Веду до того, що час створювати якусь подобу власної спецслужби. Мусимо подумати й про озброєння. Серйозне стрільно, а на таке треба складатися купно. Ну і для погодження дій потрібна постійна рада, можемо назвати її штабом – як завгодно…
– А начальником штабу пропоную обрати Батька Енея! – вигукнув Бедуїн.
– Тоді це має бути штаб Нового Козацтва! – додав Сміх. – Гляньте на Енея – вилитий козак!
Батьки хуторів заусміхалися, Еней заклопотано крутнув обвислого вуса.
– Здається, козацький штаб називався Генеральною канцелярією! – нарешті Соловій відволікся від журних дум і додав до загальної дискусії своє мудре слово.
– Що з тобою, сину, – вже після ради заклопотано спитала Соловія мати. – Ти наче мерця стрів!
– Воля поїхала з Локі! – зізнався Соловій.
– Боже, куди?
– Шукати сестру хаптагера.
– У нього є сестра?
– Не знаю, здається є…
– Ну то знайдуть і повернуться.
– Мамо! Вони поїхали вдвох!
Вони
– Повністю знищено підсилений взвод? – добре поставленим голосом гримів Президент. – Тут комусь закортіло у відставку, чи може зразу під трибунал? Хтось пояснить мені кінець кінцем, що відбувається? Може, під нашим носом уже орудує ворожа армія?
Вишикувані в шеренгу міністри винувато переступали з ноги на ногу, а їхні погляди, здавалося, вишукували попід стелею президентського кабінету мух. Втім голова КБУ видавався цілком спокійним:
– Пане Президенте! Згідно з достовірними агентурними даними, вночі наш підрозділ зіштовхнувся з добре озброєною бандою викрадачів верблюдів. Ніякої ворожої армії на території держави немає.
– Наче це щось змінює! – огризнувся Президент. – Чому не передбачили?
– Це наш недогляд! – хоробро випалив міністр оборони. – У самоселів потужного стрілива немає, а ймовірність нічної зустрічі з бандою прорахувати було неможливо.
– Можливо! – заперечив глава держави. – У вас під боком хазяйнують озброєні до зубів головорізи, а ви нічого не знаєте! Це ж пряма загроза національній безпеці!
– Докладемо всіх зусиль, аби подібне не повторилося! – запевнив Президента міністр. – Долучимо ресурси ГРУ…
– Чому досі не долучали?
– Покладалися на можливості КБУ, – міністр оборони спробував перекласти частину відповідальності на колегу.
– Медалі потім ділитимете! – махнув рукою Президент. – Поки що забезпечте врешті-решт мирний сон громадян держави!
– До речі про медалі, – тим-таки спокійним голосом продовжив керівник спецслужби. – В ході нічної сутички припинив існування не лише наш підрозділ – практично повністю знищено й банду. Гадаю, має сенс представити військовиків до нагород. Загиблих – посмертно…
– Тверезо! – схвально хитнув головою лідер нації. – Маємо всіляко підтримувати патріотичну складову – нехай молодь бере приклад! Іменем командира взводу, як його…
– Капітан Паляницін! – підказав міністр оборони.
…– назвемо школу, або вулицю. Але нехай це будуть останні втрати! Зробіть висновки, вживіть заходів, перегляньте структуру підрозділів, які ви направляєте в пустелю!
– Може переглянемо й фінансове забезпечення?
– З цим до прем'єр-міністра!
Локі
У Конотопі сиротинця давно не було, в його старій, добре знайомій Локі будівлі під рудим шифером отаборилася якась військова частина – крізь шпари в глухій огорожі було видно, як шикуються перед будинком люди в одностроях. Рипатися туди було нічого, а дід зі сльозливими очима, якого Локі з Волею здибали неподалік, сказав, що притулок перенесли кудись у інше місто, це було давно й він не знає, куди саме.
– Гадаю, треба їхати в Київ, – сказала Воля. – Там архіви!
У деренчливому ґончі Воля не випускала з рук глоб, нескінченно переконуючи далекого Соловія в стійкості своїх почуттів, а тата з мамою – у швидкому поверненні додому живою і неушкодженою. Сидячи поруч, Локі розмірковував, чи не час уже покласти йому на тендітне дівоче плече руку і пригорнути Волю, а ще згадував, що в столиці держави, за розповідями бувалих хаптагерів, кількість поліціянтів ледве не перевищує чисельність цивільної голоти. Досі пересуватися було не складно. Купуючи квитки на ґончі, замість необхідного паспорта між цупкими аркушиками продкарток Воля клала банкноту в сто юанів. А як буде в Києві?
Місто виявилось великим, гамірним і занедбаним. Локі ніколи тут не бував, дівчина взагалі вперше опинилася поза Курявою, тож кількість людей і повозів на вулицях столиці пустельників просто приголомшила. Завбачливо вийшовши на передостанній зупинці, негарний з лиця юнак і русява дівчина зачудовано роззиралися на височенні будинки, що загрозливо виснули над хідниками, на безкінечний потік сявчі на вулицях і таку ж безкінечну вервицю різноманітних вивісок обіч них. Стрічний натовп байдуже оминав прибульців. Обличчя і одяг киян були переважно сірими, як і обшарпані будинки, як і більшість повозів, як і небо в прямокутних просвітках між спорудами.
– Чому вони всі в однаковій одежі? – дивувалася Воля. – В нас на хуторах кожен робить свою туніку чи джалабею яскравою, не схожою на інші, а тут…
– Манячитися стрьомно, – припустив Локі. – Ми он із тобою, готуючись у мандри, теж вбралися в сіре!
Раз по раз вулицями проїздили поліційні боти, вирізняючись поміж цивільних сявчі їдучо-жовтими повздовжніми смугами.
Надходив вечір. У підземному переході Локі безпомилково вирахував того, кого було потрібно – полохливо озираючись, невиразний тип із каптуром на дрібній голові поміняв юані на продкартки, Воля спитала, чи не допоможе той з квартирою. Тип дістав локал, кудись телегукнув, тоді відірвав від сигаретної пачки шмат і шкрябнув на ньому адресу:
– Ось – Лаврівна стріне! Недалечко тут…
Коли споночіло, єдиним джерелом світла в місті залишилися вікна будинків, фари повозів та зрідка – хворобливо-зелене блимання вивісок. Задні червоні ліхтарі сявчі й ґончі надавали пейзажу тривожного вигляду. Втім необхідну адресу вони знайшли швидко.
– Тільки дві окремі кімнати! – твердо заявила Воля, щойно Лаврівна погодилася прийняти квартирантів і назвала ціну.
– Другої кімнати нема – є комірчина без вікон! – товсті ноги огрядної хазяйки було обмотано ганчір'ям. Коли Лаврівна говорила, в її горлі щось невпинно булькало.
– Мені стачить і комірчини! – поквапився заявити Локі. – На відміну від Волі в хлопця не було грошей і це його до гаспида дратувало.
Хоромина Лаврівни знайшла собі місце на другому поверсі облупленої п'ятиповерхівки, яка тулилася над темним яром усього в кількох хвилинах ходи від людного проспекту. Відповідаючи на неминучі розпитування господині, Локі з Волею сказали як є: мовляв, приїхали здалеку в пошуках зниклої сестри. Таку відвертість було винагороджено швидко й щедро: Лаврівна похвалилася, що її син працює в державній установі і, власне, міг би допомогти в пошуках. Вирішили не відкладати на завтра, Лаврівна тут таки телегукнула нащадка й запросила його на вечерю.
Син Лаврівни на невигадливе ймення Лаврик виявився худорлявим, недужого вигляду молодиком з по-дитячому відстовбурченими вухами. Цілу вечерю, головною чайфанню якої були мудраційно присмачені спеціями міфанси, спадкоємець прибуткової житлоплощі нудно виторговував у квартирантів вигідну ціну за відомості про Фелю. Особливо пожвавився капловухий коли з'ясувалося, що Локі не знає, як насправді пишеться ім'я сестри:
– От бачите – вам навіть повне ім'я невідоме!
Врешті фінансову складову питання узгодили, задоволений гість пішов, а втомлені квартиранти булькотливої Лаврівни вклалися спати, Воля – в невеличкій кімнатці, Локі – в комірчині.
Попри втому від морочливих денних перипетій Локі довго крутився на вузькому лежаку. Поринути в сон йому заважала думка, що ось тут, зовсім поряд – за тоненькою гіпсокартонною переділкою, – лежить Воля. Його супутниця спала тихо – дихання зовсім не було чути. "Це моя дівчина! – твердо сказав собі колишній хаптагер. – Нікому її не віддам! Умру, а не віддам! Уб'ю, а не віддам! А Соловій нехай вибачає… " І лише після цього вже спокійно заснув…
Назавтра аби не нудитись увесь день у чотирьох стінах, дожидаючи вісток від Лаврика, вирушили на прогулянку містом. Власне, Локі заперечував, адже в них не було документів, а на вулицях столиці повно поліціянтів, утім Воля легковажно заявила, що їй таланить на хороших людей, отож і сьогодні прибульцям із пустельного світу траплятимуться виключно такі.
Без пригод дісталися центру. На Площі нового возз'єднання не без остраху оглянули масивний гранітний монумент, покликаний оте саме возз'єднання втілювати – двоє чоловіків (можна було припустити, що це росіянин і українець) міцно обіймали один одного за плечі, суворо дивлячись кудись на захід. Острах викликало те, що суворі чоловіки виразно хилилися вперед, здавалося – ось-ось гепнуться на вулицю, якою без кінця снували люди, повози й поліційні боти.
Пройшлись Хрещатиком. Тут, поміж кількох убогих крамничок, де кияни отоварювали свої продкартки хлібом, олією та всюдисущими рисовими пластівцями, прямо під відкритим небом громадились величезні розвали ношеного китайського ганчір'я. Натовп завзято порпався в барвистому дранті, вишукуючи собі крам не дуже пошарпаний і не надто дорогий, тобто майже безкоштовний.
Це справляло гнітюче враження і Воля з Локі повернули назад, через Площу – до дніпрових схилів. З оглядового майданчика біля Арки дружби народів відкривався справді приголомшливий вигляд, який псувало хіба лишень чорне порепане річище колись величного Дніпра, від якого залишився тільки невеличкий струмок неподалік від берега. В кількох місцях вервечка міських мешканців прямцювала до цього струмка з різноманітними посудинами, така ж вервечка вже з наповненими водою бутлями, відрами й каністрами, сунула їм назустріч. Трохи збоку, біля берега, краєвид прикрашали перехняблені та добряче вгрузлі в землю іржаві кістяки кількох пароплавів.
Поверталися додому вже пообідь, Воля здавалася розчарованою.
– Соловій закоханий у пустелю… Здається, я вперше починаю його розуміти – тут цікаво, але… в нас краще!
– В пустелі не може бути краще – ти просто знесиліла! – заперечив Локі, допомагаючи дівчині залізти в ґончі.
Підходячи до облупленої п'ятиповерхівки, де пустельники знайшли собі тимчасове житло, Локі міркував, чи підслуховуватиме Лаврівна під дверима, якщо вони з Волею усамітняться в кімнаті дівчини.