Дуже приятелював він із літніми бабами. Випивав із ними не одну чарку, аж поки не розспіваються, а тоді цілими пригорщами записував від них пісні. Крім того, їздив по околишніх ярмарках, ходив поміж возами та записував лірницькі пісні й думи. Тут часом спобігала його невдача. Лірники берегли свої скарби і не любили віддавати їх абикому, а тут ще й якийсь пан... Сліпий лірник не бачить, що, крім слухачів, ще хтось стоїть та на папері щось собі пише, але поводир торкає лірника: "Пан!". Лірник замовкає. То Демуцький уже робив інакше. Він не виймав записної книжки, а прутиком непомітно писав ноти на землі по поросі, стараючись запам'ятати записане, а потім відходив і відновлював ноти на папері...
Отакі чуда розповідали в нас про Демуцького.
А де ще в усій Україні були оті всенародні концерти, що уряджав Демуцький? У самому Охматові він навибирав собі співочих дівчат та парубків і створив хор із репертуаром, що в цьому самому Охматові співається, ні на йоту не відступаючи від притаманного цим сільським співцям стилю. Польового-горлового, не камерного. Щороку він давав у Охматові концерти, що тривали тиждень, не свіжому повітрі. Всі, хто тільки хотів, могли прийти й приїхати до Охматова у парк, там отаборитися і хоч би й цілий тиждень слухати концерти безкоштовно. Заїжджалися й сходилися справді з усіх усюд, слухали, скільки кому дозволяє час, там і заночовували.
На одному такому концерті була і я. Батько забрав нас усіх на воза, набрали харчів, щоб і заночувати там. Такого оригінального концерту я вже більше не бачила ніколи. Величезний парк. Посеред парку, перед домом — став. Один кінець ставу являв собою сцену, там стояв хор у народному вбранні, дівчата по-дівоцькому, молодиці по-молодицькому одягнені. Луна від ставу відбивалася так, що чути було в найвіддаленіших кінцях парку. А навколо нас — возів! Народу! Як на ярмарку. Це ж уся округа зіхалася. Кожне сиділо на свойому возі, як і ми на свойому. Там у парку й ночували.
Отаким я й пам'ятаю Демуцького — ентузіяста української народної пісні на Жашківщині.
26
Містечкове життя останніми часами почало розмальовуватися "спацерами". Чогось раніш не було звичаю, що з заходом сонця, особливо в суботу, жидівська молодь, убрана по-свят-ному, виходила на вулицю й проходжувалася вздовж усього містечка. Раніш бувало так, що жиди купами збиралися і дуже жваво щось між собою обмірковували із розхвильованою жестикуляцією. — Тоді батько казав: "Чогось жиди грають! Перед чим це вони?" Було, що старозавітні жиди з довгими бородами, у ярмулках і лапсердаках повагом ішли до школи (так у нас називали синагогу), а жидівки виходили в мереживних накидках і інших допотопних модах, але не на спацер. А це десь узялася така світська мода! Може це її завели наші "аристократи", Фіма й Абраша Кузьмінські, що на літо приїжджали додому? Вони привозили з собою ще й приятеля, Мішу Мостового, адвокатського синка. З ними в товаристві був і Володя Шепель та потроху й старший його брат, Альоша. Мабуть, то для них всі молоді жидівочки виходили спецерувати по шляху. Головний променад був біля садиби Кузьмінських аж до волості, а тоді назад аж до церкви.
В променаді і ми брали участь: головні "дами" були Ганя й Зіна, а я з Лідою за ними підбігали. Це ж вони були гімназисти й гімназистки, а я тільки вчилась у четвертій групі двоклясової жашківської школи. Кавалери вигадували "великорозумні" дотепи, при чому Мостовой неправильно вимовляв деякі слова, замість "спят", казав "сплют". Говорили, звичайно ж, "по-русскі", і хоч я не вміла говорити, все ж таки вміла читати російське і знала, що "сплют" — неправильно.
А іншим разом ми не йшли в променад, тільки сиділи на своєму ґанку чи зіперлись на ляду, яка веде до погреба, і робили перегляд усім променадникам та променадницям, що довгою вервечкою проходили повз нас. При цьому Ганя виголошувала свої модерні погляди, щось таке про "шлюбний контракт". "Якщо сподобається, контракт можна продовжити, якщо ні — прошу, ви вільні!" Я критикувала всіх, що проходили, аж мама казала:
— Та що це таке? Всі в тебе мають якийсь ґандж! А ти подивись на себе, яка ти!
— То що? Як я маю якісь вади, то вже не можна інших критикувати? — відстоювала я свій критицизм.
Ганя вже була три роки в гімназії і, приїжджаючи на літо, зараз бралася й мене вчити. Дуже добре давалися їй мови. Французька мені сподобалась за милозвучність, німецької ж я відразу не злюбила за її "рубаність" та довгі на цілий рядок слов& — і не захотіла її вчити. Але Ганя була вчителька строга і казала: "Як не будеш учитися, то не проси собі Бога!". Як і давніше, її ставлення до мене було протекційно-командне: вона наказувала, я слухала. Але бували й такі моменти, коли розіграємося, — я підступцем підкрадуся і потарабаню пальцями по її спині. Ех, як не побіжить вона за мною, а я на вулицю аж до шляху, знаючи, що панні не випадає ганяти по вулиці. Та ба! Ганя також вибігала, ловила, карала...
Гані батько купив гітару, і вона висіла в її кімнаті на стіні. Ганя й мене навчила того, що вміла: "Гуманська різня", вальсики всякі, акомпаньяменти до модних романсів і, звичайно ж, "Взяв би я бандуру" та "Якби мені сірий кінь", ота гумореска, де згадується "бараболя" ("Я на тую бараболю скоса поглядаю..."). Казали й у побуті в нас "бараболя", а Шевельов каже, що слово "бараболя" — галичанізм...
Того самого часу в нас у книгарні утворилося щось на зразок ніби маленького клюбу. Приходили купувати газету Киевская мысль, а здебільшого — Южную копейку, що передплачував батько по кілька примірників. А при цьому — ріжні розмови. Почала вчащати десь так над вечір Таращукова Машка. Це так називав її батько позаочі, за старою пам'яттю, — Таращуки ж були хутірські сусіди ще й свати. Але ввічі тепер він її величав
"ви, Мар'я Герасімовна". Була це трохи перезріла діва. Тара-щуки купили у містечку хату Чудновського, отам перед виго-ном-кінською торговицею, де жили багаті жиди і в сусідстві була найпишніша гастрономічна крамниця Бродського. Хата Чудновського також була збудована в вигляді заїзду, але ліпша, з палісадничком на фасаді. Ото там і жили тепер незаміжні Таращуківни, Одарка й Машка, в чеканні женихів.
Ще приходив у "клюб" новий учитель (от, забула прізвище), ще хтось. Говорили по-українському на різні вільнодумні теми. Про Україну, як про новий феномен, я почула тоді вперше, у нас же за поняття "українське" здебільшого правило "мужицьке". А вірніше, "українське" було таке природне, що я над тим не задумувалася.
Мені ці "клюбні години" запам'яталися тому, що в цей час у крамниці було повно пахучого диму з тютюнів Стамболі і Месаксуді, а мені цей дим дуже подобався. Якщо вірити в реінкарнацію, то це, мабуть, був спогад із попереднього життя, так гарно пахнув мені тютюновий дим.
Цікаве те, що оце в цей же час перестав курити батько, хоч спокус було багато. Не піддався. І іншим радив: щодня зменшувати по одній папіросі і так дійти до одної... А сам покинув відразу.
Зрідка заходив і Тупчій — провадити бесіду про Антихриста, Страшний Суд і "Протоколи сіонських мудреців". Він став тепер ще богомільніший з того часу, як було з ним нещастя. Був збожеволів, забрали його до лікарні. Виявилося — мав карбункул на спинному хребті. Карбункул вилікували і чоловік знову став нормальний. Але ще більший самодур.
В цей час прибавилось у мене ще два імени. У школі я була Євдокія, у хаті — Явдоня, а коли дуже пильно никала по горшках, то ще й — Явдоха-Хватоха. А відколи найняла в нас хату Шулимка-ліверантиха з Йосем, Манею, Басею, Шміликом, Сруликом, Айзиком, то вона й Маня та Бася почали мене називати Явденцл. Турки ж назвали мене ще екзотичніше: Явдуна.
Турки найняли оте найбільше мешкання з багатьма кімнатами і зробили там пекарню. Були вони в червоних фесках і випікали дуже смачні булочки. Мали вони хлопця-робітника, білявого кацапчука років 17-х. Здумав він закохатися в нашу Ганю. Мало не плачучи, він освідчився їй у садочку із клюмбами, а Ганя відповіла йому бундючно: "Хто ти, а хто я!". І хлопчина скоро після того зник. Скоро й пекарня перестала існувати і велика хата знов стала порожнювати.
А взагалі, я не знаю, нащо був купований цей дім. Пошта скоро вибралася. Мешкання те пишне, де жили Шепелі, один час наймав секретар суду Затворницький, родом із Ставищ. Жив, жив, правили з нього платню, правили, — та й не можна було нічого зробити. "То такі пани, що на всіх одні штани", — здогадувалася мама, або ще інакше: "Пан! Іде в чоботях, а босий слід видно... Це з тих, що сьогодні — все є, а взавтра вже ні шага, все прогуляне". Затворницький вибрався, а хата ця знов стояла порожня. Раз тільки був там Новорічний баль, справляли панки й підпанки, шляхта з навколишніх хуторів. Пам'ятаю, потім у кімнатах дуже пахло пудрою й парфумами.
І так наче все виглядало непорушно, стабільно. Щотижня відбувався ярмарок і цей ярмарок був такий звичайний, що й розказувати нічого.
От, зранку вкочуються в Жашків підвода за підводою, а так десь на десяту годину вже весь Жашків заставлений, все на свойому місці. Вся кінська торговиця від волості аж до Тара-щуків повна руху й коней. Там же, приблизно біля Тупчія й Таланта — збіжжя в мішках. А вже по цей бік Тупчія, за Двойріном, аптекарем і ювеліром, починаються ліпші крамниці із взуттям, одягом, крамом. Ззаду за ними величезний майдан, заставлений ганчарними виробами, ятками із стрічками, хустками, образками, тандитом. А оця ціла площа захрясла яйцями, курми, набілом, зелениною, відрами слив, вишень і мішками яблук та груш. А он там — цілий загін сидух, що продають "гараче" всім тим, хто запиває могорич після купівлі-продажу. Лірники... Гуде, як вулик весь Жашків. Навколо нашої хати ревуть корови, воли, телята, мекають кози, вівці. Свині й поросята вищать аж за поштою за Таращуками. Іржуть коні...
Все змобілізоване. Всі бляхарі, бондарі, тандитники, шевці, кравці, перекупки. Це ж заїжджається ціла округа багатого чорноземного закутка, де не доходить залізниця ближче, як 50 верстов.
Тільки в нашій "лавці" в цей день тихо й порожньо. Книжки є й на базарі, оті Ситіна-Губанова видання, там їх продають мандрівні кацапи. Може й не кацапи, але їх так у нас називають.