Софія має рацію, говорячи про світ Вадима Оранчука, що так вразив її уяву й примусив по-іншому глянути на себе. Варто уважніше придивитися, і побачиш, що кожен має власний світ. Неповторний і, мабуть-таки, незбагненний.
Останнім часом мені все частіше доводиться мати справу з Степаном Сиротюком. Це якась невгамовна натура, яка протягом години здатна вибухнути полум'ям нервів і згаснути до крижаної незворушності й байдужості. Вловити перехідний період в його настрої просто неможливо.
Ось і зараз удаю, що втупився у посібник з гімнастики йогів, а сам непомітно стежу, як Степан никає кімнатою, немовби чогось шукає. Проте шукати йому нічого, то, промуркавши якийсь куплетик, підсідає до мене. Сьогодні він знову напідпитку, й увесь вигляд його — то цілковита інертність, безпорадність і смуток.
— Букви їси?— видихує мені в обличчя.
— Як бачиш...
— "Вправи йогів"?
— Щось подібне.
— На якого дідька вони тобі? Усе життя стирчати на голові, щоб продовжити його на три місяці, або на рік укоротити?
Він презирливо спльовує і, все ще не зганяючи з обличчя виразу огиди й презирства, переводить погляд туди, де мудрують за шахівницею Володимир Савченко й Василь Нестерак. Я мовчки чекаю, що він словесно обпльовуватиме їх разом з усім шаховим світом, як то вже робив не раз. Але сьогодні Степанові просто ліньки витрачати на це слова. З них достатньо й цього погляду.
— Єдине, варте наших зусиль, — це гроші. Принаймні завжди можеш сподіватися, що вони якось змінять плин твого життя. Все інше — пліснява. Хочеш грошей?
— Тобі карбованця?
— Серйозно.
-Два?
— Пішов би ти!..
Відвертається, розтирає рапатими долонями бліде обличчя, немовби змиває з нього тяжкий сон, потім вириває з моїх рук книжку й жбурляє її в куток.
— Я тобі одному, без свідків!.. Дідок один трапився. Є можливість заробити.
Удаю, що страшенно заінтригований.
— Шість червінців дає. За ніщо...
— Чого ж не взяв?
— Ліньки руку простягати. Просить побудувати сарайчик. Тільки каменю бракує. Доведеться вночі з будови підкинути. Візок у нього є. Що скажеш, адміністрація?
— Обмізкувати треба. Вийдемо.
— Це вже крок мужчини. Нехай книжечками зачитуються дівчатка й шахісти, — промовисто зиркає на шахівницю.
Помічаю, що Балюков не спить. Він чув нашу розмову, бо коли виходили на подвір'я, підвівся на лікті й провів здивованим поглядом аж до дверей. Савченко й Нестерак відірвалися від шахівниці і теж поглянули услід, мабуть, визначаючи про себе, що тепер я в руках Сиротюка. Вони обидва приїхали з якогось селища з-під Миколаєва, обидва мали по другому розряду з шахів та й взагалі скидалися на сіамських близнюків. Кожного вечора вони просиджували над фігурами, готуючись до обласних змагань, але цього їм було замало, то, вже лежачи в ліжках, намагалися грати по пам'яті й шепотіли, аж поки хтось не цитькав або не жбурляв черевиком.
Степан хотів продовжувати розповідь про дідка, але я перепинив його. Вислуховувати не мало сенсу.
— Наскільки я зрозумів, тобі ні з ким красти камінь.
— Дежти його ще візьмешуцім степу? Кар'єр за триста кілометрів.
— Словом, береш у спільники.
— Не корч із себе святого! Шість десяток на двох. Тут за місяць не заробиш. А не хочеш — іди до дідька!
Є люди, котрі вдаються до одвертих злочинів. Тоді кожен порядний чоловік має право називати їх негідниками. Степана це не стосується. На тяжкий злочин він не піде. Я навіть певен, що доживе віку, не потрапивши до в'язниці. Але, якщо не вдасться переламати його натуру, нишком капоститиме все життя.
— Знаєш, все вірно. Я не святий. Просто ліньки заробляти гроші. Ледачий я, зрозумів?
Він ледь сягає мого підборіддя. Але в широких плечах його, у короткій жилавій шиї нуртує невпокійлива селянська кров. Я знаю, що у ці хвилини у Степана визріває роздратування, а може, й лють на мене, що він ладен кинутись у бійку. Проте розмову не закінчено.
— Трапляється заробіток, чому не взяти?
— На заробітчанство зійдемо.
— А ми хто?! Усі як один! Бери майстра за червиву душу і вибивай довгий карбованець. Усі будови на цьому тримаються. Чи ти гадаєш, у Сибір романтики їздять?! Чорта з два! А тепер можеш іти закласти мене в міліції! Скажи, що завтра уночі вкраду тих сорок каменів.
Я мовчав, і це лютило його над усе.
Я поклав собі мовчати й далі. Ми простояли ще хвилин з десять. Степан вилив усе, що мав на душі, але я так і не відповів жодним словом. Та й що казати? Що справа не в тих сорока каменях, зникнення яких на будові, може, й не помітили б? Чи навпаки: що душа починає червивитися саме з такого "дріб'язку"? Він добре знає, усе це і без мене.
— Ти ненавидиш мене тому, що п'ю?
— Я теж дозволяю собі.
— Але я п'ю, — крикнув Степан, — як п'яничка! Мене тягне до келиха від смутку, від того, що не можу збагнути, де, між якими корчами і в якому багні заблукав та ніяк не можу виборсатися. Це моя біда, до якої вам зась! Але я не терплю фальші! І коли потрібні гроші — не корчу із себе праведника, як оце ти! Гадаєш, не бачимо, як злигався з сектантами? Усе бачимо!..
Я повернувся і мовчки ввійшов у будинок.
Він зайшов слідом і, не роздягаючись, вивалився на ліжку. Я відчув, що зараз у нього відпало бажання кудись іти, щось робити, а чи просто розмовляти про роботу.
Починався черговий напад апатії, яка мучить Степана іноді по кілька днів. Я спостерігаю це давно і знаю, що надходять хвилини, в які він ладен зненавидіти людину вже за те, що мовила до нього якесь слівце, коли він жадав лише самотини і спокою.
Я намагаюся збагнути його помисли, глянути на світ його очима. Але в тому, що знаю про нього, не знаходжу нічого втішного. Вісім закарбованих батьковим паском класів. А потім пиятика з товаришами і недругами. Міліція. Покинута родина.
— Степане, — сідаю на ліжко біля нього, — Кажуть, що ти працював муляром?
Не повертаючи голови, косує на мене. Не второпає, до чого я веду.
— То працював, чи ні?
— Дай мені спокій!
— Учора було весілля. Ти знаєш. Василюк — із сусідньої бригади — женився на місцевій. Вирішили двома бригадами поставити їм хату.
— Ставте, — промовив Степан. Потім по хвилині мовчання насмішкувато додав: — 3 глини ліпитимете, як ластівки?
— Батьки її закупили заводський будинок. Вигнати стіни, а все інше готове.
— Прогрес...
Спускає ноги з ліжка і довго мовчить. Моє повідомлення не залишило його байдужим. Але після такого скептичного вступу приставати до серйозної розмови важко.
— То що, вони так і залишаться тут, у Ройлянці? Казали ж, що він із Запоріжжя. Місто, як-не-як.
— Вона не захотіла їхати. А він не наполягав.
Степан здивовано хмикає, довго тре руками по штанях, немовби розтирає затерплі ноги, потім іде до відра з водою, випиває повну чашку і знову хмикає. Я помітив, що коли йдеться про родинні справи, він ніколи не поспішає з висновком. І це, мабуть, єдина тема, яка примушує його зігнати з себе ману скептицизму і розмірковувати серйозно.
— Що він знайшов у ній?
— У Ройлянці?
— У Зінці своїй. Ноги, як сірники, грудей нема, кістки та шкіра...
Уявлення не маю, як в таких випадках можна захистити жінку. На всяк випадок кажу, що з лиця вона непогана, хоч і це неправда.
— Що лице?! — поблажливо усміхається Степан. — Після тридцяти у них одна краса — тіло. Бачив би мою Ларису. Ідемо вулицею — люди услід дивляться. — І, витримавши паузу, додав: — Жінки, коли вагітніють, геть втрачають вроду. А вона й на дев'ятому красуня. Таких мало.
— Ближче до діла, — безжально обриваю його, бо не впевнений, що втримаюся від запитання, якого він побоюється, як вогню: "Чому ж в такому разі кинув цю свою красуню?" — Підеш з нами?
— Святий закон слов'ян. Інструмент у валізці. Тільки попередь, щоб наріжні камені не дозволяв закладати якійсь незграбі. Не знатимеш потім, з якого боку до тієї кривулі підступитися.
29
Другий день, як техніку дільниці кинуто на будівництво водосховища. Бульдозери вигорнули мул з дна висохлого ставу, зрізали ґрунт у долині, аж до кам'яного виступу, що відгороджує її від степового просторовиська.
Виповнені самоскиди поповзли до навколишніх урвищ, і ті на наших очах затягувалися землею, як затягуються молодою шкірою глибокі рани на людськім тілі.
— Отак би пройти степом, підлікувати його рани, то мали б ще сотні гектарів землі. Такої, що тільки сій.
— До перших дощів, — докинув Іон.
— Побачимо, — стояв на своєму Кирило Дмитряк. — До всього з розумом треба. Засипали, а тепер схили кущами засадити. Упродовж усього водосховища верби понавтикати рядів у три-чотири. Тільки ж кому до цього діло є?
— Буде кому, — Іон сприйняв це, як закид. — Два недільники, і маєте лісове озерце. Земний рай. Ви б транспорт обновили. "Урал" ваш, здається, довоєнний. Не помітите, як на атомоходи сядуть. Сміху тоді буде.
— Ти шмаркач, — буркнув Дмитряк і подався до своєї машини. — Ваші КрАЗи не варті й одного гвинтика цього "фронтовика"! — крикнув уже з-під капота. — У вас нічого святого за душею: купив, зносив і викинув...
Що вдієш. Його машина справді нагадувала експонат музею автомобілебудування, і тому була постійним об'єктом жартів усіх водіїв, чиї машини вважалися застарілим брухтом уже на четвертому році "біїання".
Старий скорився долі й терпляче ковтав гіркоту дотепів разом з тією курявою, що лишалася поза модерними самоскидами. Звик до тих під'юджувань і знав їх напам'ять, проте не було сили, яка б примусила його зректися машини.
Вирівнюємо схил греблі, де маємо укладати великі бетонні плити. Десятки машин різних марок сновигають по долині і понад нею. Людські голоси тануть у гуркоті. Ми вже чітко бачимо контури майбутнього каналу і нашу підземну дільницю, що позначається на поверхні перископами гідрантів. Усе це: і канал, і техніка — витвір сьогодення, і лиш цей "фронтовичок" тримається якось осторонь, поза часом і доцільністю, мов символ невмирущої пам'яті.
Дмитряк працює у Ройлянці. На будові ми його майже не бачили. Але сьогодні сюди відрядили навіть його машину, останній радгоспівський резерв. З самого ранку "фронтовичок" сновигав між невеличким піщаним кар'єром і греблею.
— Дивний чоловік, — уголос розмірковував Сиротюк. — Більше ремонтує, ніж їздить, а все одно тримається за цю розвалину. Заробляє ж, мабуть, копійки.
— Не ради копійки, значить...