Та я тоді ще думала: повернеться Андрій, перечитає їх всі, наче мій щоденник...
Танечка повернулася, коли вже зовсім розвиднілося, така збуджена, що навіть її бліді щічки порожевіли трошки, і ніби зовсім не втомлена після безсонної ночі.
— Ти не сердишся, не сердишся, мамусю? Ніяк не можна було покинути. Тільки я й Фаня прийшли, і там були дуже задоволені, що ми прийшли. Ти знаєш, я навіть сама перев'язку одну робила. Ну, легку, звичайно. Мамочко, я тобі потім усе розкажу... Я рада, що пішла, соромно було б, коли б ми з Фанею не пішли, але це потім... Уяви, мамо, ні, ти тільки уяви, кого я зустріла! Я зустріла Льоньку, Льоньку з нашого класу! Хіба ти не пам'ятаєш — найбільшого дезорганізатора в школі? А ти його завжди захищала. Пам'ятаєш, коли ти одержала орден, він приходив тебе вітати з делегатами від нашого класу, підніс горщик з квітами, почав промову і сплутався.
Ну, звичайно, я пам'ятала Льоньку, руденького, худенького урвиголову, закоханого в театр.
— Як ми зустрілися! Ми кинулися один до одного і поцілувалися, як брат і сестра. Так от, уяви, він був на фронті, добровольцем, і тепер поранений, їде після госпіталю до родичів, тут у нього була пересадка. Я дуже хотіла, щоб він до нас прийшов, відпочив, попоїв, але його поїзд уже мав іти, і ми тільки дві години побули разом, і то я бігала весь час. Мамо... що він мені сказав...
Очі Тані враз наповнилися сльозами...
— Я не зрозуміла, як він довідався. Мамо... дуже багатьох забрали до Німеччини... Дівчат... Хлопців...
— Танечка... я тобі казала вже про це...
— Мамо... До Німеччини забрали і Ліну... Вона нікуди не виїхала...
...Я знала, яке це горе для Тані. Ліна була її найближчим другом, це була така дружба, яка народжується в тринадцять-чотирнадцять років і лишається на все життя. Я сама теж дуже любила Ліну, здібну, розвинену дівчинку, трохи замкнену і відлюдну, через різні сімейні драми, але в нас у родині всі її відчували цілком своєю і особливо її любив наш дід, любив слухати, як вона грає. Ми навіть вирішили йому нічого не говорити, але, звичайно, сказали...
А потім я розповіла, що бачила і чула в палаті № 5.
— Що це за жінки! — казала я. — Це ж героїні! Олександра, Оля, обидві Тоні. А тримаються так, ніби нічого надзвичайного і нема в їхньому житті.
— Мамо, ти обов'язково поїдеш ще до них? — спитала Таня.
— Обов'язково! Як може бути інакше!
Я поїхала ближчої суботи. Подзвонила Наташі Малишевій і поїхала. Як ми добре зустрілися! Наче давні, близькі знайомі, але цього разу я була недовго. Вірі недавно зробили операцію, і сьогодні їй було якось погано. Я сіла коло неї, давала їй пити, міняла компрес, потім посиділа трохи біля Олі, яка жадібно розпитувала, що нового в літературі, що ставлять у театрі. Вона багато читала і всім цікавилась.
Але до Віри зайшов головлікар, у неї підвищилась температура.
Я пообіцяла приїхати незабаром ще, потихеньку попрощалася з усіма і пішла. Я ще дзвонила Наташі — питала про Віру, Сашу, Олю, про всіх. Але якось закрутилася з усім, з роботою. Таня захворіла, а потім дід — довелося його покласти в лікарню, і звідти він уже не вийшов...
Не те що години, не було вільної хвилинки, навіть до діда я не мала змоги забігати щодня, хоча мені дали на це перепустку. Але він не скаржився, він усе розумів, він казав:
— Ну, біжи, біжи швидше до дітей. Побачив тебе — і все гаразд. У мене все гаразд. Все як треба, я тут у теплі, мене доглядають. А Андрій тим, може, на снігу... в лісі... не треба про мене думати. Я вже віджив своє. Коли б тільки знати, що їх уже вигнали. Перед смертю він спитав раптом:
— Є лист від Андрія?
І я не могла йому збрехати.
— Коли б знати тільки. Одне тільки слово про нього. Ну, біжи, біжи до дітей. До Андрусика. До Тані.
Але той останній вечір я нікуди не поспішала. Я сиділа і тримала його за руку, і так він і вмер, ніби відійшов тихо і лагідно.
За містом на кладовищі я вибрала місце під високими соснами.
До мене підійшла молода, скромно, але охайно вдягнута жінка, заплакана, сумна.
— Ви дорого дали, щоб викопати могилу? — спитала вона. — Я бачила, ви домовлялися з могильниками... У мене вмерла дитина. І в мене нічого нема, щоб заплатити. Я загубила хлібні картки. Сюди йшла і загубила. Що мені робити? Я тут нікогісінько не знаю...
Вона була у розпачі.
— Хочете покласти в цю могилу? — сказала я і додала тихо, згадавши нашого дідуся: — Він дуже любив дітей...
...Він, справді, ніколи не минав жодної дитини, обов'язково, було, всміхнеться, скаже щось приємне матері.
— Яка я вам вдячна, — сказала жінка і заплакала ще дужче. — Я тут зовсім, зовсім сама.
І другого дня в могилу під високими трьома соснами опустили труну нашого дідуся і маленьку труну дитинки, і жінка плакала разом з нами.
Ми поверталися втрьох з кладовища. Жінка попросила дозволу зайти, колись до нас.
Незабаром вона зайшла до нас увечері.
— Як важко було з ним, — сказала вона і заплакала, — воно ж уже тут народилося, а без нього ще важче. В сто разів важче. Хоч я з ним була одна-однісінька.
— А де ж ваш чоловік? — спитала я.
— Ми з ним розійшлися, — відповіла вона, червоніючи, — та я не шкодувала за ним. Я дуже раділа дитинці — і от не доглянула, туберкульозний менінгіт. — І жінка заплакала ще дужче.
— Ну, ви тут не винні, — заспокоїла я її. — А звідки ви самі?
— Я з Білої Церкви, з-під Києва!
Ми лишили Полю — так її звали — пити чай, намагалися її розважити, хоч і самим нам було сумно.
Я розповіла їй про свою роботу, про виступи.
— Важко тепер жінкам, — сказала Поля. — От самі крутитеся.
— Хіба це важко? — заперечила я. — От я недавно виступала в жіночому госпіталі. — І я розповіла їй про палату № 5.
— Не знаю вже, що гірше, — сказала Поля, — чи отак поховати, як я, чи не знати, і, може, все життя не знати, що з твоєю дитиною.
Скільки, скільки було таких несподіваних зустрічей, скільки людей пройшло!
Незабаром мене послали з бригадою українських артистів і письменників по наших заводах, евакуйованих з України на Урал. Я приїздила і знову їхала. Недарма Новий рік зустріла на грузовику!
Але скрізь, де ми бували, я підбивала хоч двох-трьох товаришів з бригади виступити в дитячому будинку, в школі. Мені було шкода дітей, які так героїчно трималися у важкі дні війни. І скрізь нові люди, нові зустрічі, і у кожного своє життя і горе, принесене війною —— наше велике, спільне горе.
Ні, я не забула своїх друзів з палати № 5. Я тільки довго не могла вирватися до них, а коли після якогось особливо довгого "турне" повернулася і подзвонила Наташі Малишевій, виявилося, що госпіталь перевели в інше місце. Вона обіцяла подзвонити, знову влаштувати зустріч...
Але тут мене викликали до Москви, на роботу в нашому українському радіо. Таня саме була з комсомольцями своєї школи десь далеко, на картоплі, і повернулася лише перед від'їздом. Я сама зовсім замоталася —з перепустками, квитками, Андрійком. Я не бачила більше вже ні Олі, ні Саші, ні Тоні-ленінградки, ні маленької Тоні-партизанки.
Ще одна несподівана зустріч зворушила по дорозі до Москви мене і Таню.
На одній невеличкій станції ми дивилися у вікно — я, Таня і малий Андрійко, наш "запорожець за Уралом", як прозвали його мої друзі-уральці. З уральською специфічною вимовою він уже базікав із сусідами і так цікаво дивився на весь світ своїми великими темними очима, що мимоволі привертав увагу всіх. Ми з Танею вже звикли до цього і не здивувалися, що на нього і на нас уважно дивиться з перону якийсь старий військовий. Мені завжди було приємно, коли військові дивилися на Андрійка — адже він теж був син військового фронтовика.
Раптом військовий підійшов ближче до вікна і, приклавши руку до кашкета, промовив:
— Пробачте, будь ласка, ви не з Києва?
— З Києва, так! А ви? Як ви пізнали? Ми стрічалися? — зраділа я.
— Ви Галина Олексіївна, коли не помиляюсь, — артистка ТЮГу,
— Так, так!
— У вас була дочка Таня...
— Ось вона! Оце ж вона!
— Це Таня?.. — Військовий хвилюючися скинув кашкета, провів рукою по сивому волоссі.
— Таня... це ви... я не пізнав... уже доросла... — раптом, схопивши Таню за руки, спитав, задихаючись: — Ви... не знаєте... де Ліна... Ліна
Косовська?.. Я ж її батько... ви ж були подруги... вчилися в одному класі.
— Ой! — скрикнула я. — А тепер ви куди їдете?
— Я був на фронті. Весь час. Тепер після поранення лікувався в госпіталі і повертаюся знову. Швидше скажіть, де Ліна?
— Ліна лишилася в Києві з матір'ю,— сказала я. Як мені сказати йому, що дружина його вмерла, а що Ліночку забрали в Німеччину!.. І яке я маю право ховати це від нього...
Начальник станції вже давав свистки, і поїзд поволі рушав.
— Ви більше нічого не знаєте, нічого? — питав Лінин батько і прискорював кроки, щоб іти поряд з вікном вагона.
Таня дивилася розгубленими очима і раптом крикнула:
— Ліну забрали... вона в Німеччині... Визволяйте Ліну! Косовський схопився руками за голову і захитався.
— Ой, що ти наробила, він упаде під поїзд.
Але його підтримували вже товариші, відтягли від поїзда, що прискорював рух... І він уже зник з очей, високий, сивий чоловік у військовому...
— Я не могла, не мала права не сказати, — промовила Таня з очима, повними сліз. — Хай, коли він вступить до Німеччини, скрізь шукає Ліну.
А через рік ми з Танею і Андрійком знову їхали великим ешелоном, але вже додому. Київ, Київ був перед нами!
— Наш ешелон довго тут стоятиме? — спитав на якійсь станції Андрійко.
— Андрійко, мабуть, думає, що їздять лише ешелонами, — засміялася Таня. — Він же тільки в ешелонах їздив усе своє життя: на Урал, з Уралу до Москви, тепер з Москви додому.
А Андрійко не розумів, чого сміються.
Скрізь ми бачили страшні сліди війни. Я не пізнавала дороги, яку так добре знала раніш: Київ — Москва. Спалені села, зруйновані станції, наче привиди, побиті танки і гармати.
Ми їхали цілий тиждень, по півдня стояли на зруйнованих полустанках. Пасажири досить спокійно ставилися до цього, призвичаїлися швидко розпалювати невеличкі вогнища і варити яку-небудь кашу або суп. Ми ж усі поверталися додому... За час війни ми звикли все робити спільно, всім ділитися, дбати одне про одного, і кожному з нас були зрозумілі почуття іншого. Коли ми проїхали хутір Михайловський, багато з нас заплакали; всім нам хотілося і цю землю цілувати, і весняні листочки на тополях, і селянок, що вийшли до поїзда.
Коли б не хазяйновиті сусідки по купе, я б уже, напевне, нічого не їла і не готувала, а все б дивилася з Танею у вікно.