Я підожду... Я тут посиджу біля тебе...
І довго сидів закам'яніло, ждучи якогось чуда, сподіваючись, що тато ворухнеться, обізветься, і тоді все буде так, як було досі.
Але спливав час, ніякого чуда не ставалося, тато мовчав, стуливши мертві губи, які так і захолонули з виразом муки та скорботи.
Андрійко закривав обличчя простирадлом і знову йшов копати яму. З учорашнього дня не взяв у рот ні крихти сухаря, ні краплини води, тому кволість дедалі дужче давалася взнаки. Все частіше він відпочивав, втупивши очі кудись у далекі гори, або в морське безмежжя, або в землю. А то й просто лежав із заплющеними очима та важко, уривчасто дихав.
Надвечір яма була готова.
Ледь переставляючи ноги, Андрійко почовгав у вежу, зняв з дерев'яного ліжка сіру цупку солдатську ковдру і вгорнув у неї тата. Тепер треба було дотягти його до ями. Сили не вистачало. Ступав кілька нерівних кроків і падав, ранячи руки та ноги гострим камінням.
"Так і до ночі не дістанусь до ями",— зринула думка. Але згадував, що уже з першою темрявою гітлерівці можуть атакувати вежу, і збирав останні сили.
Власне, він думав не про себе. Боявся, щоб вороги не захопили тата. Навіть мертвий він не повинен потрапити їм до рук,
бо вони й над мертвим чинитимуть наругу. А це було б для Андрійка найстрашніше. І хлопець знову збирався з силами, тягнув свою ношу до ями, обливаючись потом, важко дихаючії кожною клітинкою розгарячілого тіла.
Червоне закривавлене сонце сповзало уже за гору, коли, нарешті, Андрійко опинився біля ями. Яма була неглибока, по пояс, і йому вдалося швидко покласти у неї тата. Спершу він обгорнув мертвого дрібними камінцями. Тоді сипнув землю заступом. Земля мертво заторохтіла по камінцях, і Андрійкові вчувся той самий холодний безнадійний звук, який чується, коли земля сиплеться на труну.
Хлопець випустив з рук заступа і затіпався у нестримному риданні. Тільки тепер, ось у цю хвилину, він до кінця зрозумів, що вже ніколи в житті не побачить свого тата, не почує його голосу і ніколи тепла татова рука не ляже на його голову. Так само з усією ясністю усвідомив, що лишився зовсім-зовсім один у цій вежі, на оцій пустельній скелі, серед дикого сірого каміння.
Він плакав довго й невтішно. Плакав, тулячись мокрими щоками та грудьми до землі, ніби просив у неї захисту й поради.
Нарешті, знесилений, затих. Мовчки і швидко загорнув яму, намостив могилку і пішов на те місце, де недавно лежав тато. Трава була тепла, наче ще зберігала тепло живого тіла. Осторонь так і стояв уже холодний казанок з перевареною водою. Біля нього валялися два сухарики.
Татів кулемет, добре замаскований, дивився чорним оком дула вниз, звідки кожну мить могли з'явитися фашисти. Поряд лежали, дві гранати і пляшка з запалювальною рідиною.
Андрійко перейшов до своєї вогневої точки. Біля його кулемета теж лежав заряджений диск. Обійшов ще й запасні траншеї. Тут ніякої зброї не було. Отже, два заряджених кулемети, один неповний диск, чотири гранати і одна пляшка з запалювальною рідиною. Це все, що він має...
А ще в нього є кілька сухарів і трохи води. Андрійкові раптом страшенно захотілося пити, ще ніколи так не хотілось. Його просто палило всередині. Він перехилив один кухоль, другий і раптом спохватився:
"Що ж це я роблю?.. Дощем і не пахне. Спека! Пропаду без води..."
Він закрив бідон, зібрав сухарі, взяв казанок і все це відніс у вежу, заховав. Ховав довго, наче від злодія, а не від самого себе. Потім вийшов з вежі й повів довкола очима.
Сам!..
Зовсім сам!..
Немає до кого обізватися, ні з ким порадитись, поговорити.
Що ж робити?.. Може, справді спробувати втекти звідси? Скористатися темрявою ночі і втекти, як радив тато. Але де та щілина, за якою не стежать фашисти? Вони півкільцем охопили гору від одного крутого берега до другого й вичікують, що хтось поткнеться з вежі, та час від часу пробують перевірити, чи міцно вона ще тримається?
Звісно, коли б вони знали, що лишився він один, Андрійко, дванадцятирічний хлопчик, то атакували б гору цю ж мить. Але їхня остання вилазка закінчилася для них тяжкою поразкою, і вони певні, що вежа ще має силу, тому не ризикують одразу ж напасти знову, Або ж готують артилерійський обстріл. А може, знову пустять літаки?
А що, як справді все-таки спробувати вирватись, прослизнути крізь їхній заслон?
Хлопець добре знав тутешню місцевість. Прямо на селище йти не можна. Там між останнім рядом хат і крутогір'ям жителі вирубали чагарники, розчистили й почали засаджувати землю та засівати хто чим хотів — і виноградом, і кукурудзою, і картоплею. Все це тепер викопане, витолочене, і там утворилася просто гола площина, на якій і зайцеві заховатися ніде. Туди потикатися не можна.
Ось коли взяти правіше, там чагарники ще лишилися, хай і не дуже густі, але в них таки можна заховатись. Не стежать же гітлерівці за кожним кущем!
А якщо він прорветься крізь ворожий заслон, то куди подінеться? Те вже не має значення. В першому ж селі йому дадуть притулок. І хто подумає, що він сидів у вежі, що то він разом з татом, разом зі своїми братами знищував фашистів? Нікому й на думку таке не спаде. Просто собі — хлопчик, який під час війни втратив усю рідню та й ходить безпритульний, шукає, де прихилити голову.
"А тато — тут... І Василь тут... І Грицько — він теж тут, у морі, в тих хвилях, які день і ніч обмивають оцю скелю...— раптом подумав Андрійко.— Оцю скелю й оцей шматочок не взятої ворогом землі. Вони ж загинули за те, щоб не віддати цю землю!.. А якщо я втечу звідси (до нього тільки тепер з усією повнотою дійшов зміст цього слова — втеч у!), то на кого лишу цей шматочок нашої землі? На кого лишу дві могили — татову й Василеву? І на кого лишу оті хвилі, що день і ніч б'ються об скелю, стогнуть і розповідають про те, як вони оберігають вічний сон Грицька? Ні, мені не тікати треба. То мене тато жалів, коли радив: "Утечи". Мені треба поквитатися і за тата, і за братів, і за тих, що їх замучено!.."
18
Щодня й щоночі Андрійко ждав атаки фашистів. Але дивно: гітлерівці не чіпали вежі, наче забули про неї. І хлопцеві вже хотілося, щоб вони напали на нього. Він знову побачив би, як від його куль падають вороги. Може, його і схоплять, може,.. Але він поки що має два заряджених кулемети, запасний диск, гранати і пляшку з запалювальною рідиною. Аби міг з усього цього скористатися!
Він жив дивовижним, примарним життям: не знав, який день — понеділок, середа чи неділя, яке число, навіть не знав, який місяць за календарем — червень, липень, чи серпень... Якось узяв до рук татків "Вахтовий журнал". Останній запис у ньому зроблено 12 липня 1942 року. А скільки днів і ночей минуло відтоді? Андрійко вже не міг цього порахувати, він втратив будь-який орієнтир. День приходив на зміну ночі, ніч — на зміну дня, а скільки їх було — хто його знає...
Іноді Андрійко засинав об обідній порі, наче падав у бездонно-глибоку прірву, а коли прокидався, сонце знову стояло в зеніті. Часом сон зборював його десь на світанку. Скільки він тоді спав, теж невідомо, може, добу, може, кілька хвилин, бо, розплющивши очі так само бачив світанок.
Можна було б рахувати дні по сухарях, коли б з'їдав по одному щодня, але кожен сухар вій ділив: спершу надвоє, потім — натроє, а далі просто відгризав трохи сухарика й ховав його, обережно замотавши в ганчірочку, щоб не загубилася жодна крихта.
Тепер він до вежі вже не заходив, там йому робити було нічого. Все: і зброя, і боєприпаси, і їжа, і останні краплини води — були тут, на вогневій лінії. І він мріяв тільки про одне: аби швидше, поки він ще не вмер, напали фашисти, щоб можна було вистріляти по них усі патрони, викидати всі гранати, лишивши для себе тільки останню...
Одного дня Андрійко виявив, що в нього вже немає жодного сухаря. Лишилося тільки трохи води, яку він беріг особливо ретельно. Хлопець був приголомшений цим відкриттям, хоч і раніше знав, що рано чи пізно, а це повинно статися. Очманіло дивився перед себе невидющими очима і не рухався, впершись руками в землю.
Коли б він заплющив очі, то можна було б подумати, що це не жива людина, а мрець, мумія, витягнута з стародавньої могили під час розкопок. Тіло його зовсім висохло, орбіти очей провалилися і почорніли, обличчя зморщилося, і тільки, коли він розкривав рота, в червоних, запалених і пухлих яснах біліли живі зуби, які здавалися проти маленького обличчя непомірно великими. Ніхто б не міг визначити, скільки йому літ — це був маленький дідусь з кучмою брудного, скуйовдженого волосся на голові. Здавалось, що у ньому вже зовсім згасло життя.
(Однак Андрійко ще кріпився. Посидівши трохи отак нерухомо, кволо зіп'явся на ноги, допомагаючи собі руками, і поволі почовгав у вежу. Довго нишпорив по всіх закутках, шукаючи хоч чого-небудь поїсти. Знайшов давню поруділу й пом'яту пачку з-під галет, у ній збереглися сухі, зчорнілі крихти, схожі на макові зернята. Жадібно висипав їх собі в рот.
Більше нічого не було.
Тоді вийшов з вежі і поволік ноги схилом гори. Йому спало на думку пошукати їстівне коріння. І він справді знайшов його. У всякому разі корінь був не гіркий, а солодкуватий, і, крім усього, з нього видавлювалась така сама солодкувата рідина, а це для Андрійка було немало. З'ївши кілька таких корінців, відчув себе краще.
Фашисти не атакували.
Вони ніби знали, що брати вежу в лоб уже не потрібно, що в ній доживає останні дні її останній оборонець, і тільки чекали його кінця. З гори він бачив, як вони вільно ходять по Набережній і по площі, поодинці й групами, і не звертають на вежу ніякої уваги.
У грудях Андрійкових раптом спалахнула лють.
— Так чого ж ви?.. Чого?..— вирвалось у нього, і він сам здивувався, бо вже давно не чув власного голосу.
Голос вихрипівся кволо й глухо. Але то був його голос, його живий голос. І Андрійко ще раз повторив, відчуваючи задо-влення від того, що чує сам себе:
— Чого ж ви, гади?.. Ідіть сюди, я вас не боюсь!.. Ну, вб'єте мене, так і я ж вас покладу немало!..
Оті ворожі постаті на площі і на Набережній наливали його мозок і все його єство вогнем пекучої ненависті.
"Дістану ж я до вас!..— раптом подумав він.— Ось зараз я вам!.."
Андрійко прикипів враз згарячілими пальцями до ручок кулемета і став вичікувати, поки гітлерівці підійдуть якнайближче.
Ось вони вже в прицілі.