Він хотів усе робити сам і щоби якомога більше людей знаходилося під його опікою.
Побачивши стареньку, від якої суворий охоронець не хотів брати два термоси з гарячим чаєм, запевняючи, що люди на Майдані всім забезпечені та й, зрештою, він не має права цього робити без команди старшого, який на хвильку десь відлучився, Петро метнувся рятувати ситуацію. Йому шкода стало старенької, чимось схожої на його маму. Він просто взяв із її рук термоси, високо підняв їх над головою, ніби боячись, що хтось може їх у нього відібрати. Охоронець усміхався у широкі вуса, що все так сталося, що не з його вини чай опинився за забороненою зоною, що він ні за що не відповідає. У Валентини Петрівни губи припинили танок, вона сама, боячись подякувати, що природно мала би зробити у цій ситуації, швидко пішла геть, наскільки це було можливо у її роки, аби не видати себе зайвим словом, рухом чи бодай поглядом. Вона таки зробила те, що задумала. А Петро, жартуючи, залишився задоволеним, що він усе вирішує і нема такого чолов'яги, який би міг спинити його. Мабуть, лише самому Ющенку він би без слів підкорився, не роздумуючи, виконав би будь-який його наказ.
Петрові тут же закортіло випити чаю, принесеного старою киянкою, хоча нещодавно вже влив у себе з добрий літр гарячого напою. Але ще більше йому захотілося зігріти людей, які спостерігали за його діями, показати себе батьком, добрим чарівником, здатним на все.
Він поставив термоси на землю, поспішаючи, ніби хтось за ним гнався, став одночасно розкручувати кришки на них. І в цю мить Петро швидше відчув, ніж почув, що натовпом прокотилася енергетична хвиля. Хтось один крикнув: "Ю-щен-ко!" — і цього було досить, аби люди завелися з пів-оберта.
Панасенко не встиг налити хоч комусь чаю, та й люди вже не тяглися до нього. Було важливіше завдання — в єдиному пориві засвідчити свою відданість людині, яка нині на землі була більшою, ніж сам Господь Бог.
Термоси з чаєм від Валентини Петрівни упали в сніг, бруднувато-жовта рідина покропила Майдан.
"Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!" — лунало на київському й тисячах інших майданах, і жодні труйки від валентин петрівен не могли спинити оцього єдиного народного пориву до справедливості.
На гребені людського духу був Петро Панасенко, який вважав себе рятівником України, — чоловік в американських військових чоботах із далекого Дрогослава.
25
Ромко ось уже третю годину сидів у читальній залі міської бібліотеки, якій у дні Помаранчевої революції присвоїли ім'я В'ячеслава Чорновола. Хробак тішився, що саме йому завдячують бібліотекарі, бо він першим спромігся рік тому опублікувати в газеті "Мій Дрогослав" статтю з цією пропозицією. Щоправда, у тій публікації він і словом не обмовився, що ця ідея належала професорові місцевого педуніверситету Йосипові Михайловичу Шавалі, котру той висловив на одному із засідань Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогославщини. Він не читав хробакової статті й через деякий час був подивований, що пальма першості в цьому дражливому питанні належить не йому, а Романові Івановичу. Шавала десь із півроку вдавав, що не помічає Хробака, хоча той був підкреслено улесливим і шанобливим на людях з професором. Хробакові було байдуже. Адже професорова ідея була висловлена в усній розмові, а Хробак спромігся ідею втілити в статтю. Дарма, що ідея не належала йому.
Бути в бібліотеці три години не було жодної потреби. Але Хробак ніяк не наважувався зробити те, що мав здійснити. Декілька років тому це йшло йому легше, навіть веселіше, не те що зараз. Ромко обклався старими підшивками газети "Дрогославська зоря" (тоді вона називалася "Ленінське слово ") з 1980 до 1989 року, хоча точно знав, в якій саме підшивці є стаття, яка не повинна потрапити на очі пересічному дрогославцю. Він аж спітнів, хоча ніхто з декількох відвідувачів бібліотеки навіть не дивився в його бік.
Зрештою, час підпирав – і Хробак наважився. Він узяв підшивку газети за 1984 рік, відкрив її майже посередині, бо знав, що в травневому номері має бути його стаття "Вовкулака". І знову це був віщий знак – він відкрив саме на цій статті, ніби пальці крізь товщу десятиліть і літер відчули, де саме треба відкрити.
Звичайно, стаття була на місці. Коли він ще на зорі демократичних перетворень здійснював набіги в бібліотеки і вирізував свої статті, які за нових часів могли його скомпрометувати, він забув про цього "Вовкулаку". То була розповідь про "українського буржуазного націоналіста", який відсидів у Сибіру парканадцять років. Він жив одинаком, на околиці Дрогослава, під лісом. До нього приблудилося мале вовченя. Це стало надбанням громадськості, і Хробак смакував цю історію як міг, мало не на дві газетні сторінки.
Коли він вирізав свої статті, про цю справді забув. А сьогодні, коли йшов на мітинг до ратуші, на клепсидрі побачив прізвище – Брушнівський. Чи мало дрогославців умирає, а він, Хробак, навіть не здогадується про їхнє існування? Тепер він згадав, що у "вовкулаки" теж було прізвище — Брушнівський. Той це чоловік чи ні — тепер не мало аніякогісінького значення. Ромко розумів, що то йому знак з неба, попередження про можливі труднощі на його подальшому шляху – а радше прощення його минулих гріхів. Так він це витлумачив.
Набравшись рішучості, окинувши орлиним поглядом читальну залу й переконавшись, що за ним ніхто не спостерігає, Хробак нарешті рішуче маленькими ножичками (для чогось навіщо ж носив їх від початку помаранчевої революції, хоча собі не міг би пояснити цього) вирізав статтю, зібгав її, засунув у кишеню – і з почуттям виконаного обов'язку для проформи став переглядати іншу підшивку газети. О, жах, він знову наштовхнувся на іншу свою статтю – вірніше, на її відсутність, бо вже попрацював ножицями в ті далекі 90-ті роки.
Це було вже вище його фізичних і душевних сил. Треба було перемкнутися на щось інше, не зациклюватися на цьому. Адже життя продовжується, вантаж минулого треба рішуче викидати геть – і йти вперед. Ніхто не сміє стояти на шляху в нього, Романа Івановича Хробака.
Він навіть знайшов у собі сили пожартувати з бібліотекаркою, яка вдягнула нині помаранчевий светр. Цей светр був у неї вже давно, років з п'ять, якщо не більше, й одягала вона його зрідка, бо він їй, чесно кажучи, не подобався. Але тепер було би гріхом, аби він валявся десь у шафі в ці революційні дні.
Хробакові здалося, що бібліотекарка якось підозріло глянула на підшивки "Дрогославської зорі", які він повертав. Ще мить, думав він, і вона скаже: "Що ж це ви, Романе Івановичу, статтю свою вирізали? Хай би люди читали і знали, який ви насправді". Звісно, це були його фантазії, і бібліотекарка, мило посміхаючись, нічого цього й не думала казати. Він сказав: "До побачення", ніби переступив через свою останню межу в цьому житті, і, виснажений, пішов геть.
Уже на вулиці морозне повітря вдихнуло в нього життя. Він дихав на повні груди, дякував Богу, що Той не кинув його у важку хвилину. Життя було прекрасне, і якась нещасна стаття двадцятирічної давності не могла зупинити подальший поступ Романа Хробака.
26
Ось уже мало не тиждень міський голова Дрогослава Іван Дмитрович Швець не знав, чи він керує містом. Ні, кабінету й печатки в нього ніхто не відбирав, не казав подавати у відставку, але в ратуші хазяйнували люди, на яких він ще вчора не звертав жодної уваги. Найбільш боляче було те, що підлеглі, готові декілька днів тому виконати будь-яке його бажання, навіть натяк на бажання, сьогодні заглядали в очі цим людям, які взяли на себе всю повноту влади у місті.
Керівником революційного комітету був Іван Полежай, власник автотранспортної фірми. Відтоді як розпочалася Помаранчева революція, він без зайвих тілорухів став справжнім господарем Дрогослава. Трапилося так, що перший заступник міського голови перебував на лікарняному вже тривалий час, і комітетчики Полежая зайняли його кабінет. Звідси йшли всі розпорядження, скеровувався транспорт і люди до Києва, сюди зносили гроші. Навіть він, міський голова, приходив сюди, і, як скромний клерк, сідав десь здаля, ніби беручи участь у засіданні революційного штабу, а фактично просто відбуваючи повинність.
Івана Дмитровича гнітила оця революційна ситуація. Будучи міським головою, він любив комфортні умови роботи, рішення приймав зважено, залучаючи до обговорення широке коло людей. Звісно, що б вони не говорили, останнє слово завжди залишалося за ним. Це було слово господаря, і всі з цим рахувалися, наївно вірячи, що прийнято найкраще рішення.
Тепер Полежай, який був Іваном та ще й теж Дмитровичем (те, що молодий керівник фірми є саме Дмитровичем, Швець узнав у ці дні), оперативно проводив наради, практично без обговорення приймалися рішення. Але міський голова зі здивуванням розумів, що і він би прийняв аналогічні рішення, проте на це пішло би значно більше часу.
А потім трапився випадок, який надовго вибив Швеця з колії. Йшло одне з таких засідань, і до кабінету ввійшла секретарка:
— Іван Дмитрович, дзвонить голова обласної ради.
Швець звично піднявся зі свого місця, але йому довелося пережити неприємні хвилини, коли вона сказала, побачивши, що той іде до виходу:
— Це не вас, а Полежая.
Пролунав стриманий сміх, Полежай рвучко підвівся і швидко пішов до телефону в приймальні, а Швець поволі опустився на крісло. Йому здавалося, що всі дивляться на нього, хоча в кожного були свої проблеми. Іван Дмитрович відчув, як наливаються кров'ю щоки, бухкає серце, тріщить потилиця. У нього вже давно були проблеми з тиском, зараз починав наростати один з таких нападів. Таблетки були в кишені, але він не хотів при всіх вживати їх. Коли далі годі було витримати, він все-таки з'їв пігулку. Здається, ніхто й не глянув у його бік, а якщо й побачили, що у мера проблеми зі здоров'ям, то, мабуть, лише поспівчували йому.
Зайшов Полежай і сказав, що обласний голова дякує революційному Дрогославу за підтримку Віктора Ющенка, але просить наростити зусилля, скерувати до Києва додаткову групу людей.
Поки штабісти обговорювали цю проблему, тут же на ходу комусь телефонували з мобільників, міський голова тихенько піднявся з крісла і поволі почвалав до свого кабінету.