– Но давайте пойдём в ваш кабінет, посмотрим, что у вас там творится с документами.
Він зовсім не це хотів сказати, але не розумів, як саме ці слова злетіли з його вуст. Юля все більше й більше розчаровувалась у ньому. До цього почуття почала примішуватися ще й ненависть. Бач, документів йому забагалось! Ніби у Верховній Раді мало їх наплодив!
Ситуацією, як завжди, скористався опонент головного нардепа. Трусячи черевцем, він, намагаючись бути прямим і безпосереднім, прямо тобі людина з народу, а то й сам народ, випалив:
— Та що там документи! Зачекають документи! Правда ж, Юліє Володимирівно? А ми, голубонько, чесно кажучи, зголодніли! Чи не знайдеться чогось смачненького у вашому кабінеті?
Юля готова була привселюдно розцілувати свого спасителя. Вона вже відчиняла наступні двері, за якими в коридорчику затекла стеля, і Юлія Володимирівна не відбрехалась би, що нема коштів, бо на такий дріб'язок можна викласти гроші і з власної кишені, але вона ніколи цього не робила, а з маніакальною наполегливістю шукала наступного спонсора. Тепер саме провидіння, нехай і з манюсінької літерки, сіло їй на плечі і відвернуло від неї нехай теж малесеньку, але ганьбу.
Пропозицію нардепа підтримали не лише однодумці з його політичної сили (втім, думка в них була лише одна – про особисте збагачення), представники влади, що були нижче трави, тихіше води, а й люди з команди головного на даній території нардепа. Того це спочатку трохи обурило, хоча він і не намагався цього показувати, аби не визнавати власної поразки, а потім постійна потреба щось жерти взяла гору, і він з радістю приєднався до компанії.
Юлі ніби гора спала з плеч, бо тепер вона ставала повноправною господинею закладу. Юлія Володимирівна знала, що під час застілля є неперевершеною, завжди знаходиться в центрі уваги, особливо після того, як третій стаканчик оковитої зникне в її шлунку – і це траплялося не лише тому, що вона була керівником закладу. Ще зі студентських років Юля була неформальним лідером, душею колективу. Якби не її наїжачена душа, постійні суперечки з викладачами, бути б їй старостою групи, чого вона дуже хотіла. А так доводилося задовольнятися ролями зампомпома. До своєї керівної посади Юля йшла довгі роки життя, і будь-яка обставина чи випадковість не могли збити її з сідла. Застілля було її козирною картою, ба, навіть джокером, що мало би не лише втримати її на займаній позиції, а й зміцнити як лідера. У цьому випадку Віктор Андрійович виступав головним подільником Юлі, а, точніше, головним наливальником оковитої і проголошувачем тостів. Так склалося в них ще зі студентських років.
Коли Юлія Володимирівна стала керівником психіатричної лікарні, найперше, про що вона подбала, так це про створення кімнати психологічного розвантаження. Фактично ж мова йшла про захрестя, де б начальниця без відриву від виробництва могла перехилити шкельце коньяку чи просто у невимушеній обстановці будь з ким переговорити. За великим рахунком, Юля задумувала цю кімнатку задля Віктора Андрійовича. Їй мріялося саме тут спокусити його, тому з такою любов'ю вона обставила тепле кубельце. Але з тієї затії нічого не вийшло, Віктор Андрійович укотре виявився дурнем, а жертвами захланної Юлі стали мало не всі лікарі-психіатри закладу і деякі татусі пацієнтів. Тепер у цій кімнаті психологічного розвантаження, яку справедливіше було би назвати кімнатою психологічного завантаження, засідали перевіряльники-нардепи, два представники місцевої влади, Юлія Володимирівна і Віктор Андрійович. Інші залишилися за бортом застілля, хоча лікарський склад дружно скинувся. Юля пояснила просто: нема місця. Це була правда, хоча ще зі студентських років Юля знала, як на одній і тій же площі можна розсадити одного, чи двох, чи трьох, чи чотирьох, чи п'ятьох, чи до безкінечності. Але тут розходилося на тому, аби не було зайвих вух, бо Юля знала, що мова мала йти про делікатне – виборців, причому за Юлину позицію мали змагатися політичні опоненти, так що треба було продати себе подорожче. Щодо Віктора Андрійовича, то в ньому Юля була впевнена, як у самій собі, а в багатьох випадках навіть ставила вище за себе.
Коли гості увійшли в захрестя, то були приємно вражені побаченим на столі. Апетит у них відразу ж зріс у геометричній прогресії. Салати, копчені кури, ікра червона й чорна, ковбаси декількох видів, сало, сири й інша смакота притягували до себе. Дивувало, як на такій невеличкій площі (захрестя заледве складало десяту частину робочого кабінету Юлі) можна було розмістити стільки продуктів харчування, та ще й уміло і зі смаком розставлених на, здавалося б, мініатюрному столику. М'яких пуфиків виявилося рівно ж стільки, скільки учасників застілля. Головний нардеп і його ж головний опонент одразу ж зайняли місце під сонцем, тобто з обох боків від Юлії Володимирівни, яку почергово називали "голубушкой" і "сонечком". Та мліла від їхніх поглядів, моторошно думаючи, якій політичній силі подорожче б продатися, аби її психи проголосували за їхнього лідера. А, може, продатись і тим, і тим? Ні. Тоді в будь-якому випадку програє. Але де ж вихід, де вихід?
Вихід знайшовся, коли Віктор Андрійович із шафки став витягувати пляшку за пляшкою і ставити їх біля себе, бо місця на столі тепер уже справді не було. Тут з'явилися шампанське, коньяк, горілка, вино, віскі, лікер, мартіні, пиво – як кажуть, до кольОру і вибОру, однак усі відразу зійшлися на тому, що розпочнуть з горілки.
Віктор Андрійович, який ненавидів свою роль (а Юля змушувала його часто це робити), почав розливати оковиту, примудрюючись після третього шкелика взагалі не вживати й контролюючи Юлію Володимирівну, аби та не розперезалась і не почала роздягатись, як це любила робити в студентські роки – і не тільки. Тамадою хотів стати керівник депутатської делегації, але Юля м'яко, проте наполегливо не дала йому це зробити, і поки він незграбно намагався проголосити перший тост, випередила його, запропонувавши випити за майбутнього президента України. Тост уцілив у "десятку", бо, звичайно, кожна політична сила бачила свого кандидата головним у країні. Віктор Андрійович добряче знав свою справу й одразу пішов по другому колу. Знала свою справу й Юля, яка дипломатично запропонувала випити за дві політичні сили, які повинні разом діяти на благо рідної неньки-України. Сказано це було з пафосом, і, як при першому тості, так і тепер усі дружно встали, густо поцокались одне з одним і смачно випили.
Третій тост сам Бог велів промовляти чоловікам, і Юля скромно віддала їм пальму першості. Тут розгорілася справжня баталія за те, хто ж скаже ці заповітні слова. Врешті-решт, лідерство захопив керівник опозиціонерів, але й головний на даній території депутат теж вставив свої п'ять копійок. Їхні тости зовсім не сподобались Юлі, бо вона чула витончені слова від справжніх джентльменів, а тому могла порівняти, але все ж люб'язно усміхалась і навіть дозволила поцілувати себе в щічки обом опозиціонерам.
Далі в програмі святкування наступив збій, чого зазвичай за подібних сценаріїв не відбувалося. Це не мало катастрофічних наслідків для Всесвіту чи бодай України, але на долі окремих людей таки позначилось.
Насамперед Вікторові Андрійовичу не вдалось уникнути четвертої, п'ятої та подальших порцій алкоголю. Тут контроль над ним узяв керівник депутатської делегації, який особисто налив йому з пляшки, коли побачив, що той сачкує. Уникнути цього було неможливо, і Юля тривожно засувалась на пуфику. Вона занадто добре знала Віктора Андрійовича, аби не розуміти, до чого це може призвести. Проте її увагу відволік лідер опозиції, який став нашіптувати їй на вушко люб'язні слова, переслідуючи лише одну мету – аби вона посприяла тому, щоби психи проголосували за його кандидата в президенти. Зараз для цього була слушна нагода, оскільки його опонент, великий любитель випити, був зайнятий процесом. Він не міг допустити, аби хтось смів не пити, коли він за цим спостерігає. Віктор Андрійович наливав шкелик за шкеликом, у голові в нього щось клацнуло, і навіть якби ніхто за ним не спостерігав, він би все одно випивав.
З кухні принесли гаряче – борщ, картоплю з печінкою, смажену рибу, ще якусь смакоту, назви якої ніхто й не знав, — і гулянка пішла по новому колу.
Опозиціонер був упевнений, що зробив свою справу і переконав Юлію Володимирівну, за кого мають голосувати її психи, а тому тепер надолужував пропущене – пив по два шкелики нараз, ковтав, не прожовуючи, усе, що бачив перед собою. Це й було його помилкою, бо всерйоз за Юлю взявся його опонент, обійнявши її за те місце, де колись була талія, й нашіптуючи на вушко відверті пропозиції зайнятися сексом. Юля була не настільки п'яною, аби всерйоз це все сприймати. Окрім того, вона з жахом дивилася на Віктора Андрійовича, який п'янів на очах. Вона добре знала, чим це все могло скінчитися. Спочатку він миролюбно розмовляє зі співбесідником, потім у нього в голові щось клацає – і він уже зі всієї сили гамселить супротивника кулаками. Найбільше її тривожило те, що жертвами Віктора Андрійовича можуть стати представники місцевої влади, між якими він сидів. Депутати приїхали і поїдуть, а влада залишається. Не могло підкупити й те, як п'яні владці мило бесідують з Віктором Андрійовичем, обіймаються і мало не виціловуються. Небезпечна ситуація загострювалась від того, скільки оковитої було випито. А Віктор Андрійович зовсім втратив голову. Він розкорковував коньяк і шампанське, вино і віскі, лікер і пиво. Гримуча суміш каламутила мізки, перетворюючи випивальників на справжніх психів.
Лише дивом можна назвати те, що ніхто не постраждав під час цієї пиятики, якщо, звичайно, не вважати підупале здоров'я кожного. Героєм дня, безумовно, став водій "рафіка". Коли крики з кабінету керівника закладу почали лунати мало не на весь квартал, він, оцінивши ситуацію, прийняв єдино правильне рішення: відтранспортував до машини по одному всіх народних депутатів України і представників влади. Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна залишалися в кабінеті до ранку.
10
Віктор Андрійович прокидався довго. Він хотів відтягнути цей процес, бо на інтуїтивному рівні відчував, що коли розплющить очі, то буде не у захваті від побаченого.