Літом ти насилу встигав полляти городину— воду ж носити з неблизької, чужої криниці, і смеркає так стрімко, немов відро обривається в глибоку темряву— і вже поночі чистив рибу, витрушену з речмішка на спориш; луска на лящах, мов натерта сіллю, бралась червоним; на запах риб’ячих нутрощів збігалися всі коти з околиці; в тілі приємно нило сонячним липневим полуднем біля річки; в рюкзаку холонули і вже пахли в’яллю снопища м’яти, материнки, дроку; все чекало, коли йому дадуть раду; тиша, немов щойно збігле молоко, розливалась кипінням дрібних і більших метеликів довкруг ліхтаря над одвериною; запахи городини зливалися з пахощем привезеного різнотрав’я і радісним спокоєм удачі, що кликала ладнувати снасті на завтра; ладнувати спінінги, донні кормушки, мостирку з горохової каші з манкою; удачі тепер нікуди не щезнути від тебе, як щезла цілющість з води в криниці, викопаної на прадідівському обійсті, запустенілому без догляду, доки ти викачувавсь по світах, мов коростявий лис, марно пробуючи збутись сверблячки, що в шкірі проїла ходи для кліщів і пече зсередини солоним пеком; доки ти думав про радіацію, як про одне з найпекельніших наслань, і шкіра, розчухана до кісток, загрубла й змозольніла так, немов суцільна п’ята, якою розтоптують на дорозі гадину; їхати ще неблизько, але удача, мов повернений до гнізда птах, живе в динаміку, по якому оголосять назву твоєї станції; муляючись на лаві в електричці, ти перечитуєш Отара Чіладзе; в нього лікар вертає в колясці додоми, сутінки гуснуть, дорога стає все вужчою, кінь спотикається, по-людськи пихтить, занурений в свої думи, просяклий запахом пройдених сіл і спекотних полів, знаючий свою справу і безмежно їй відданий, то ж, коли господар його запитає, "що з нами трапилось голубе?" серце коня заб’ється радісно; хазяїн згадав його! і він ще з більшою охотою розсікатиме поля, спина його здригатиметься, спітнілі боки лоснітимуть— і все це разом узяте називатиметься життям; а тут підсяде жебрачка в чорних армійських черевиках, чорній шинелі і шапці з якогось зривка, з лицем вусатим, тупим і круглим, як баскетбольний м’яч: нема закусити? найшла пляшку, навєрно затравляна; дайте трошки ковбаски, о-о, це мені? спасіба, спасіба; підгодуюся коло вас; вам дати огручика? не побрезгуйте; ну, як хочте; це ж старий новий рік, а в мене дід такий добрий, такий добрий, дев’яносто два роки, це він зерна достав, оно в мішку ще осталося, от добра ковбаска! дід каже, ти п’яниця, старий вже дід, які в нього чувства? я ж од радіації п’ю, не вірить; ох і ковбаска, а горілка яка! бурячиха, хтось цілу пляшку покинув; розтиратиму дідові п’яти; а гроші він сильно любе, дам йому гривню; старший од мене не сорок один год, всі войни пройшов, все йому болить всередині; я йому кота привезла, кажу, хто кота тримає в хаті, той проживе на сім років більше! Ти одразу впізнаєш одну із них, випущених із божевілень, олігофренічно щасливих, ось вигрібає з кишені шинелі цілу жменю копійок і рахує довго, радісно, вголос, рахує спершу все разом, а потім латунні монети окремо, а сірі окремо і базікає без перестанку: дід мій— ще той дід, в голові весілля, а в матні похорон; скаже, от ти п’янюга! дам гривню, нехай заткнеться; а ви не художнік? пісьмо пишете? пишіть, пишіть; ото я напосівалася! а ви свої вуса підстригаєте, інтірєсно? треба й мені стригти, бо бритися: це без толку; ви так бистро шось пишете; знаїте, я вам скажу по сікрєту: я вас люблю; дайте-но я почитаю; нє, не дасте; добре-добре, я не заважаю; кругом одні дураки і миші в ніх по головах бігають; станція Попєльня; я пішла, спасіба вам за кумпанію; зайду в ресторанчик— і до діда; сьодня всі п’яні, ще покладуть бабу під поїзд; пшениця осталась, а кого посівати? одні старці і потолоч! Вона підхоплює мішка і з легкістю вискакує на перон, і глипає на людей маленькими очками— до кого б пристати з балачкою— і вуса її стовбурчаться по-котячому пожадливо. Ти вертався додоми, коли країна торжествуючих людоїдців перетворилася у вокзал жебраків і вони то їхали кудись, то зсідали, то знову їхали з великими, мов натоптані божевіллям гамівні сорочки, сумерами і торбехами, мішугами й тачками, їхали, плямкали, плювали під себе лушпинням, спали, прилипнувши обличчями до зашмарованих, просмерділих нуждою, лавок, їхали, торгували в вагонах, по черзі, один за одним, верещали і лізли межиочі з своїм непотребом, якимись швайками, п’ятновиводітілями, гральними картами, старими бульварногазетами, простроченими батарейками, їхали, самі як здоровенні, жиру й немитості, плямиська, їхали, тягали по головах сидячого люду засмальцьовані, заболочені, клітчаті сумки, їхали, горласто, заздрісно перекрикувались, хто вже спродався, їхали, без кінця чавкали, гикали, смердезно пшотіли, з горловин обливались пивом, зубами рвали сало, з долонь запихались грубезною кров’янкою, обкришувались хлібом, обдирали чорнезними пальцями варені яйця, по пласмасових дулубайках хутчій розпліскували смердогонку, матюжились на все горло, бігом, щоб не видер хтось, наливали по новій, ловили за поли перекупок, запихались прожареними пончиками з горохом, гиржали, векали, западали ниць, спросоння голосно, протяжно, бзділи, гримали дверми, курили, сцяли в тамбурах, нарипували холодного диму й сирої холодриги, товклися по електричці туди й сюди, світили розпашілокривавими мордами, де б ще добавити, заглядали під сидіння, визбирували пляшки, одні вискакували на перони, другі рвали стопкран, а потім всі разом обпікалися ще шиплячими біляшугами з плівами, шерстю й запахом котячого м’яса; жирнішого вже не було нічого; і ніхто їх ніде не ждав, крім здичавілості, марень, здихарень, тюряг і протягів за поїздами.
І чим ти міг зарадити? сам, недалеко від них утеклий; чим? тим, що опишеш їх? лукава побрехенька; їм ніхто не зарадить; дивлячись на таке, втрачає дар мови і внутрішній голос; думай про щось майбутнє; думай про літо: на ніч читатимеш книжки по рибальству; як яку рибу в який спосіб зловити? і ранок будитиме азартом добувача, рискучою тривогою диких звірів, що десь нарощують м’язи, нагулюють жир, сушать гриби по дуплавинах сухостоїн, чистять і вглиб розкопують нори, щетинистими боками витирають живицю на стовбурах, ікластими рилами підкопують мох і коріння в старому ялиннику, раптово зриваються з місця і, випробувавши всю силу бігу, впевнені, що ніяка стрімкість не обжене страху, вже повільніше, вже змирившись із наближенням осені, з тугою збайдужілості добувають харч, під старезними дубами донесхочу плямкають жолуддям, сфиркують росяну павутину з ніздрів і, злякавшись луни, довго вслухаються в глухе, навітрене, тоскне, мов болісні зітхи, наближення; літо навмисне притишувало відхід, щоб всяка плоть вбулася в радісній силі і відкинула навіть здогад про зиму; літом ти знав, чого ждати: відвідин доньки, гостей, погожої чистої днини, раптового деренчання будильника, поспіху на першу електричку; все зладноване звечора: спінінги і підсачок прив’язані до велосипедної рами, в рюкзаку складено котушки з жилкою, окремий пакунок з латунними дзвониками і дротяними, спіралевидними кормушками на донну рибу, окремо в кульках розтикані ароматичні краплі в пляшечці, пересмажена пахуча макуха, запасні гачки й повідки з японської жилки, окремо, загорнутий кількома газетами, сидір: огірки, сало, консерва з тушонкою, хліб, пиріг, печиво і повний спецій і молодої картоплі армійський, похідний казанок, у якому варитимем юшку; тепер лишилося зладнувати кашу; розмочений звечора горох на малому вогні газплити доводити до вмлівання й товкти макогоном, і досипати поволі манку з долоні, і розтовкувати до густини сирої гуми; тоді ще потримати над полум’ям, доки каша підгорить і вся спухириться важкою півкулею— тоді вистукати з каструлі на підлогу, дати, щоб прохолола і загорнути плескача в полотняну пілку, покласти в рюкзак, постояти, позгадувати, що міг ще забути, згадати про питну воду, запхнути в бічну кишеню рюкзака пластикову пляшку з водою, замкнути хату і, взявши велосипеда за руля, відкрити фіртку і вийти в провулок; тиша над залізницею підмовляє, що скоро оголошуватимуть електричку; йти непоспіхом, за декілька десятків метрів до перону пригадуючи: чи загвинтив балона з газом? чи правильно заховав ключа? чи не затхнеться позавчорашня риба в ропі, яку не встиг зцідити з емальованої миски; великі, розрізані поздовж спини лящури, пригнічені накривкою і випареним камінцем, великі рибини просичувались сіллю до пори, коли їх вивісять вниз головами на гачках, почіплять на дроті в широкому, оббитому дрібною сіткою, ящику і виставлять на обвітря в затінку; під кінець літа приїде донька з двома розмальованими пакетами,— в одному іграшки, в другому підручники й одяг,— і ви разом помічатимете: сіль на лусці лящів сріблястіє що день, то дужче, немов дзеркальніє душа риби, і вся вона починає світитись м’яким вощаним світлом; потім, одного ранку, ви спакуєте раколовки в рюкзак,— туди ж поміститься і оранжева палатка,— сядете в електричку, зійдете на невеликій станції з вишнями пообік залізниці, донька застрибне на раму, вже не дитина, але й не підліток, усміхнена, розгублена, цибато незграбна, з тонкими тростиновими руками, що так судомно й приречено стискають руля, ніби хапнувши за щось розжарене і з болем відштовхуючи його від себе; перестрашена легкість прозорила дитяче тіло; малим тебе так само везли з горба на рамі і було страшно до невагомості, до нечуття себе— вітер сік по очах, по вухах, колеса набирали розгону, на рамі підкидало й гепало так, немов тіло вдихнуло іншу, тяжчу, затятішу, витривалішу душу, і, перетворене раптом на подобизну всіх стрімких і блукальних, всіх нічийних тривог, переляків, жахів стало серцем дороги і билося в ритмі нескінченної втечі; коли ви з донькою виїдете за станцію, чиста і свіжа ранкова синь гойднеться назустріч вам, дорога вестиме до лісу— повз підстанцію з великими ящиками трансформаторів, повз озерце з горіховою водою, повз старий цегельний завод із білоцементною курявою повсюди— ви звернете направо, стежка петляне вниз, а там, понад річкою, небо стане ще синішим і глибшим; ще терпкіш, до запомороки, війне живичним, грибним, зеленоглицевим духом соснини, дві вколесовані жовтоглиняні колії збігатимуть краєм галявини й житнього поля, от ковзнуть у долину, проте дотоді ти ще минеш колгоспну череду на вигоні з двома сріблястими, молочними цистернами, минеш городи, ледь підв’яле сінце на покосах і подекуди складене в копички, минеш короварник під лісом, дзявкотливе, не зле, але вдуріле з самотності собача, що кинеться з явкітом від будки сторожа на цегельні, минеш все намріяне, стільки раз подумки бачене, коли зимовим безпросвітком уявляв, як поїдете до річки; і от дорога хибнеться вправо, колесо переїде суничні пагони, що за ніч простяглися на вколесовану, вгріту колію, і вже на схмелілій швидкості велосипед промайне розвітистого дуба і старе кострище, гальма пищатимуть, звертай ліворуч, і долина і річка в затінку вільшин лагідно, мов звільнившись від всіх дорожніх острахів, побіжать вам назустріч.