Один темп стає скажений, вихровий, а другий — лінивий-прелінивий. Боже, як це чудово! Потім ці два ритми втрачають поступово свою інтенсивність, наближаються один до одного, сходяться і, врешті, впадають в одну течію. Оглянешся — з казки, стає довкола знов звичайний будень. Чи вам коли таке буває?
Мовчанка.
— Южний! Ви чуєте? Чи буває вам так, що ви щось робите, й ваша свідомість доносить вам це, як кип’ячий шалений крутіж, і одночасно, як наче ви ледве не завмираєте? Ну, хоч коли ви п’яний? Буває?
Южний похитнувся, пробелькотав:
— Заміж… І то довго навіть не думати… Як рукою зніме… І мені на півлітра, а як ні, то станете жертвою власного вибуху. Я п’яний, я знаю все, я не тверезий. Нещасливе кохання, посвята науці, все це — пічуха! Треба заміж. І мені на півлітра…
О, Боже! Навіть п’яний, і той те саме варнякає, що всі вони торочать, починаючи від Слави і кінчаючи Нарцисом. Чому вони всі товчуться біля еротики, коли й еротика — один (тільки один!) з проблисків тієї загадкової незвичайности, якій Мар’яна не прибрала ще досконалішого слова, як казка, але яка приходить у багатьох з’явах. Чому вони всі пояснюють цим забобоном, коли ж перші прояви Мар’яниної свідомости в дитинстві саме ці: туга за незвичайним, за чимось не таким, як довкола, бажання вирватися, а хоч створити самій те незвичайне. А ці два ритми — це перші спогади дитинства…
Ґоль-ґоль-ґоль…
Щось із Южного лилося. Южний, хоч який п’яний, вхопився за кишеню. Витяг уже порожню пляшку. Було ще на дні, він випив і хотів уже вкладатися спати. Тільки намагався підняти із стільця своє обважніле тіло й не міг, а Мар’яна, лиха вже на себе й на свою язикатість, помогла йому й легенько виштовхнула за двері. І чого це їй заманулося своє найінтимніше викладати? І перед ким? Вона ж уже не раз обіцяла собі засвоїти велику мудрість мовчання.
На душі зостався гидкий осад, а на підлозі — калюжа від цього нічного відвідувача.
XVIII
Нестерпно хочеться відмахнутися від усіх. Голівонько моя бідна, це всі не ті, що з ними Мар’яні легко! Ніхто з них не сягає їй навіть до плеча, голос її навстіж розкритої душі йде повище їх і потрапляє в порожнечу.
Як душно, як нема чиїй дихати, як жахливо моторошно! Найкращий, найрідніший, найсолодший друг — самотність, бо не може Мар’яна піти на компроміс із обмеженістю, вульгарністю і тупістю. Все це кругом — нудно-пренудно, точнісінько, як у дитинстві, коли хотілося вирватися десь у казку, у світ, у науку, аби не в нетечі.
Їх ціла тічка. Сорокопуд, донбасівці, Южний, кравець-меляр тощо, тощо. Той жаліє, рятувати хоче, той думає увірвати, той з пропозиціями лізе, кожне відтворює Мар’янину біографію за убогим шабльоном. "Ґрубую бабу откопалі". А нема такого, щоб увів у казку. То й не буде вже?
Мирон, про нього окремо. Він — шантажист, злодюжка. Мар’яна вже давно закаялася довірятися людям. І от — довірилася. Так, він — досвідчений злодюжка. Мар’яна не ненавидить його, тільки її гидливість бере. Одного не може вона зрозуміти, може потім зрозуміє. Це те, що все ж у ньому багато друзяцтва. Невже він так добре грав? От ця боротьба в Мар’яні проти нього кожен раз зринає, коли згадує за Мирона. І зовні, кінець-кінцем, він більше відштовхував Мар’яну, ніж притягав. Мар’яна хотіла переступити через огидне, не помічати — і вона сумлінно те робила. Задля друзяцтва.
Ех, Мироне, треба було тобі таким фіналом закінчувати? Мар’яна не просить милостині, але вона не вміє й змилостивлюватися.
І той Мирон, що про нього оце так неприязно думає Мар’яна, одного весняного ранку йде їй назустріч. Із великим мисливським псом, хода пружинно-чванна, якась цирульницька пиха. Жадна вада цього стонеґативного Мирона не сховалась від Мар’яниного моментального пронизливого погляду — а чому ж, одначе, ожило, заспівало все, став казкою світ? Що є в цьому огидному Миронові, об якого страшно побруднитися, який коли їсть, то прицмокує, завжди шморгає носом?
Мирон також її побачив, ще здалека замалювалася на його обличчі фамільярна посмішка. Він почав грати уривок із ролі великодушного друзяки, він підхопив Мар’яну під руку. В другу мить, як не починалася розмова, Мирон почав читати на лиці Мар’яни, тривога заступила місце друзяцтва.
— Ти за мною сумувала?
Якби Мар’яна не йшла у тіні фатуму, вона зробила б так, як учив розум. Покидатися, познущатися треба, а для цього й собі грати, знайти в собі усмішку чи якусь сумно-мелодраматичну міну. Ні, Мар’яна з тими, кого так потребує, заходить у конфлікт, вона їх відсилає, виставляє наперед себе панцер гордині. Сьогодні ж із цим притягливо-відразливим Мироном розпирає її розлаятися.
— Ти сумувала за мною? — ще тривожніше перепитав Мирон.
Мар’яні треба було помовчати, а тоді сказати: "Чому ти не писав?" Мирон почав би перелічувати, що йому заважало, а Мар’яна мовчки йшла б і ранилася.
— Я? Ані в гадці не мала!.. — натомість відповіла Мар’янина гординя.
— Я тебе не впізнаю! Що з тобою? — розгубленість чи великодушність робить Мирона ласкавим. — Яка тебе оса вкусила?
— А що? — наївно запитала Мар’яна.
— Ти ж кохаєш мене?! — ствердження більше, ніж запитання.
Мар’яна зовсім розреготалася. Ах, дурень!
— Що це значить? — Мирон рвучко висмикнув свою руку й спинився. — Що це значить? Хто тебе підмінив?
Мар’яна йде далі, вона зовсім не помічає ображеної рвучкости Миронової.
— Почекай! — навздогін їй Мирон. — Нам треба поговорити. Ти не можеш побути кілька хвилин за мною?
Вона йде далі.
— Почекай! — наказує Мирон.
— Що це за "тубокуш"? — розгнівано обертається Мар’яна.
Ні, Мирон уже не може знести цієї зневаги, він рвучко зникає за рогом.
Ну, чи могла Мар’яна інакше? Коли б могла, то справді була б собачка. Цей теж із категорії "рятівників". Це боляче. Але й він образився. Шкода тільки, як він товстошкурий і не відчув усієї глибини її відрази.
Тільки лють Мар’яну бере, що вона так багато думок присвячує йому, ще чогось сподівається. Де зусилля, витривалість? Ліків, протиотрути!
XIX
Душа болить, рани ятряться — хіба цьому можна зарадити? Коли їй не вистачає тих складників, що дають гармонійність, хіба це не хвороба? Мар’яна хоче тільки рівноваги, снаги. Ці ж дурні нарциси, слави етсетера хочуть вбити їй у голову, що треба полювати за самцями й самій посамичитись.
І не можна перекласти на слова цієї муки. Колись хотілося: розлетітись на дрібні частинки, пошматувати себе, — тепер нема цього. Колись хотілося: бути одночасно скрізь, як етер, — тепер нема цього бажання всюдисущости. Одне не змінилося: волочить вона своє тіло по світі, тяжким тягарем їй воно.
Яка мудра була Мар’яна в дитинстві! Доросло мудра. Не хотіла бути великою, хотіла назавжди лишитися дитиною. Була щаслива тоді, не несла тягарів, навколо сама казка була. Поскидати всі тягарі! Утікти! Куди? Одне місце — небуття. Мар’яна хоче не бути.
Від чого це все? Від того може, що Януш — не Жан Кристоф? Прийшов, згадав. Але чого шукає тут? Все хоче довідатися, чи Мар’яна й досі понад хмарами літає. А Мар’яну кожен раз убиває, що він такий звичайний, одноплощинний, земний, — такий, "як і всі". Та ж "всіх" Мар’яна не бачить, а тут… Не перестає вражатися цією незвичайною надхненною красою. І ті забивання об твердий ґрунт нічого не допомагають. Образ його, раз створений у душі, наново й наново воскресає. Та краще любити його здалека й не розбивати того образу.
Яка довершеність зовнішньої краси, неспотвореної ні пихою, ні самозакоханістю, ні глупотою! І — який нецікавий інтелект! Це — дві людини. Одну Мар’яна любить, а другу… Як пекуче сумно! Так зачарувала її краса, і все якось незугарно. І як прийняти долю "жінки на дев’яносто відсотків без особливих переживань" гідно?
Коли ж туга не зменшується, а глибшає. В кімнаті, вдома, як птах у клітці, кидається, не знайде розради. Де подітися від усіх них, щоб н£ бачити їх і щоб не бачив тебе ніхто?
Ця люта нудьга, цей грізний ворог!
А чого ж інші не нудьгують? Бути, як Слава, як… Покликати Мирона, коли не хочеш розбивати образ Януша…
XX
Увечорі ця ніжна зелень ще більше видається уявною, а особливо під електричними, рівними світлами, що пронизують кожен листочок-мереживо.
Мар’яна йде Хрещатиком під сонцями круглих ліхтарів. Монументальні контори міста губляться поза владою замкнених у скляні кулі сонць. Гінкі галасливі авта. Тепла весняна ніч і косі пасма простелених на асфальтах розбитків із тих самих сонячних куль, що вгорі.
І в повітрі весна, її Мар’яна особливо боїться. А от же в неї такий гармонійний настрій, стабільний. Зверху сум, а на дні — радість. Їй радісно йти по розбитках сонць, не шкода згаяних годин, нема мимовільної скривджености, що от не вечеряла, нема злости, що простояла півгодини, чекаючи трамваю, не боїться свого Дамоклового меча, злиднів. І так добре, що йде сама… Їй гармонійно, лагідно, дивиться вона на свою здовжену тінь, на ритм молодих каштанів, що їх минає. Якась друга тінь невідступно повзе за нею, не відстає, не переганяє. Мар’яна озирнулася.
— Я йшов за вами від самого трамваю і знав, що ви обернетеся, — аж тепер обізвався Нарцис.
О, Боже! Цей Нарцис своїми невідступними настирливостями викликає в ній тільки вибух жалю до себе, за себе… і шалене, непереможне бажання відчувати поруч себе когось любого. Вона тримає юнака в покорі, він має право лише тіні. Правда, останніми часами він цим правом дуже зловживає, занадто одверто, без прикрас та майже цинічно висловлює есе, що хоче. Він тільки потрапляє пальцем в небо, бо не знає, яка безодня в ній.
— Я хочу бути сама, — різко сказала Мар’яна, — і ви йдіть додому. В цю хвилину я не можу терпіти жадної присутности.
— Вас не збагнеш! То ви видумуєте якусь книжку, а тепер виставляєте за двері, — з відчаєм прошипів Нарцис.
— Як через книжку ви маєте право втручатися в моє інтимне життя, то не носіть. Я хочу бути сама.
Що ж, Нарцис покірний. Він своє надолужить, буде потім їй цей юначок доткати: "Яка ви примітивна! Не можете відрізнити почуття від настрою"… "Я вас знаю краще, ніж ви самі себе". Один з непрошених "психологів", що люблять влізти в довір’я, а потім звисока научати.
Але хоч пішов геть, розбив Мар’яні щось у гармонійності. Вже полізли в голову непрохані спогади, ствердження.