Це помогло відразу.
***
— Ромку, ти дістав у Всеволода копію його вірша "Крутянцям"?
— Умгм.
— А вислав її свойому професорові літератури до Детройту — так, як задумав?
— Умгм.
— А він ще не відписав?
— Якби відписав, я тобі похвалився б.
— Ромку, чого ти такий скислий?
— Не питай!
— Слава Богу, що дожили до цього виступу Тамари! А то відкладали його мільйон разів! Промине він — і Тамара знов буде наша. Бачиш, як живо вона захоплюється кожною річчю, що стрінеться їй на дорозі! На неї треба дуже вважати, але вкінці побачиш, що це промине разом із тим виступом.
— Тобі здається, що в мене тільки й журби, що дівчина!
— Чого ж кидаєшся?
— Та ні, я не теє... Пробач! Але бачиш, я трохи загруз...
— Де?
— На Сковороді.
Міма мусіла усміхнутися.
— Кому сміх — кому й ні! Я думаю про Сковороду з великої літери — про Григорія Савича.
— Аж тепер не розумію!
— Маю писати про нього доповідь і читати її перед авдиторією.
— Про Сковороду?
— Та так випало. При іспиті з Ґегеля згадав, що Сковорода теж побудував свою систему на протиріччях буття, професор зацікавився, і — бух! — пиши доповідь!
— Це ж добре: зможеш їх поінформувати.
— Та ніби...
— Так що ж? Матеріялів не маєш?
— Дістав від товариша з Шікаго Чижевського, а дещо тут найшов у бібліотеці, в слов'янському відділі...
— І коли ти їх читаєш, якщо кожний "славний четвер" ти з хлопцями? Хіба там випозичають книжки?
— Так, ввечері після викладу можу взяти, а ранком, трохи припізнившися на роботу, — повернути.
— А коли вчишся з них?
— Посередині! Та не в матеріялах справа. Незвичайно важко подати чужинцям все з їх точки погляду, не з нашої... Що для нас має значення, те для них "суєта, п'ята і хвіст", як писав Сковорода. На цьому якраз я і став. А до того здавав тепер іспит, щоб дістати дозвіл їздити вантажними автами.
— Що?
— І вже через два тижні буду це робити. Вже прийняли мене на нову працю.
— А це що за фантазія?
— А проста: відчуваю, що щоденне стояння у фабриці вбиває в мені всяку рухливість...
— Дай, Боже, всім такої нерухливости!
— Хвали мене, ротоньку! А так хоч матиму щоднини нові враження, мінливі краєвиди...
— Ой, вважай, щоб ти не перемудрував! Бачиш, і доповідь через це занедбав! Коли ж вона буде?
— На другий понеділок.
— То, може, порадься ще професора.
—Знаєш, у другій народній учитель хотів був в мене вмовити, що мені хтось помагав писати завдання, а я йому сказав: "Пане вчителю! Прошу раз назавжди навчитися, що я роблю кожну свою роботу сам".
Міма засміялась, але не цілком весело: її щось гнітило... Стрінули отців та професорів в елегантній брамі новозбудованоі середньої школи. Романом немов стрясло, коли їх побачив, хоч Тамари, самозрозуміло, коло них не було: вона давно вже була в школі, мала останню пробу.
***
І вони побачили Тамару.
У глибоко викроєній, вузесенькій суконці, з тисячами штучних самоцвітів на руках, на шиї, на волоссі.
Позад неї барабанила оркестра, а вона вигиналася на всі боки, тупотіла ногами, кривила уста, показувала руками на когось поміж глядачів, "стріляла" з пальців. А її спів — це була мішанина диких вигуків та безсилих стогонів...
Мімі раз-по-раз вдаряла до голови хвиля крови.
Біля Тамари появився партнер. У білій блюзі та з чорним "метеликом" під шиєю. Вони то йшли на себе з кулаками під немилосердний галас музики, то викручувалися, кожне окремо, а вкінці він взяв Тамару за стан... Міма кинула оком на Романа. Він дивився в землю, сперши лікті на коліна. Батьки збентежено поглядали на сцену — мов очам своїм не вірили.
Загуділи оплески. Тамара кланялась і посилала руками поцілунки в залю. А потім обидвоє взялися за руки і вибігли за сцену.
***
Досиділи мовчки до кінця. Добре було вже те, що кінець прийшов незабаром після Тамариного виступу.
— Ну, бачиш, вже й по всьому! — потішала Міма. — Тепер ходім до дверей, де виходять учні, — стрінути Тамару...
Лице Романа було мов камінне...
— Правдиву Тамару! — додала.
— Ти думаєш, що те все була лише маска? — спитав, не підносячи погляду.
— Думаю! — сказала навмисне голосно і рівночасно злякалася, щоб Роман не вичув у цьому слові чогось зайвого.
Пішли, протискаючися поміж сорокату юрбу. Дорогою "прилаталися" до них Всеволод та Орест.
—Знаєш, Ромку, татко казав, що забере Тамару і мене до іншої школи,—почав Всеволод, ніби оправдуючись. Але Роман мовчав.
У бічну вуличку, де стояло лише кілька авт, виходило двоє дверей з написами: "Для дівчат", "Для хлопців".
Ждали вчвірку, поки з обидвох дверей не висипалася гурмою молодь. У півсмерку почали щораз частіше поблискувати папіроски.
При вході з'явилася Тамара. На зеленавому плащі мерехтіла в срібних стрічках орхідея. Тамара голосно говорила і сміялася. Золоті кучері, зв'язані віночком штучних квіток, невпинно скакали по її плечах. За нею майже підбігав той самий, що співав на сцені. — Навіть не погляне на нас! — прошипів Роман Мімі над ухом, і в погляді його було щось дуже зловісне.
— Ну, чого ти? Просто нас не завважила!
Але ні: завважила! Всідаючи до "його" авта, оглянулась і з висоти свого щастя післала їм великодушно один помах руки. "Він" поклав їй руку на рам'я. Авто рушило...
— Ромку! — майже з острахом промовила Міма.
—Лиши! Ви всі однакові! — і Роман пішов важкими кроками просто перед себе.
Міма з Всеволодом і Орестом осталися самі на майже темній вулиці.
***
В понеділок Міма тричі телефонувала до Романа на працю, і тричі якийсь дуже немилий голос відповідав:
— А хто говорить?
— Це приватна розмова...
— Але хто говорить?
— Прошу тільки попросити пана Тополю!
Була мовчанка, а потім той самий чужий голос казав: — Тополі сьогодні немає...
А коли Міма подзвонила до Терещихи, то довідалася, що Роман вийшов до праці, як і звичайно...
***
Роман сидів у бібліотеці і півсвідомо глядів на довгі ряди запорошених книжок. Перед ним на столі лежали білі листки паперу.
— Треба починати писати — сьогодні ж одинокий вечір без викладів.
Власне для цього писання він і зробив вийняток, сказавши хлопцям, щоб вони самі рисували плян міста.
Перед його очима мигнули іскристі ковтки Тамари.
— Щоб лиш почати — дальше думка сама вже якось уложиться. Матеріял же відомий...
Книжки стояли німі, але їх вигляд неначе заспокоював.
— І як вона могла так легковажно махнути рукою? І кого це я любив? Любив?... Чи люблю?
Годинник показав, що вже минуло пів години.
— Писати, конечно писати!
Перо стануло на половині дороги.
— І хто ж вона така: Тамара? Без жалю перейшла в інший світ. Отже нема за ким побиватися... І через неї образив Міму?
Як можна було? На всіх лютував тоді, але образити Міму...
— Найкраще почати так:
"Визначний український філософ та письменник, Григорій Сковорода, народився в селі Чорнухах на Лубенщині..."
Написав і передер картку.
— На четверту гімназійну було б якраз добре... Мені, командирові Довбушеві, стояти мовчки та глядіти, як моя Тамара... Моя?...
Просив наставника, щоб казав, що його немає на праці, коли б хтось телефонував... Нехай ні Тамара, ні Міма. Але все ж — чим та Міма завинила?...
— Хіба ж Тамара перша перепросить?
Хотів знов писати, але вигляд передертої картки відразу його знеохотив.
— І чому ж не можна її забути?... Роздер би того блазня!
В неділю, після святочних сходин в честь Шевченка він говоритиме з Тамарою...
Мовчки потакували розумні книги.
— Вона ж зрозуміє... Бо все це просто якесь непорозуміння...
Вона ж гарна в своїй суті людина, не зважаючи на все... І
Всеволода сестра. А Всеволод такий цікавий до всього...
— А сьогодні тільки четвер...
Біліли докором картки паперу...
Вибила десята, і бібліотекар чемно нагадав, що йому час замикати бібліотеку.
***
Дорогий Ромку!
З санаторії мене вже випустили. Живу тепер з Бурмилом. Коломийка з моїм виїздом починається добре. Одно "решетування "*вже пройшов, дальших жду. За Твоєю порадою пізнав Мірка П., що працює на Функу. Він справді багато може і боюся, що мусітиму надуживати його ввічливості. Може, хоч колись зможу йому якось віддячитися. А то — ні під яким оглядом не надаюся до виїзду!
Споглядаю на це все, як на якусь гру, що нікому не шкодить. Отак сміху ради дужаюся з усім тим урядовим апаратом — чия візьме? Не з такими, було, вигравав!
Але мушу признатися Тобі, що попри таку поставу таки вже хотілося б заїхати. Мабуть, не підозріваєш, що того, щоб зажити нарешті в унормованих обставинах. Навпаки — до них мені важко було б звикнути. І звикати не хочу. Тобі ж це зрозуміле: коли життя не терпке, то й не життя. Але хотілося бпоговоритиз Тобою. На сьогодні Ти одинока рідна мені людина. І, може, нарешті перестала б моя доля важитися в руках кожного панка за столиком, бо це понижує, а понижуватися я не звик!"
Лист лежав, відірваний від решти життя, на столі. А життя капало, як за кару: була щойно п'ятниця... А в неділю...
* Тобто перевірку.
***
Сиділи всі в непросторій кімнаті Рябенків. На столі лежав на вишитому рушнику пожовклий та злинялий "Кобзар". Біля нього у склянці — китичка волошок. (За ними Міма їздила аж на другий кінець міста). Але настрій у всіх ніяк не підходив до свята.
Рябенки (так дорадив дружині професор) вибралися до отця Боринського, а дітей не було. "Це не для них",—так проголосив Всеволод, що відповідав за влаштування сходин.
Не забудьте пом'янути
Незлим, тихим словом...
Відспівали і сіли.
— Зараз я починаю доповідь, потім подруга Міма виголосить
"Три душі", а потім Тамара проспіває "У неділеньку та ранесенько", — якщо вона підготована до цього, — додав Всеволод задирчасто.
— Підготована... — вистогнала Тамара.
Всі прийняли це мовчки до відома. Тільки всі чомусь гляділи перед себе, і їх погляди не стрічалися.
Всеволод поправив окуляри і почав говорити про життєпис та творчість Тараса Шевченка.
Роман слухав і думав, що Всеволод говорить навіть незле, тільки міг би не так сухо, і що властиво слід було перевірити його писання. Про те, що після сходин відбудеться розмова між ним і Тамарою, розмова вирішна, він старався не думати. Зрештою він знав до подробиць, що саме казатиме.
"... Як бачимо, все життя Шевченка — це великий приклад вірности Батьківщині, що її не змогли зламати ні обіцянки всякого добра, ні страшні муки. Шевченко казав тим, що хотіли його завести в російські поети:
Теплий кожух, тільки шкода —
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
А своїм катам казав:
Караюсь, мучусь, але не каюсь!
І правильно, бо вірність Батьківщині — це найкраща прикмета людини.