Веселий коник "пожартував" і цокнув мене копитом просто між очі. Та ж кінь був некований, а моє чоло було прикрите смушевою шапкою. Отже, пролежавши кілька хвилин без свідомості, я вже за три-чотирі дні забув і про ту розвагу.
Одначе й у Перещепині сталося дещо, що варт згадати на цьому місці.
В початку грудня прийшла нам депеша з Диканьки, що вмерла моя сестра по других, Юля. Перед роком, мавши 19 літ, молода, гарна й цілком дужа вийшла вона заміж за відомого тоді (а ще більше — потім) українського діяча, що пішов у панотці. Умови їхнього життя на парафії були такі "вигідні", що восени Юля почала кашляти, протягом перших зимних місяців кашель перейшов на блискавичну горлову туберкульозу й вона, привівши сина, перед святом Миколи розлучилась зі світом. Такі були тоді умови існування та праці сільських культурних робітників на нашій, порівнюючи ще дуже культурній Полтавщині.
Я не міг поїхати на похорон, з огляду на службові повинності, тож поїхала дружина сама. А я, повернувся пізно зі службової поїздки, як звичайно, вельми втомлений, бо умови переїздів у нашій хліборобській стороні були не порівняно гірші, як у кочівницькій Московщині. До того ж і тут на весні й восени комунікація припинялась: легендарна Константиногородська чорноземля розмокала так, що коні були безсилі витягнути колеса з багна, що засмоктувало й маточини.
Молода наша служниця, незвичайно мила й услужна, що про неї ми з дружиною й частими гістьми співали часто харківської пісеньки:
Я б до хати куховарочку найняв,
А до груби — та топільничку,
До долівки — ще й метільничку…
подала мені добру вечерю. Я перечитав пошту й газети і раніш, як звичайно, пішов спати. Спав міцно. А відомо: що міцніше людина спить, тим менше потребує сну для реставрації своїх сил. Тож і я швидко виспався, а тому вранці легко пробудився, хоч і було ще передчасно. Розбудив же мене незнайомий голосний шелест-шум, немов би десь близько бурлив веселий ручай.
Із ліжниці вели в кухню малі дверцята зі склом у верхній частині. Скла були затягнені густими шовковими запонками. Я прислухався і враз пізнав, що шарудіння виходить з кухні. Глянув на віконця в дверях і трохи здивувався: крізь запонки ясно світило сонечко.
Чи ж я так довго спав? Припустім… Але: як може мені світити сонце крізь темну й міцну, мов шкіра, запону? Та ж сонце сходить і світить не з кухні!
Несподівана тривога підкинула мене на ліжку. Я зірвався на ноги й широко розчинив дверцятка. Раптом на мене хльоснув величезний вогняний стовп. Враз мені забило дух, червоні язики мазнули по обличчі, обсмалили брови й зачепили волосся на голові. Зачинити двері я вже не міг, бо ж у тій хвилині ліжниця наповнилася чорним димом. Однак дим стояв над ліжками, не сідаючи на підлогу. Я впав навколюшки і, повзаючи по підлозі, махом одягся, ще поповз до писального столика, витяг відтіль документи свої та чималу квоту земських грошей, ще вибрав із шафи дорогоцінності дружини, а тоді відчинив другі двері до їдальні. Був уже останній час: коли я вискочив із ліжниці, вже зайнялись перші мостовини й почали горіти ліжка.
Причина ясна: наша "топільничка" наносила пів кухні соломи (у тім повіті дрова — рідкість) запалила в грубці, саму ж її вимело кудись із хати. Палаючий віхоть вирвався з печі на солому, ціла купа перетворилась у море вогню, в якому тріснула велика бутель із нафтою, що стояла в кухні.
Знавці говорили, що коли б я був "прокинувся на п'ять хвилин пізніше, то напевне вже не прокинувся б узагалі". Тож тепер переді мною смерть об'явилась не як біла, студена відьма з крижаних Тамбовських піль, а як рум'яна, жагуча красуня — вогняна квітка…
***
Саме в тій добі московські "казакі" та кавказькі чеченці "ліквідували" першу всеросійську революцію. Що ж я вже мав ще й з інститутських років перед Миколаєм Романовим, самодержцем всеросійським дуже умазане "рило в пуху", — то по тій пожежі мені вже недобре спалося в дальші ночі.
Коли ж почався рік 1906-ий, мене спеціально попередили, що арешту я не уникну. Тікати я не думав, лишилось ждати. І справді одної зимової ночі: стук-стук! у віконце й у двері:
— Здоров, Еоле, пане свату!
Та ж зрештою замкнення в острозі минулось мені цілком щасливо: навіть мене не били, навіть не лаяли не те, щоб, як стало потім звичаєм, враз "становити к стєнкє". В царській тюрмі було коректне поводження, бо, що не кажи, цар, як говорить Гомер про Євмена, в популярнім тоді перекладі:
— Хотя й свінопас, но прілічія вєдал.
Для мене ж, як молодого письменника, ті сто днів відпочинку "на Романовській дачі" (літниську) мали й чимало цікавого. Одначе й там, де я був під найліпшим захистом, двічі просвистіли кулі біля мого вуха. Раз "політичні" (тут по-перше признаюсь — і я з ними!) запротестували проти якоїсь дрібної "несправедливості", а по-друге, коли я, глибоко замислившись біля ґратчастого віконця, не почув адресованого до мене патрулем вигуку:
— Атайді ат акна! (Відступись від вікна!).
Та московські "салдати" були погані стрільці. Щоправда, як буде мова далі, мало чим ліпші були й вояки з армії Петлюри…
Загалом же ця полтавська в'язниця стала в дечому для мене ціннішою за полтавську духовну семінарію. Знову хочу тут зробити маленький відступ набік.
Із непорозуміння перебув я без потреби майже два тижні в тісній "одиночці". Спочатку почування забивали мою думку: нерви гули так сильно, що жодна думка не могла спокійно осадитись у мозку. Вперше я відчував страх життя, мовляв: що ж далі буде зі мною, з дружиною, з моїми рідними? Далі прийшов страх становища: уражатимуть, допитуватимуть, битимуть, бо ж я — безборонний проти брутальної, жорстокої, мстивої сили…
Однак перші дні минули тихо й спокійно. Після тих хвилювань, що переживалися вдома за останні тижні, вже моя сепаратка почала мені видаватися якоюсь санаторією для розхвильованої душі. Ніхто мене не зачіпав, звертались до мене делікатно, — і я почав призвичаюватись до нового довкілля. Було аж надто часу, щоб без поновлення причин та імпульсів нерви могли перебувати в сталому напруженню. І тоді в голові почала об'являтись думка.
Масовий читач книги, як лектури, майже ніколи не здибується з переглядом систематичного ходу думання тієї чи іншої живої особи. Бо ж у книзі, якщо буває, то буває здебільша фрагментарно подано думки "героя" оповідання чи психологічної повісти, — особи, вигаданої автором, у яку письменник, хоч і вклав найчастіше думки свої власні, мусів їх в інтересах мистецьких більш чи менш підкрасити. Це — конечне, бо ж мистецтво все є лише наміснем життя, хоч би часто й було ліпше та цікавіше за живе життя. Коли ж автор подасть читачеві перебіг думок власних, не від чужого імені, то здебільшого масовий читач поставиться до нього чи то з розчаруванням, чи то з резервою. Мовляв один: це — філософія! Нудно. Мовляв другий: — Чи ж мені цікаво, що мислить сам Королів-Старий чи інший дійсний письменник, А. Б. В.? Отже повторюється звичайна історія, що її я з великим інтересом спостерігав у своїх студентів, коли викладав на еміграції у високій школі. Бувало, оповідаю навмисне, як можу найцікавіше, скажім, про якесь небуденне й незнане слухачам явище з життя тварин. Спочатку авдиторія слухає уважно, з явним зацікавленням. По п'ятьох хвилинах хтось починає позіхати. По десятьох — у більшості очі блудять по стінах, ще далі — стають, мов у морожених судаків, соловіють. А вже перед кінцем сорокахвилинної лекції частина студентів таки щиро дрімає. Коли ж когось спитаєш, про що саме я розповідав наприкінці лекції, більшість не годна відповісти, бо попросту — не чула. Бо ж виклад було запропоновано офіційно. А на офіційний виклад є традиційний погляд: це — нудьга.
Одного разу десь на прогульці, при ріці було зо мною понад десяток студентів-неприродників. Ми посідали при березі відпочинути й хтось запитав мене про якесь явище природи. Я почав пояснювати, побачив велике зацікавлення слухачів, — і перевів своє оповідання на тон шкільної лекції. Був це виклад, цілком такий, як офіційні виклади моїм агрономам. Та ж, на моє здивування, студенти-економісти, техніки й двоє-троє нестудіюючих, цілком непідготовлених до викладу людей, слухали повних півтори години тієї імпровізованої лекції, яку я навмисне щодалі дужче деталізував із неослабленим для них інтересом. Тим часом виклад із нашвидку безперечно був менш пов'язаний і менше систематичний, як виклад підготовлений для лекції в авдиторії. Тим часом своїм студентам-агрономам я не раз повторяв: — Кому нецікаво — не приходьте. Я викладаю вам з обов'язку, для вас, ви ж слухаєте з доброї волі, для себе. Отже, хто не хоче, нехай себе зайво не мучить.
Після тієї пригоди на березі річки, я повторив уже в своїй авдиторії кількаразово інший досвід. Дня, коли моя авдиторія була повніша, я починав лекцію про одне, а коли помічав вираз утоми в очах тих, що сиділи до мене найближче, — говорив:
— Мої панове. Здається, що вас це трохи нудить. Кидаю цю матерію, а розповім вам щось цікавішого.
Всі раптом оживали.
Одного разу на лекції з ветеринарії я розповів цілком програмово, з багатьма подробицями оту пригоду про мою зустріч зі скаженим псом у Диканьці, при чому дав повний науковий виклад про сказ взагалі, про мікробіологічну сторону немочі, про Пастерові експерименти й досягнення, профілактику і т. д., одно слово, цілком системно вичерпав тему. Тоді було в мене за розкладом лекцій дві години, одна за одною. Для досвіду я не перервав викладу по першій годині, а закінчив аж наприкінці другої, себто без перерви говорив 40 + 10 + 40 хвилин, чи 1½ години на тему складну, прецизну, за студентською термінологією "про нудь зелену".
Отож буває і так, коли читач побачить у белетристичній книзі уступ із думками автора, себто "нудну філософію". А що вже, коли та "філософія" ще має й релігійне забарвлення! Тоді вже це — просто "попівське казання", вислухати яке в більшості не вистачає навіть і пристойності. Тож прошу: не вважайте дальшої сторінки за "казаннячко": може ті мої тодішні міркування поможуть комусь оформити свої думки й тим послужать комусь на користь.
Перша думка, що в'язала мої емоції з логічними міркуваннями, була така:
— За що?
За що я, що в інтересах очевидної правди й справедливості з відкиненим заборолом по лицарському виступив проти ворога, фактично — не мого, але багатьох добрих людей, — тепер перебуваю в цім жаліснім стані, що загрожує мені в дальшому великою прикрістю й мукою (приблизно 8 років у Сибіряці?).
Треба було подумати чимало та зійти з витертого шляху, щоб, нарешті, відповідь оформилась приблизно так.