Він показав мені на нові костюм, сорочку й мешти, які з нагоди двадцять п'ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції подарувала мені Софія, хоча, бачить Бог, учора, коли він прийшов до підвалу, я цих презентів не бачив.
Сніданок був теж царським. Я бачив це за набором наїдків і напоїв, які теж невідомо звідки з'явились. Їсти зовсім не хотілось, але я розумів, що потрібен заряд енергії на цілий день, який віщував мені зміни у моєму житті.
Звичайно, мені треба було бути обережним, як ніколи, і не піддаватись умовлянням мого господаря-ворога з'їсти ще ось цей кусник смачненького, покуштувати он той салатик. Поки я второпав, що й до чого, рухи мої загальмувалися, з пам'яттю творилося казна-що, епізоди з десятків тисяч чужих життів проносились у моїй свідомості з космічною швидкістю.
Мене, мов барана, одягнули у все новісіньке й повели на заклання.
13
Я йшов на майдан до ратуші під недремним оком мого господаря-ворога, бачив навколо себе сотні й тисячі таких же, як і я, зазомбованих людей, кожний з яких, здавалося, мав невидимого поводиря. І все ж порівняно з ними я відчував свою інакшість. У той момент я не міг сформулювати оте своє відчуття, а потім зрозумів, що на відміну від цих людей у мене була пам'ять, звичайна людська пам'ять з моїми особистими спогадами, з зафіксованими обличчями рідних. Ці ж люди не мали своєї пам'яті, вони жили чужими сновидіннями, замість рідних облич у їхніх спогадах виникали чужі. Ці істоти вже не належали самі собі, з ними можна було робити що завгодно, режим міг їх використати просто як гарматне м'ясо, і для них не було би більшого щастя, ніж умерти за цей режим.
У мене-таки справді була перевага над цими людьми, бо чим довше я знаходився на свіжому повітрі, тим швидше з мене вивітрювався отой дурман, так що до початку параду переможців я вже був майже тим, яким став тоді, коли до мене повернулась пам'ять. У голові ще літали шматки чужого, але мій мозок напружено працював, відфільтровуючи наносне, непотрібне мені. Тут би зі своїм упоратись, а не вміщати у себе проблеми людства. Мені вистачило ще здорового глузду не видати себе, і як пильно не вдивлявся мій господар-ворог, все ж він не зміг нічого прочитати на моєму обличчі. Я був такий непроникний, застібнутий на всі ґудзики, як і ці сотні й тисячі людей навколо мене.
14
Нарешті нас вишикували у рівні ряди, і я, щоб не видати себе і не крутити головою туди-сюди, краєм ока бачив, що площа заповнена вщент. На всіх були такі ж нові костюми, як у мене, що нагадували уніформу, хіба що дійсно від неї віяло святковістю. В чому це полягало, я не знав, але насправді святковість, здавалося, вивітрювалась ізсередини.
На жінках замість штанів були спідниці, і я вперше за багато років побачив так багато струнких жіночих ніг. Я почував себе майже щасливим, а ще усвідомлював, що до мене повертається пам'ять. Але знову ж таки розумів, що не слід показувати своєї баранячої радості, бо тебе відразу поведуть на забій.
І дика думка тут же вгніздилася в мене: треба втікати від усієї цієї фантасмагорії – подалі, в ліс, у гори, якщо я хочу вижити. Якщо я хочу вижити, то мені треба спекатись і Софії. В мене є сім'я, діти, і я їх люблю. Але чим більше я переконував себе, що я люблю дітей і дружину, тим потужніше мене тягнуло до Софії. Я відчував запах її тіла, бачив бісики у куточках її грайливих очей – і мені просто хотілося притулитися до неї, відчути від цього ще раз незбагненну радість. "І тоді можна померти", — казав я сам собі, аж поки не помітив, що на мене скоса дивляться сусіди, бо я вже шепотів ці слова.
Я став шукати поглядом свого сусіда-ворога, бо саме від нього йшла зараз найбільша небезпека, але він десь розчинився у натовпі, ніби його і не існувало взагалі, хоча, здається, зовсім недавно і не бачив його, але відчував на клітинному рівні цю присутність. Мабуть, господар-ворог виконав свою місію, аби передати невидиму естафету комусь іншому.
15
Від привселюдної екзекуції мене врятував духовий оркестр, який, здавалося, грав під самим вухом, настільки потужною була сила звуку, що виливалася з динаміків. Мабуть, не лише я відчував, що череп зараз лусне і мізки витечуть назовні. Очевидно, це був один із стимулів, аби тримати у покорі всіх зігнаних на майдан перед ратушею.
На щастя, це знущання над людським організмом тривало відносно недовго, в іншому випадку збожеволілий майдан розшматував би тих, хто стояв на трибуні. Я їх не бачив, занадто далеко від мене вони були, але враз за їхніми спинами висвітлився величезний екран. Спочатку їх показали усіх разом, а потім камера поїхала від обличчя до обличчя.
Звісно, я вже колись бачив оці набундючені персони, однак ніяк не міг згадати, хто є хто. Це було, здавалося, в минулому житті, й мої потуги повернути пам'ять до кінця були марними.
Я швидше здогадався, ніж упізнав, що це Софія, коли камера зупинилася на її обличчі, — той же бундючний, високомірний вираз обличчя, погляд людини, яка панує над іншими. Якби я не знав моєї Софії інакшою, подумав би, що це не жінка, а фурія.
Голос з динаміка щось патякав про парад переможців з нагоди двадцять п'ятої річниці Великої Серпневої комуністичної революції, а перед моїми очима стояла Софія – не та, що на екрані, а сумна, з веселими іскорками в очах. Та й самої Софії вже на екрані не було, бо йшла пряма трансляція параду переможців із Києва.
Хрещатик заполонила сучасна військова техніка, у небі з'явилися літаки, сонні вожді на трибунах (а цих людей я вже точно ніколи не бачив!) мляво спостерігали за всім, що відбувається. Здається, це їх зовсім не цікавило, але треба було добути до кінця неприємну церемонію.
16
Нудотина тривала добрих три години, аж заніміли ноги і спина. Але коли парад переможців у Києві завершився, нашу муку на майдані перед ратушею ще продовжили.
Монотонний голос читав з трибуни прізвища героїв революції, які віддали своє життя у боротьбі з ворогами за наше світле сьогодення і майбутнє. Звичайно, цей голос я би упізнав з мільйонів. Це був Богдан, і тепер я мав можливість побачити його обличчя мало не на весь екран. Нічого особливого, типовий фанатичний революційний вождь місцевого розливу, такий собі містечковий фюрер, від якого залежало здоров'я і саме життя кожного члена громади. Шпилькою кольнуло в серце, коли я подумав, що Софія спить з ним. Ревную, бо кохаю Софію? Чи це в мені пробудилося почуття власника її жіночого тіла?
Мені самому було дивно, що я не відчуваю ненависті до Богдана, хоча інтуїція підказувала: це твій найбільший ворог, це він винен у тому, що ти потрапив до осоружного закладу, в якому я провів найкращі роки свого життя. Звичайно, я мав би ненавидіти його або принаймні штучно підігрівати це відчуття в собі, але нічого не виходило, бо нічого подібного всередині не було. Чомусь я згадав невідомо чиї слова: "Якби ворога не було, його треба було би вигадати". А, може, це все надумано мною, і ніяких ворогів нема, і я їх лише вигадав, і у всьому винна моя бурхлива фантазія?
Найбільше мені зараз хотілося бачити Софію, але скільки я не вдивлявся, не міг навіть приблизно сказати, де вона стоїть на трибуні, настільки злилися в єдине ціле всі місцеві вожді, а на екрані, крім Богдана, нікого не показували.
17
Мабуть, я би не витримав цієї екзекуції, якби Богдан не заговорив про тих людей, які, "ризикуючи своїм життям, мужньо викривають наших ворогів, що зачаїлися". І далі він став перераховувати цих людей. Список був довгим, і я все чекав, що він назве й мене. Але Богдан дочитав список до кінця і зробив паузу.
Пауза явно затягнулась, і мені видалося, що Богдан розгублено дивиться на своїх сусідів по трибуні. Я інтуїтивно відчув, що зараз мова зайде про мене. І тільки я про це подумав, як Богдан назвав мене, сказавши, що я викрив агентів, засланих до нашої держави. "Цей чоловік і зараз стоїть серед нас, на цьому майдані, але ми не можемо його розсекретити, бо його місія ще не закінчилась, і саме сьогодні він приступає до виконання надзвичайно важливого завдання", — сказав Богдан.
Мені здавалося, що зараз усі будуть дивитися на мене. Кров приплила мені до голови, світ захитався перед очима. Але всі мовчки стояли й незворушно дивилися на екран, з якого промовляв Богдан.
18
Давніша думка, що з цим треба закінчувати й втікати куди очі бачать, тепер лише підсилилась і повністю заволоділа моїм єством. Теж знайшли суперагента в моїй особі! А, головне, що я не знав, яких таких-сяких ворогів викрив.
Мітинг на площі закінчився, й усім наказали розійтися. Повертатись до кімнати-підвалу, де господарював мій ворог, я не хотів і, втупившись у красиві жіночі ноги, які опинилися переді мною, пішов за ними. Думав, що на першому-ліпшому перехресті чкурну кудись убік, вийду на околицю міста – а там ліс, де можна забути про все це божевілля. Ліпше загинути у лісі від дикого звіра, ніж відчувати себе нікчемною пилинкою у цій гноївці глупоти.
Проте ноги жінки вабили мене, і я слухняно йшов за ними у протилежному від потрібного мені напрямку. Я швидше відчував, ніж бачив, що жінка озирається і усміхається мені, а я боявся глянути їй в очі, бо не хотів розчаровуватися, адже лише Софія могла вести зараз мене за собою на край світу. А так, виходило, я готовий іти з цією жінкою теж на край світу і вже майже змирився з тим, що це не Софія. І скільки тих країв світу існує?
Раптом важка долоня лягла мені на плече, і голос змученого важким життям чоловіка промовив:
— Товаришу, нам сюди.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ПАСТКА
1
Ось уже місяць я жив у середовищі людей, з якими мені було затишно і комфортно. Здавалося, ми розуміли одне одного з півслова, зналися мало не все життя і жили однією сім'єю.
Це була справжня комуна, яку колись описували утопісти у своїх романах. Звісно, я зараз би точно не зміг сказати, про що саме йшлося у тих творах, бо навряд чи у своєму минулому житті читав їх, а лише чув, що такі існують, але мені видавалося, що саме про ці великі сім'ї людей і писали ті, кого ми незаслужено забули і навіть насміхалися з їхніх утопічних ідей.
Мені би не вистачило місця, аби описати всіх, з ким довелося зустрітися після сумнозвісного параду переможців з нагоди двадцятип'ятиріччя Великої Серпневої комуністичної революції, та й нема потреби в цьому.