В саду біля голубого легковика марки "Волга" величаво й гордо походжало двоє здоровенних псів. Ліворуч, отак під зеленим парканом, де притулився гараж, клацав зубами, ловлячи мух, улюбленець Дормидонта Аполлоновича – бульдог Динго, праворуч за бесідкою (останнє слово столярного майстра) улюбленець Клеопатри Пилипівни (дружини Малюського) вовкодав Сьєрра-Невада. Трохи далі, ніби милуючись райськими бризками фонтану "Того, що греблі рве" і "Перелесника", що безжалісно обливають "Русалку", лежали кімнатні вівчарки Руслан і Людмила.
У двері постукали. Струсивши попіл з гавайської сигари в попільничку під загадковою назвою "Каземат у Кос-Аралі", Дормидонт Аполлонович подумав: "Коли не ідеш ти у життя, то життя йде до тебе".
– А-а, мій любий друже, – поправляючи оксамитовий халат, Дормидонт Аполлонович кинувся до молодого чоловіка. – Щось цікаве принесли?
– Пальчики оближете. Після цієї темки вам поставлять пам'ятник.
– Ну, ну, – набираючи чеховського вигляду, промовив Малюський. – Ви, як завжди, мій любий друже, здатні перебільшувати.
– А ви, як завжди, прибіднюєтесь, – в тон йому відповів Адик – постійний шукач тем для творчості Дормидонта Аполлоновича, м'яко сідаючи у розкішний фотель. Потім, витягнувши з величезного портфеля овочі і теми на окремих папірцях, сказав:
– О, темка!
Дормидонт Аполлонович схвильований потирав руки, обережно обминаючи класиків, якими обставлено було його кабінет.
– Отже, кажете, нова баба Параска і баба Палажка. Полаялись за телевізора. Одна купила, щоб дивитися футбол, інша, щоб у кімнаті мишей не було. Ха-ха! Здорово! До речі, а звідки ви це взяли, коли є в кімнаті телевізор, то не буде мишей?
– Ось вирізка з газети. Досвід одного вченого...
– Геніально, чудово. Баба Палажка в сучасних умовах...
Раптом у кімнаті з мажорним відтінком продзижчав електродзвоник. Не встиг Дормидонт Аполлонович промовити "будь ласка", як до кімнати, боязко обходячи оксамитову доріжку, зайшла жінка. "А ось і сама баба Палажка. От що воно значить слава, гостре перо і могутній гоголево-остапівський сміх Дормидонта Малюського".
– Я до вас, – несміливо, як і увійшла, розпочала жінка. – Чула, що ви письменник. Статті у газетах, журналах пишете.
– Фейлетони і гуморески, а романи й повісті видаю окремими фоліантами, – скромно підправив жінку Малюський.
– Мені так і казали люди, проте я отак і не вимовлю. В школі не вчилась, неписьменна. Так ото я й кажу, чула, що ви пишете у газетах, журналах усілякі такі смішні статті. Кажуть, висміюєте тещ, лекторів. То чи не висміяли б ви бригадира і голову нашого колгоспу. Бо просто знущаються з людей. Якесь безголов'я в селі. А який представник і приїде з району чи області, то прикривають їх. Мовляв, факти не підтвердилися. А тих фактів хоч греблю гати. Написав було і мій син про них – за людей хотів заступитися. У відпустку приїхав – металург. Ордена має, у президіях сидів. От і написав. А вчора побили. Біля залізниці.
– В якому це селі?
– У нашому, Чорнорудка. Дубовик голова колгоспу. Може, чули?
– Аякже, чув. Заслужений...
– Який він заслужений? Анахтема він, а не заслужений. Молоко розводив водою, сотні гектарів землі приховував. От і давав рекорди. З меншої, ніж насправді, площі врожаї небачені. А в газетах пишуть, а в газетах розмальовують, а він над людьми глумиться. То чи не змогли б ви його висміяти?
Дормидонт Аполлонович замислився: "Чудова тема. А хіба пропустять? Ну, скажімо, пропустили. А що тоді мені Семен Йосипович заспіває? Знову скаже, не зайшов, не порадився. Як за садибку під дачу чи ще там щось, то приходиш, радишся, а як фейлетон писать, то.. Ет, знову ці побутові умови!"
– То як, товаришу письменник, допоможете чи ні? Все село просить.
– Ви розумієте, шановна, – почав Малюський. – Як вам простіше пояснити? Не типове це явище. Не характерне для нашої дійсності. Так би мовити, поодиноке.
– То це воно так, але треба ж, щоб і поодиноких не було.
– Згодний. Обома руками згодний, але ж це Дубовик. – Малюський хотів додати: "Я вам щиро скажу, цього й зараз критикувати не можна. Не час. Колгосп передовий, і тут раптом", але його перебила відвідувачка.
– То б так мені й зразу сказали. А ще портрет Тараса Григоровича на стіні повісили, – і пішла.
Малюський раптово забігав по кімнаті і, проводжаючи через покої жінку, щось довго і нескладно говорив: "Але ви ж і мене зрозумійте. У моє становище увійдіть..." Потім він повернувся до кімнати, схопив портрет Шевченка і гукнув домробітниці Ганні:
– Ганно Максимівно, повісьте, будь ласка, оцей портрет у моїй спальні над ліжком, а той... Отто Нюшке – сина дайте сюди.
– Який оцей? Тараса Григоровича?
– Ну, звичайно.
– А який отой?
– Отто Нюшке – сина.
– То ви йдіть, покажіть, де саме він. А то я в цих закордонних розібратись не можу.
– Соромно, Ганно Максимівно, дуже соромно. Отто Нюшке не знати. Це шедевр, класик, це... – та несподівано знову задзеленчав дзвоник.
– Кого ще там несе, – сердито буркнув Малюський, але, побачивши Адика, заяснів.
– А-а, мій любий друже. Коли кабінет не іде в життя, то життя приходить до кабінету. Чий вислів, Адику?
– Ваш, Дормидонте Аполлоновичу.
– Отож-то. Класика. Чого це ти так швидко?
– Темка. Темка. Пальчики оближете. Один знайомий розповідав, що його сусід бачив, ніби у нього є теж сусід. То в того сусіда жінка не працює все життя. А він тільки один має невеличку зарплатню і тримає трьох домробітниць: одна пече й варить, друга на базар ходить, а третя підлогу миє. Ну, як?
– Чудово. Але скажи, яку посаду обіймає цей чоловік?
– Заступник завідувача складом.
– Тоді чудово, Адику. Ось вам карбованець за тему.
Малюський зачинив за Адиком двері і сам до себе: "Добре, що я своєчасно вигнав Катерину. Ледь собак не потруїла, і чудово, що розрахував Степаниду. Теж мені спеціаліст-садовод. Тепер можна й за фейлетон братися. У мене одна домробітниця. Плачу я їй справно".
Та ні за фейлетон, ні за гумореску він у той день не взявся. До Малюського ще прийшло декілька відвідувачів і делегація піонерів. Одні зверталися, де і як дістати холодильника, інші скаржилися, що в їхньому районі немає дитячих ясел. Піонери щось говорили довго і нудно про школу. Що начебто її переводять... А от чого чи куди, Дормидонт Аполлонович не второпав. Отямився лише тоді, коли його запитали:
– Так напишете?
– Розумієте, дітки, це не типове явище. Ну, переводять школу, ну й що... Це виняток...
– А ще портрет Івана Франка і Лесі Українки в кімнаті повісили, – розсердились діти і пішли.
Ет, коли б не побутові умови, взявши голову в руки, картав безжалісно себе Дормидонт Аполлонович, коли б не вони! А тоді спересердя плюнув просто на персидський килим і на весь дім гукнув:
– Ганно, забери оці всі портрети, а на їхнє місце повісь Марію Ремарку, Бертеломео Капрічіозе і Вальтера Кллозета – батька. Від сьогоднішнього дня на фантастику переходжу, герметично зачиняй двері і не пускай нікого.
– А як спитають, де ви, що казати?
– Кажи, що помер, – розсердився Малюський, – кажи, що недавно був мій похорон, – грюкнув дверима і пішов геть.
Всюдисуще око
"Найогиднішим людцям планети нашої – анонімникам – з любов'ю присвячую".
Автор
Він був довгий і страшний, як гірська стежина над урвищем завдовжки з мільйон морських миль. Цей оригінальний твір, нічим не схожий на всі попередні речі епістолярного жанру, був написаний в добрій традиції кращих шедеврів цієї літератури. Починався він так: "Дорогий товаришу прокурор! Доводжу до вашого відома, що фейлетоніст І. Заковика, як він підписується під статтями у газетах, не хто інший, як Ст. Дмитрук (так і в паспорті). Це він очолював групу меншовиків на II з'їзді РСДРП і бойкотував Думу. Підтримував Троцького, Бухаріна, Каменева, Зінов'єва та інших відомих опортуністів.
Ще коли йому було чотири роки, він уже бігав з ножем (таке проклятуще вродилося) і влаштовував з чорносотенцями погроми.
Під час Великої Вітчизняної війни перебував на посаді отамана відомої зграї бандитів "Чорна кішка", що грабувала і вбивала безвинних людей на Поділлі. Тепер він за фейлетоніста в газеті. А чи має він право бути фейлетоністом, чи може він виховувати наших людей у дусі майбутніх будівників комунізму? Це він написав злого і підлого, від початку до кінця брехливого фейлетона про зубного лікаря Сквозняка-Чорнослова – чесну порядну людину, яка все своє життя і здоров'я віддала на благо любимої Вітчизни, вставляючи радянським громадянам (а не яким-небудь пережиткам) золоті зуби, коронки, при цьому не беручи ні з кого хабара.
Сквозняк-Чорнослов пішов сьогодні на заслужений відпочинок. А Дмитрук (він же Заковика, так і в паспорті) – цей наклепник – пише про нього фейлетони. Пише, нібито він, Едуард Балтазарів Сквозняк-Чорнослов, зробив у себе вдома стоматологічний кабінет і приймає беззубих людей. Та всім відомо, що старий стоматолог сам беззубий і носить стару щелепу, яку недавно хтось кинув разом з мишею йому в борщ.
Мені особисто розповідали, що, приїхавши до нашого міста, Заковика до себе в номер щовечора водив молоденьких дівчаток. Це було саме навесні. А всім відомо, як діє весна на внутрішні органи і молоду кров. Так хіба можна після цього вірити його статтям, в яких він закликає до порядності, чесності, засуджує аморальність і вчить зміцнювати радянську сім'ю? Хіба не його ще й досі розшукують як батька двохсот дванадцяти дітей, багатоженця і постійного неплатильника аліментів?!
Заковика платить податок за бездітність, в той час коли третя жінка пише, щоб він повернувся до своїх 25 дочок і синів, які за ним на Сумщині дуже скучають. А він ще має нахабство заявляти, що то його друзі, з якими він колись жив і працював у одному колективі. Чого ж, питається, ти від того колективу чкурнув аж до Києва і підписуєшся чужим прізвищем, коли за тобою там скучають? Де ж тут логіка?
Дорогий прокуроре! Прошу – займіться цим типом ви, а якщо ні, то я напишу вище. Дайте моєму листу – втіленню правди і чесності благородної людини – правильний хід.
Щиро ваш і всіх нещасних і скривджених, які потерпають муки від отакого меншовика, бандита, аліментника, прихованого ворожого елемента. Всюдисуще око і його власний підпис".
Прокурор закрив теку і, глянувши на мене, запитав:
– Так що ви можете на це сказати, товаришу фейлетоніст? Що заперечуєте?
– Нічого, крім того, що я, як бачите, жінка, та й не така вже й стара.