І то за умови, коли все те жують мої найближчі друзі. Тут мене не запідозриш у заздрощах.
Так, я ретроград, назадник, консерватор... Які є ще синоніми?
Та я віддаю перевагу віскі, хіба цього не досить? Я можу схилити голову перед заходом, але тільки заходом сонця, щоб потім спокійно поспати без сновидінь із спрутами і кашалотами та їм подібними, яких так полюбляють французи й прихильники паризької кухні.
Цих людей я ще міг зрозуміти. Вони й справді прожили половину свого свідомого життя у Парижі, і цей обід – найпрекрасніше свідчення їхньої гостинності, щирості і любові до нас, земляків своїх, на Тому Світі.
Проте я маю на увазі ще й інших прихильників французької кухні. Тих, хто прожив у Парижі приблизно стільки, як я в Коржівці: більше, ніж два тижні, але менше, ніж три. Рівно два з половиною, якщо вважати день приїзду і день від'їзду за один, і тепер їдять тільки лангустів, і з таким апетитом, ніби на них зростали, а що таке ковбаса й сало, ряжанка і вареники – ніколи не чули. При слові "вареник" опускалися нижче двох нижніх поверхів Емпайр стейт білдінга, котрі були закопані в землі з дня народження.
Я вийшов на кухню і запитав:
– Скажіть, у вас не знайдеться шматочок сала й зубчик часнику?
– Це ви з патріотичних міркувань?
– Ну, що ви! Я просто ще не звик до цієї французької кухні в Нью-Йорку. Я не можу зорієнтуватися як слід. Власне, я ще можу, але мій шлунок повністю втратив орієнтацію. Боюсь, що для нього це не закінчиться без антибіотиків.
Щоб якось підкреслити, що ми певний час жили за кордоном, ми свої квартири перетворюємо у виставочні мікрозали. У нас на виду усе імпортне. Наші розмови теж тільки на цю тему. "От коли ми жили в Монреалі!.. Ох, яке це чудо Париж!.. Філадельфія – це вам не Нью-Йорк! Філадельфія проти Нью-Йорка – Шепетівка чи Жмеринка. Ох, ох, ох!!!"
Чесно кажучи, мені ставало трохи не по собі за себе і за них. А втім, це людські слабинки. Мабуть, треба навчитися їх не помічати, що мені, на жаль, не властиво.
– Що ти робитимеш у суботу? – запитав я приятеля, котрий разом зі мною приїхав до Нью-Йорка, і, до речі, вперше. Яким же було моє здивування, коли він сказав:
– Я вирішив влаштувати із сім'єю уїк-енд, а після ранкового ленчу збираюся гайнути на шопінг в Нью-Джерсі. Там вчора оголосили лайнел сейл.
Жах! У цьому проклятому Вавілоні ХХ століття всі божеволіють. Кожен з них втрачає здатність розмовляти людською мовою. Вони все перемішують. Так тут недовго й з'їхати з глузду. Додому, додому, і чим швидше, казав я собі – поки мізки остаточно не розплавились від спеки, від тріскотні й гамору, від гулу машин, завивання поліцейських і пожежних сирен. Взагалі від усього цього. Содом і гоморра! – волало усе моє єство.
Як тільки ми сіли за стіл, я зрозумів, що тут, у Нью-Йорку, самі лише французи. Принаймні за цим столом сиділи тільки вони. За винятком одного товариша, який навіть у такій ситуації не втрачав національної гідності. Я ж здався і почав собі:
– Ле-з-екстрем се туш. (Полярності збігаються, сходяться).
Мадам Помпадур до мене лагідно усміхнулась і накидала в тарілку салату марідіональ.
– Мерсі, мадам, – увімкнувся (мабуть, сюди це слово підійде) я в гру.
Один з гостей повністю перейшов на французьку мову. Що ж до окремих рідних слів, то не міг пригадати їх навіть під страхом бути викинутим із тридцять другого поверху без парашута. Він знав, як те слово пишеться по-французьки, вимовляється по-англійськи, говориться по-німецьки, демонструється по-іспанськи, а от як воно перекладається на рідну мову, забув. Забув, і квит.
Отаких людей я зустрічав.
Що тільки з ними за кілька місяців не виробляє той розтлінний Захід.
Коли я пригощав їх нашими сигаретами, вони мені в очі вистрілювали "Кентом" і "Мальборо". Звичайно, "Кент" краще нашого "Славутича" чи "Столичних". А втім, я від роду не курив, і тут зі мною можна посперечатися. У цьому випадку я вже зараз відчуваю, що покладений на обидві лопатки. Та коли нам після Шенона принесли ірландську цибульку за кольором і завбільшки з наш агрус і ще якийсь пікантний соус, то я, як досвідчений гурман, одразу схопився за санітарний пакетик і українською мовою (я гадав, що мій сусіда за дві з половиною години в польоті її ще не забув) запитав, де тут туалет. Він мене уже не зрозумів. Я його, щоправда, також.
І я змушений був перейти на англійську мову, перемішуючи окремі слова крижопільським діалектом, Коли я сказав йому про дуже прикрі пахощі, що йдуть від цього пікантного соусу й ірландської цибульки, то він глянув на мене так виразно, що я все зрозумів – я дальтонік і людина, яка втратила нюх. Я з ним погодився наполовину, і то лише щодо нюху, а от щодо кольору – то я й тепер упевнений, що соус досить-таки пікантний, як окремі пікантні сири. Я здався. Але здався за умови: хай він поїсть тоді, коли я вийду, або я вийду, а він нехай його з'їсть...
Я повернувся й мимоволі глянув на нього. О боже, як він апетитно їв! Я ніколи на жодному обличчі не бачив стільки задоволення. Як йому все те смакувало! Я дивився на нього й думав: "Звідки воно йде? Чи всі представники всіх народів світу такі самі, як ми, чи тільки окремі з них? Чи всі хочуть через дві години по тому, як пересікли кордон, отак усім нутром і зовнішнім виглядом здатися імпортними, імпортнішими за всіх імпортних?"
Можна курити "Мальборо". Можна затягуватися "Кентом", очима пускати "Кемел" – я не проти. Їсти лангусти і осьминоги, закушувати анчоусами, ковтати мідій і кальмарів, запивати шнапсом і кокою. Жувати авокадо й трухіліо. Все це я можу зрозуміти. Та щоб у тебе з пам'яті за дві години раптом вибило те, що було закладено чи закладалося десятками років – цього збагнути не можу. Це над мої сили і мій розум. Щоб вивітрилися повністю домашні смакові якості разом з рідними із дитинства словами матері, – цього аж ніяк зрозуміти не можу. Хіба що тричі стрибну в Атлантику і двічі випірну з її вод. Може, тільки тоді, щось відбивши всередині, зрозумію свого сусіда, який при першому-ліпшому слові рідною мовою зривався з місця і боявся, щоб його ніхто не почув і не запримітив, що він досі не став іноземцем.
– Як? – очі в нього заокруглилися. – Ви не вживаєте ірландський соус? Вам не до вподоби лангусти й омари?
Я відчув, що провалююсь в безодню, синонім якої – повітряна яма. З переляку в мене відняло мову. Я припускав, що я сірятина, плебей, ідіот, бевзь, віслюк, неук, дикун, але щоб настільки, я відчув тільки тут. Я ладен ковтати лангусти, устриці, мідії, кальмарів, кашалотів, живих і мертвих, їсти морську капусту, проковтнути живим пару сікачів, пару мечів, пару пилок, пару голок, пару їжаків, електроскатів... (Яка там ще в Атлантиці водиться риба!), аби тільки він мене таким тоном не питав, чи не їстиму ірландський або французький соуси. Я навіть проковтнув би кілька шпильок, виделок і штопорів, якщо він подасть їх мені в живому вигляді. Навіть не зчищатиму луски. Аби тільки ці риби-штопори й риби-виделки були іноземного походження. Наших же навіть стерлядок смажених на чистій соняшниковій олії чи карасів у сметані нізащо не їстиму. Слово честі.
Але зі страху мені заціпило. Я не міг вимовити жодного слова. І, певне, тільки цим пояснюється, що лангусти й омари так і лишилися цілими й неушкодженими разом з вареною ірландською цибулькою, схожою на вимерзлий агрус. Так само стояли переді мною недоторкані, як шістнадцятирічні дівиці XVII століття, мідії в соусі "ескабеш", устриці і сирі зеленкувато-червонясті креветки. Я сидів і, як то кажуть, почувався не в своїй тарілці. І не помилився: моя тарілка стояла поруч мене, а я від розгубленості сьорбав суп із чужої. Мене спочатку кинуло в жар, потім в холод.
– Нічого, нічого. Не переживайте. – Господиня була справді люб'язна. – Наших тарілок тут нема. Беремо американські. Напрокат. Не возити ж нам їх аж із Союзу в Нью-Йорк.
Вона мене приспокоїла. До мене знову повернувся апетит. Коли я поїв того супу, для пристойності трохи лишивши на дні тарілки, вона, щоб я остаточно заспокоївся, сказала:
– У нас не залишають.
Я все зрозумів і досьорбав, як і належить, до кінця. На дні залишилась сама рідина, я вважав, що це найкраще випити. Я бачив, як це в деяких ресторанах робили американці.
Коли я показав своєму товаришеві на те дивацтво з тарілкою супу, він зовсім не здивувався: "Американці роблять все так, як їм зручно". Це їхнє святе правило, і його тут ніхто не може відмінити. Вони цим гордяться. Вони гадають, що живуть у вільній країні, і роблять, що їм в голову стукне.
Я загалом проти того стукання нічого не мав, аби тільки все те не відбивалося на моїй голові. Боляче кольнуло інше – хоч і в дрібниці, але і я виявив схильність до імпортності, схиляння перед Заходом.
За обідом я чомусь згадав один випадок: йде поперед мене струнка американка. Власне, в неї ноги були стрункі, сама ж не вельми. Надто зачіска, що була схожа на парик Людовіка XIV. Мені здавалося, що вона їй не дуже пасувала. А втім, про смак не сперечаються. Я ж звернув увагу на її ноги. Ми, чоловіки, коли йдемо позаду жінки, чомусь завжди спочатку звертаємо увагу на ноги, а тоді намагаємось обігнати й для чогось заглянути їй ще й в обличчя, наперед знаючи, що вона тобі скаже: "Я на Бродвеї не знайомлюсь" і т. д. і т. п. Але досить нам побачити ті ноги, як починаємо і свої переставляти вслід за тими, в принципі не зовсім незнайомими нам ногами. Американка йшла на високих модних каблучках. Раптом зупинилася, скинула один черевичок, потім другий і поклала їх у спортивну сумку. Звідти витягла домашні капці з оголеними п'ятами, взулась і пішла далі. Ноги одразу погіршали, американка, можна сказати, в ту ж мить упала в моїх очах. Але їй до того було байдуже. Видно, щоб мені ще більше допекти й розчарувати, вона через двадцять кроків роззулася зовсім, а ті капці викинула геть. Прямо на тротуар, і пішла в самих капронах. На неї, крім мене, ніхто не звернув уваги. Ніхто їй не сказав, що вона вдалася до хуліганських витівок. Але тут мені сяйнула думка, що коли йтиму за нею й далі і не спускатиму з її ніг очей, то вона почне скидати з себе капрони. Я наддав ходу, обігнав її і подумав: "Природа жорстока, як і весь капіталістичний світ, завжди порушує гармонію.