на татар­ське лопотання уваги, хоч сам гостро теж удивлявся в той бік, ку­ди показували татари.

— Що за лиха мати! Чого їм? — запитав у старого осавула.

Полковник показав рукою праворуч. Всі обернули голови в той бік. Придивившись пильно, загледіли над поверхнею зеленого моря якусь чорну цятку, що плила сюди, все збільшуючись, і, то виринаючи, то потопаючи, здавалася човником, розгойданим хви­лями.

— Ну й очі ж у нашого старого! — буркнув напівголосно хтось із братчиків. — І старість їх не бере. Краще за татарина бачить.

— Але що воно за мара мчить сюди?

— Таж, мабуть, татарин… Недарма ці так заметушились та за­белькотали.

Павлові все було вдивовижу. Він теж загледів уже їздця, а щодалі почав розбирати, що це справді татарин, такий самий, як ці бранці. Але чого йому? Чого він самохіть преться на небезпеку?

Минуло ще кілька хвиль напруженої уваги. Павло бачив, як його бранці повеселішали й палко щось лопотали проміж себе. На­решті таємничий вершник наблизився настільки, що всі виразно побачили, хто він. Не доскакавши з добрі гони до козацької вата­ги, він раптом осадив коня так, що той диба став і закрутився на місці; далі їздець підніс долоню до чола й став пильно розглядати козаків.