Хіба за вийнятком того, що в суботу забрала поліція п'яного матроса, який зчинив бучу в таверні та побив кріслом бартендера. Але ж це речі щоденного порядку в узберіжних районах міста. Так потішав себе мій приятель, але на душі ставало йому моторошно, коли наближався до хати. Тут бо доводилося йому щоразу пробиватися через кордон парубчаків, які за дня кидали м'ячем, увечері ж сиділи напочіпки на тротуарі та й лупили в карти, при світлі вуличного ліхтаря. Звичайно, по закамарках, вистойкували старші кавалери з дівчатами-підлітками і цілувалися довго-довго, в нескінченість.
Віктор перетворився у власну тінь, намагаючись тихо й непомітно просковзнутися поміж грачів і закохані пари. Та коли вже був на сходах, раптом у темряві сходової клітки, стукнувся з розгону цілою вагою тіла з кимось, хто сидів на східцях. Мабуть, їх там сиділо двоє… Блиснув запалений сірник, і отетерілий Віктор побачив уперті, просто в нього чорні, як смола, очі та зарум'яніле, сердите обличчя сина сторожихи будинку.
— Ти що, сліпий? — спитав його парубійко ростом на шість стіп і два цалі, а з-під рукава його сорочки вискочили м'язи, наче ґудзи корабельної линви.
— Пробачте… тут темно і я не бачив вас…
— Окей, окей! Котись далі, — блиснули ще раз циганські очі і потухли разом із сірничком. А знизу дзвінко, по-дівочому, засміялася темрява і сказала декілька компліментів на адресу "дурного ґріньора".
Тієї ночі мій приятель не заснув ні на волосинку: йому здавалося, що по сходах хтось до нього підкрадається, чаїться на його згубу. Щохвилі вставав і надслуховував під дверима. А тому, що замка не вважав задовільним забезпеченням, то підпер двері стільцем… Вранці пішов на працю невиспаний, і голова скажено боліла.
II.
— Бой-о-бой! Ти ще живий? — почув за спиною голос формана, коли штемплював свою робітничу картку.
Він, форман, оглядав Віктора від голови до п'ят, поцмокував язиком і недовірливо крутив головою, якби побачив істоту, яка щойно вернулася з поза-могильного життя.
Під час полуденку Віктор присівся з своїми сендвичами біля формана.
— Містере Шворц — спитав удавано байдужим тоном, — чи ви серйозно думаєте, що той квартал, де я живу, такий небезпечний?
Від великого здивування панові форманові застрягло в горлі півбанана. Він почервонів, як турецький перець на грецькому базарі, і затріпав руками, немов би давився.
— Ой, чоловічку, чоловічку! Ти ще питаєшся — чи це небезпечний квартал?.. То ж зараза, кажу тобі, не квартал! Хто не знає хлопців з Дарк-Стріту? Рівних їм ножівників немає в цілому Бруклині й Мангаттані. Такому кольоровому дияволові зарізати людину це так, непричком, як мені проковтнути "гатдоґа"!
Тут містер ПІворц справді, одним, сказати б, душком, порубав зубами ковбаску і стріпнув пальцями, мовляв, отак, братчику, і тебе не стане!
— Містере Шворц, — торгувався Віктор, — та коли я не шукатиму з ними зачіпки, то й вони мене лишать у спокої. Я так гадаю…
— Ой, ти, темний крайовий чоловіче, — похитав головою містер Шворц. — А хто ж тобі каже, що ти мусиш шукати собі ґудза з таким розбійником?.. Він сам до тебе причепиться, будь спокійний! От, наприклад, скажемо таке: ти собі йдеш з роботи, тихо — ша, нікому не стаєш упоперек дороги. А він, той розбишака, той опришок, стоїть під муром і цілує свою Дульчинею. Цілує, то його бізнес ти навіть не дивишся в той бік, засуваєш вуха під капелюха, відвертаєш голову. То він тоді лишає Дульчинею і приступає до тебе. "Гей, містере, — каже, — ви чого відвертаєте голову? Вам, може, щось не в смак? І ти ще не писнув півслова, а вже твоя морда в роботі!
Вікторові виступив на чоло холодний піт… В його уяві виринула вчорашня сцена на сходах, він мимоволі відчув на собі лиховісний погляд чорних, як смола, очей сина сторожихи, пригадав собі його біцепси, що вискочили зшід сорочини, і цілком заломився на дусі…
— Містере Шворц, то порадьте мені, що робити! Не хотілося б покидати мешкання, бо й до роботи близько і недороге, та й ніде кращого тепер не знайду
Містер Шворц зірвався на рівні ноги і затріпав руками:
— А хто тобі, дурню, каже, що ти мусиш забиратися з цього мешкання?! Ти сиди на задку і нікуди не рухайся. Ти будеш окей, це я тобі кажу, тільки тобі треба навчитися однієї гімнастики… Слухай, ти чув колись про щось таке, що воно називається "джудо"?
— Я читав раз статтю в якомусь календарі…
— Це пусте, що ти читав! "Джудо" — це японська боротьба, розумієш?… Не боротьба навкулачки або частоколами і люшнями, як бувало в старому краю, а така собі хитра мудра гімнастика, з різними штучками й підступами. На тебе буде наступати хлоп як стодола, та коли ти знаєш джудо — ти смієшся з нього: ха-ха-ха! Бо ти валиш його з ніг одним штудерним трюком, оцим одним пальцем! Слухай, подивися на себе; що ти за мужчина?.. Ти хрущ, не мужчина, і в бійці з одним собі не порадиш; та коли знатимеш джудо, то упораєшся з десятьма заводіяками!
— Гм… А можна тієї штуки навчитися? — зацікавився мій приятель.
— Ясна справа! В Америці всього можна навчитися. Всього доброго й поганого. Але джудо — це дуже корисна річ, і я вже маю для тебе знаменитого професора!
Він засукав рукава і поклепав Віктора по плечах.
— Не журися. Ти будеш О.К.!
У п'ятницю, при виплаті, розпромінений містер Шворц підбіг до Віктора і сердечно стиснув йому руку:
— Хлопче, ти вродився під щасливою зорею! Все прекрасно складається: з понеділка йдеш на відпустку. Насправді, ти мав іти на відпустку аж через місяць, але я поговорив з босом — і все в порядку. Отже, починаючи з понеділка, ти можеш брати лекції джудо! Ну, що ти на це?
Мій приятель не підходив до справи з такого ентузіястичного боку. Правда, він був радий з першої своєї на вільній землі Вашінгтона відпустки, тільки плянував використати її трохи інакше. По-перше, хотів відвідати сестру в Детройті, а там приготовитись до шоферського іспиту…
— Містере Шворц, а якби так ці лекції трохи відкласти?
Пан форман аж руки заломив!
— От тобі крайова хлопська натура! Пощо відкладати? Доки відкладати?.. Аж тебе заріжуть і покрають на кавальці?.. Тоді тобі не треба буде жадних лекцій… Ти запам'ятай собі, що в Америці не відкладають нічого на завтра! Все робиться зараз і швидко! Злодій як має щось вкрасти, то краде нині, бо завтра вже сидить в криміналі. Хлопець як має женитися, то жениться нині, бо завтра розводиться. Чи ти розумієш, що я тобі кажу?
Віктор потакнув, що розуміє, але посторонився трошки назад для того, що містер Шворц дуже пристрасно балакав і тоді на співрозмовця летів дощ слини, а руками так завзято розмахував, що була постійна загроза втрати ока, якщо ви стояли біля нього заблизько… Але містер Шворц не так легко випускав із рук свою жертву!
— Ну, слухай сюди, я даю тобі адресу твого професора. Читати, хіба, вмієш, га?.. 145 Френклін Стріт, містер Карналія. Я вже говорив з ним телефонічно. Це мій щирий друзяка, ми з ним не з одної печі хліб їли! Це перший інструктор від джудо на весь стейт Нью-Йорк: одержав три золоті медалі і дві срібні чи навпаки. А тепер навчає гімнастики в Бруклинському коледжі, ти собі уявляєш?.. Ну, тримай цю карточку і не згуби. Окей?
— Окей, — сказав, зідхнувши тихо, мій приятель.
Він був людиною доброї та нестійкої вдачі і легко піддавався чужому впливові.
ІІІ.
"Гімназія дужань і джудо-боротьби"
А. А. Карналія, ліцензований інструктор
Таку табличку відшукав наш Віктор поміж іншими написами й таблицями при вході до похилого будинку під ч. 145, на вулиці Френкліна, яка, може, й трохи незаслужено, носила славне ім'я батька американської дипломатії. Таку саму таблицю знайшов потім на другому поверсі, вже на дверях самої "гімназії". Над електричним дзвінком висіла пришпилена цвяшком картка: "Дзвонити два рази", а під сподом було додаткове пояснення: "Дзвінок не дзвонить". Зрештою, двері й так стояли відхилені, і Віктор, легко штовхнувши їх опинився в "гімназії".
Перше, що його таки здорово вдарило в ніс, це затухле повітря і запах, який лишається в кімнаті після рейду щурів. "Гімназія" — це була невеличка, темна і ніколи, мабуть, не провітрювана гімнастична заля. На підлозі лежали простелені два-три матраци, стояло поруччя, "кінь" і драбинки. В одному кутку висів мішок і пара боксерських рукавиць. Роздивившись докладніше, мій приятель запримітив ще одні двері, а на них ще одну табличку з написом: "Офіс".
Що ж він побачив у так званому "офісі"?.. А побачив передусім пару волосатих ніг, голих, босих, із розчепіреними пальчиськами, задертих високо на поруччя постелі. Потім висунулась так само волосата рука, з ланцюжком на зап'ястку, пощупала довкола по долівці, а намацавши пляшку з пивом, потягла її вгору. Почулося булькотіння, ніби на дні глибокої криниці. Коли булькотіння скінчилося, порожня пляшка помандрувала на долівку, а з постелі висунулися голі, татуйовані плечі і голова з вилисілим тім'ям.
— Хто там?
— Чи маю приємність говорити з містером Карналія? — запитав несміливо мій приятель.
— Так, справді маєте цю честь, — заспівала лисина латинським акцентом. — А в чому діло?
— Я прийшов до вас із рекомендації містера Шворца.
Плечі повернулися, показалися голі груди з витатуйованим візерунком так само голої красуні в центрі та з проколеними стрілою Амора чотирма серцями по кутках. Показалося також напівсонне обличчя, трохи індіянське, трохи мексиканське, з розплесканим носом і з копальнею почорнілого золота в роті. Бистрі, мишкуваті очка зміряли Віктора, а повний рот золота заспівав:
— Сідайте, будь ласка. Я зараз буду з вами.
Віктор сів на єдиний в тій кімнаті стілець, повів очима по стінах… Виглядало так, що красуня, яка прикрашувала груди містера Карналії, не почувалася тут самітною, бо стіни кімнати, від стелі до долівки, були заліплені видертими з ілюстрованих журналів фотографіями дівчат, так прозоро приодітих, що багато пристойніше виглядало б, якби вони були цілком без одежі.
Тимчасом містер Карналія лігма всунувся в штани і сів, спустивши босі ноги на долівку. Витяг із кишені терпужок і почав оперувати ним коло своїх нігтів.
— Щиро кажучи, — мовив, широко позіхнувши, — я не дуже радо приймаю вас до моєї школи, бо і так маю навалу учнів. От і зараз, просто земля горить мені під ногами, бо кваплюся до Бруклинського коледжу, де даю лекції студентам… Звичайно, раз ви прийшли сюди з рекомендації мого щирого друга, містера Шворца, я мушу зайнятися також і вами.
— Дуже дякую, — чемно вклонився мій приятель.