Мені день і ніч погрожували по телефону, писали анонімки окремі особи й групи товаришів. І, нарешті не я зрадив, мене зрадили. Оце і є, як ви кажете, чорна зрада професора Шлапаківського.
– Ви маєте на увазі Парфенону Микитівну?
– Так. Саме так, молодий чоловіче. Висловлюючись "in camera" [38] , у мене тепер з'явився друг сім'ї...
– Я знаю, – майор спробував зупинити професора Шлапаківського, але вже було пізно. Камінь кинуто – словесна лавина насувалася. Майорові залишилося засікти час і зручніше вмоститися в шезлонгу. Доцент Скрупняк, взявши сержанта Квочку під руку, повів показувати свій сад. Арнольд Іванович тим часом продовжував:
– Парфуша вважає, що я ревную. Ви чуєте – "професор Шлапаківський ревнує". А я уже в тому віці, коли ревнощі, як і спокій, мені тільки сняться. Ви, до слова кажучи, молодий чоловіче, одружений?
Ситорчук, посміхаючись, заперечливо похитав головою.
– І ніколи не одружуйтесь! Ніколи. У нас і так, як писав наш земляк Гоголь, "багато, нещасть на землі, так Бог ще створив жінку". Беріть приклад з класиків. Забудьте, що таке жінка. Я, слава Богу, був одружений тричі. Чуєте – тричі. Тільки юридично. Більше не дозволяється. І все то – фата моргана. Запевняю вас.
Майор нагнувся, щоб не показати Шлапаківському, що він посміхається, механічно зірвав листок триколірної фіалки і, роблячи вигляд, ніби вивчає його будову, обдивлявся сад, будинок і оповитий зеленим плющем дощатий високий паркан. Ситорчук знав, що професор Шлапаківський, як і більшість старих людей, нагадує зіпсований кран, з якого безупинно тече словесна каламуть – і зупинити її вже майже неможливо. Тому Ситорчук вдавав, що уважно слухає свого співбесідника, хоч насправді думав про щось своє і в голові залишав тільки головне, відсіюючи все другорядне.
– Отже з ганебною бібліотекою покінчено. Хай їй чорт! Віднині переходжу на класиків. З них більшість – це живі й інтелігентні люди. Вони на провокаційні телефонні дзвінки й анонімки не здатні. А зараз, я вас прошу, розкажіть: як я опинився між небом і землею?
– Тільки не зараз, Арнольде Івановичу, – відповів майор.
Професор здивувався:
– Це що – державна таємниця?
– Ні, але так треба. Я згодом вам усе поясню. Дайте мені слово, що ви зробите так, як я вам скажу.
– Я вам даю його, молодий чоловіче. І, гадаю, дотримаю, коли, звичайно, не забуду... Через свій... о, бачте, а як ця хвороба називається, убийте, не пригадаю.
– Склероз, – підказав майор.
– Абсолютно правильно, колего. Ви робите успіхи...
– І останнє прохання, Арнольде Івановичу: довірте мені свій портфель з фейлетоном і грішми. Рівно о двадцять третій годині ви повинні повернутися додому. Рівно о двадцять третій. Ви запам'ятали?
– Але, шановний...
– Я все знаю, – скромно перебив його Ситорчук. – Це у ваших інтересах. Ви повинні поступитися своїми принципами...
На алеї саду показався доцент Скрупняк з величезною мискою яблук сорту "папіровка рання" і сержантом Квочкою під руку.
– Спасибі, але нам ніколи, – промовив майор і рушив до виходу, перехопивши у Квочки доцента Скрупняка, щоб уточнити єдину й останню деталь, яка його ще цікавила.
– Я вам дуже вдячний, – майор Ситорчук міцно потиснув руку Скрупняку. – Ви пролили цілий пучок світла на одну з найзатемненіших плям у цій справі, – закінчив майор і, взявшись за ручку хвіртки, раптом повернувся й гукнув:
– Арнольде Івановичу! А ви не хотіли б зустрітися зі своїм англійським колегою?
– Ким, ким? – насторожився професор.
– Містером Алланом Каллом.
– Пробачте, але я це ім'я чую вперше...
– Дивно, – стенув плечима майор і відчув, як земля під його ногами закрутилася з швидкістю 30, 27 км/сек. – Але свого часу, – опанував себе майор, – у Швейцарії ви познайомилися з доктором, якого звати...
– Жан де Лямур.
– Ви не помиляєтесь, Арнольде Івановичу?
– Ніскільки. Сьогодні вранці ми з ним зустрічалися "На висоті".
– Він англієць?
– Якщо мене не зраджує пам'ять, він швидше швейцарський француз...
– Дякую, Арнольде Івановичу. Тепер мені абсолютно все ясно.
Пострілюючи вихлопною трубою та збиваючи з дерев гусінь струменем синюватого диму, Квоччин мотоцикл набрав швидкість й помчав назустріч вечірнім сутінкам, які поволі розвішувала над планетою чарівна липнева ніч, настояна на липовому цвітові, споришу і подорожниках.
Канни і виноград
Такого диму, що висів того вечора в кабінеті майора Ситорчука над сейфом, не пам'ятають навіть ветерани райвідділу. Тому, коли поріг переступив полковник Шикун, майор упізнав його тільки по ході.
Ситорчук помітно хвилювався й попихкував люлькою, як паровоз, – сержант Квочка, який при своїй безвідповідальності був настільки точний, що по ньому звіряли годинник на міській ратуші, у такий відповідальний момент спізнювався.
– Не інакше, як з Квочкою щось сталося, – першим порушив тишу й субординацію ще малодосвідчений лейтенант Фостиков.
– Не інакше, – не без іронії зауважив полковник Шикун. – А чого ви мовчите, товаришу майор?
– Я думаю, – випустив на волю чергове кільце диму Ситорчук. – Боюсь, що полетіла прокладка в циліндрі...
– Ну, гаразд, – сідаючи на місце майора Ситорчука, мовив полковник Шикун. – Здогади залишимо на потім. Доповідайте, що тут у вас сьогодні сталось і чому я про це дізнався від сторонніх людей, – не без докору закінчив полковник.
– Бачите, Іване Андрійовичу, – Ситорчук витяг люльку й заходився набивати її черговою порцією тютюну "Козацький характер". – Ця справа спочатку мені видалася такою дріб'язковою, що я не хотів турбувати вас. Тим більше у неділю...
– У нашій роботі нічого не буває дріб'язкового. Навіть недокурків, – кинув репліку полковник Шикун.
Та майор Ситорчук удав, що не почув, і вів далі:
– Ця, на перший погляд, банальна історійка згодом перетворилася в таку карколомну й заплутану, що якби не формула з теорії відносності, нам би її за день не розв'язати. Все почалося з того, що професор Шлапаківський замовив у книгарні "Фоліант" масу книг наших живих класиків, – майор на мить зупинився. – Подайте, лейтенанте, товаришеві полковнику список замовленої літератури, – звернувся Ситорчук до Фостикова.
Поки полковник Шикун уважно вивчав список, майор устиг припалити свою люльку від запальнички харківського виробництва.
– Такий несподіваний поворот, признаюся, страшенно занепокоїв нас. Черговому літературному скандалові не минути, гадали ми. Усім відома так звана "ганебна" бібліотека професора Шлапаківського, і раптом – у ній найкращі книги. Парадокс! Паралельно з тим, на день раніше, сталася й інша подія – з в'язниці втік відомий плагіатор чужих думок та ідей Сіроштан, він же поет Артур і мандрівний оперний співак Толя Жванчик. Зі слів водія таксі 24-48 мені легко вдалося встановити, що Сіроштан, висловлюючись морською термінологією, кинув якір у дівиці легкої поведінки, відомої дармоїдки Соні Білобрисової. Ця особа належить до числа тих, про яких у народі кажуть, що за тридцять срібних і рідного батька продасть.
Сіроштаном і Білобрисовою я планував зайнятися завтра. Мені потрібно було негайно зустрітися з професором Шлапаківським і вияснити, чому він раптом зрадив свою звичку – перестав збирати для своєї бібліотеки найгірші книжки року і перейшов на класиків. Але професор несподівано для нас, а також, як вияснилося, і для себе щез. Не знайшли ми його ні вдома, ні в бані, куди нас всіх посилала Парфенона Микитівна. Опинився він, як згодом я дізнався, аж у Будапешті.
А тут ще Квочка приносить у рюкзаку собачу голову, яка схожа на професорового Цуцика більше, ніж Цуцик сам на себе. Це нас ледве не збиває на хибний шлях...
– Що це за голова? – перервав його полковник Шикун.
– Голова – річ чисто випадкова, – афористично відповів майор. – До нашої справи вона мала дуже віддалене відношення. Її поцупив Сіроштан у якогось дядька, який віз голову у ветлікарню на аналіз. Сіроштан гадав, що то рюкзак Шлапаківського, і викрав. Це нам дало можливість схопитися за голову й вийти на правильний шлях.
– Що цікавило Сіроштана у професорському рюкзакові?
– Дві речі: власна фотокартка Сіроштана і фейлетон, у якому, звертаючись до письменників, Шлапаківський писав: "Стережіться Сіроштанів!" – Люлька раптом погасла. Полковник заплющив очі. Майор тим часом вів далі: – Ідентичність цієї голови з головою Цуцика привела нас на квартиру професора Шлапаківського. І тут виявилося, що безвідповідальність Квочки несподівано стає тією зв'язуючою ланкою, якої нам так бракувало в ланцюгу: у квартирі Шлапаківського я раптом помічаю канни й виноград. Це мені сказало більше, ніж Голубей сказав Квочці. – Майор зробив паузу, щоб перехопити трохи свіжого повітря. – У кожного є свій стиль, свій почерк і свої звички – сателіти. Такі звички інколи супроводжують людину все життя, як риби-лоцмани акул. Бо життя, як сказав Аміель, є не що інше, як тканина із звичок. Така звичка-сателіт є і в Сіроштана – це канни й виноград. Він не може її позбутися, як злочинець відбитків пальців чи татуювання.
– Коротше, будь ласка, – перебив Ситорчука полковник.
– Коротше, йдучи до своєї чергової жертви, Сіроштан завжди купує канни й виноград. Він у них вірить, як стара діва у гороскоп. Канни й виноград – ключ Сіроштана до жіночих сердець, а для нас, криміналістів, – візитна карточка. Він чудово співає і своїм співом зачаровує коханок, як сирени Одіссея...
– Давайте без порівнянь, – полковник трохи недолюблював майора Ситорчука, як це часто буває, коли підлеглий викладає думки трохи закучерявлено, часто козиряючи набором образів і цитат.
– З собачою головою все зрозуміло: вона відпадає. Квочка йде по сліду дядька і втрачає Сіроштанів слід. Хто грабує касу, та ще в який спосіб? Сіроштан, товаришу полковник.
У кабінеті раптом запала така тиша, якої тут не бувало навіть у відсутність господаря.
– Тут знову свою подвійну роль зіграли канни й виноград, – майор глибоко затягнувся й безпричинно важко зітхнув. – Не маючи виходу з зали для транзиту пасажирів, Сіроштан, червоний, спітнілий, захеканий, з квітами й виноградом у руках заскакує в касу. "Ви до Люди?" – запитала його касирка-роззява. "Так", – не розгубився Сіроштан. "А вона чекає у буфеті. Я зараз її покличу. Вона вже думала, що не діждеться вас".