По смерті Маркса Павлик пише некролог, в якому тлумачить лозунги великого комуніста стосовно галицьких умов. Він пояснює трудящим, що їх ворогом є не окремі національності, а визискувачі всіх національностей — панівна українська верхівка, так само як і польська та єврейська.
Пізніше він закликатиме відрізняти російський народ від російського уряду. Напише одну із кращих своїх робіт "Про русько-українські народні читальні". До речі, це та сама перша робота, яку він послав Соломії Крушельни-цькій. З неї вона почала свої суспільні студії у Павлика.
У цій роботі Павлик підкреслював величезне значення російської літератури для розвитку революційно-демократичного руху в Галичині.
Багато років Павлик тягнув на собі усю роботу, зв'язану з виданням газет "Хлібороб", "Народ", "Громадський голос". Він навіть жив у тій самій кімнаті, де була і редакція, щоб зекономити кошти. Якось він писав Соломії, що навчив свою матір відправляти пошту, бо цілий день не може виходити з хати через відвідувачів. Ті відвідувачі і шукачі правди сунулися майже цілий день, а мати в розмовах із ними не могла дати ради. Отже, поділили обов'язки. Дуже багато допомагала Павликові його красуня сестра Ганна. Жінка, яка на все життя зберегла срібно-чисте почуття, викликане особою Франка. Соломія вельми поважала її.
Віра Засулич віддавала належне великій праці трудівника з Галичини. Маючи високу думку про його газету "Хлібороб", вона писала до нього: "Русской молодежи очень небесполезно будет познакомиться с Вашими изданиями. Прекрасная газета Ваш "Хлебороб". Плеханов усердно читает ее, говорит, что ему никогда не случалось видеть вообще такого хорошего издания для крестьян".
Соломія ще не здатна оцінити газету як суспільна діячка, але її думка в основному співпадає з оцінкою Віри Засулич. "Ваш "Хлібороб" дуже мене забавляє вже хоч би через те, що писаний живущою бесідою, зі всіма приповідками і спеціялами, якими бесідує наш народ".
Павлик учив Соломію орієнтуватися в найважливіших політичних та інших питаннях сучасності, пропонував їй список авторів, яких, на його думку, необхідно було їй прочитати...
Ще не раз у листах Соломії траплятимуться слова: "Я прочитала". Вона читала Каутського, Ібсена, історію Савонароли, Бруно. Перелік авторів, тільки тих, що були в листах... Але, певно, коли вона бувала у Львові і зустрічалася з Павликом, він приносив їй і дещо інше, адже багато нелегальної літератури проходило саме через руки Павлика. Напевно, щось потрапляло і до Соломії... Саме до Павлика приїздила Ліліан Буль у справі перепровадження нелегальної літератури в Росію через Галичину. Ліліан Буль тоді ще не була автором славного "Овода" — Ліліан Войнич...
Павлик опікувався не тільки громадським розвитком Соломії, а й сприяв формуванню її музичної культури. Він навертає її до мистецтва великого російського народу, з яким його особисто пов'язувала жагуча любов до російської літератури і російських революціонерів та ненависть до царату. Він хоче, щоб Соломія не відчужувалась од цієї культури, щоб її не збили з пантелику націоналісти і польські шовіністи.
"Отже, посилаю насамперед Вам вирізку з московських "Русских ведомостей" про історію "Фауста" Гуно. Воно для'Вас цікаве тим більше, що Вам, мабуть, не раз прийдеться співати Маргариту. ...Я можу Вам, коли хочете, все посилати такі вирізки з російських газет про музику. В Росії музика стоїть добре — між критиками вироблений смак... Вам, певно, прийдеться і побувати в Росії, бодай щоби осягнути російську і українську музику, що вам конче потрібно як для доповнення технічної школи, так особисто для композиції. Там і в музиці, як і в літературі, далеко більше толку, ніж у наших галичан, навіть композиторів".
Соломія залишається вдячною своєму вчителеві усе життя, людині, яка так зацікавлено ставиться до таланту артистки, до його розквіту, що готова на всі жертви, "навіть на те, щоби вас ніколи не бачити", як писав Павлик.
Розділ III
ЖУРА З БІДОЮ. Тим часом життя Соломії плинуло в чіткому ритмі щоденної праці. Зранку, завдяки строгій самодисципліні, вже за кілька хвилин вона відчувала бадьорість духу і приплив сил. Випивала склянку молока із свіжою булочкою і бігла до улюбленої вчительки — за співом забувала всі прикрощі свого нужденного життя.
Вона перешиває свої старенькі платтячка або прикрашає їх якимись стрічками чи модними рюшами, за взуттям — особливий догляд, щоб воно не втратило пристойного вигляду. Це не завжди вдається, і тоді приходить на допомогу звичайна чорна туш. Якщо її вміло нанести на черевики, з-під довгої сукні при швидкій ході взуття виглядає ніби лаковане. Вона все ще живе у Джемми, користуючись її канапою, з дому привезла тільки легку і пишну подушку з гусячого пуху. Соломія щовечора вдихає її пахощі — пахне домівкою.
Соломія не дуже любить солодке, отож їй не важко ощадитися і тримати в покорі скромний бюджет. Але що поклала собі за закон — це щоденний шматок м'яса і фрукти. Не можна сказати, що вона відчуває себе ситою, але це дає їй можливість співати і бути впевненою, що в неї не пропаде голос від недоїдання. І тому вона пише у Львів: "Все благополучно! Голос розвивається і сильний, як бомба французька, отже, незадовго буду тут виступати в театрі".
Вони врешті перемогли, учениця і вчителька. Шлях, яким пішли, був вельми небезпечний, але їм пощастило — щастям сильних.
Вже настає час готуватися Соломії до своїх перших виступів в Італії, але вона, як завжди, багато читає, листується з Павликом, Окуневським, Мишугою, знайомими, подругами. "Те, щоб мені виступи заважали читати і мислити, то так зле не діється. Я відреклася б усього, аби те було б коло одного співу чипіти, ну та й горло, то такий інструмент делікатний, що не можна цілими днями співати та співати. Найбільше можу працювати над музикою і граматиками шість годин денно, а решту часу досхочу лишається на читання і кореспонденцію".
Непереконливо, звичайно, звучить оте Соломіїне: "Я відреклася б усього..." Це, швидше, слід сприймати як свідчення змужніння особистості, становлення зрілого світосприймання, усвідомлення більш широкого сенсу свого покликання.
Один із Соломіїних листів того часу свідчить, що її турбують не самі лише професійні проблеми: "На тім пункті, як то погодити публічну діяльність з приватним життям, я вже не раз голову сушила...
Я Вам кажу тільки, що я хочу працювати і без праці жити не можу, але й жити мені хочеться, тобто ужити всього на сім світі, бо я нічого не сподіваюся по смерті! Це дуже трудно — погодити ті два пункти в моїм фаху, а один без другого для мене і моїх поглядів існувати не можуть. Бо як в моїй кар'єрі нічого не доб'юся, то й до життя не буду здібна, зломана, а жити без артизму я не можу. Я тепер всі гадки про життя залишила на боці, а віддаюся цілою душею штуці та хочу попробувати, чи удасться мені засититися нею, чи, може, запанує наді мною над все і потягне мене в своє царство".
У перші місяці нового, 1894 року Фауста Креспі дозволяє Крушельницькій взяти участь у концерті музично-драматичної школи "Ла Армонія". Вона співає арії з "Фауста" Гуно, з "Африканки" Мейєрбера та арію з опери "Дочка кардинала" Галеві. Успіх був більший, ніж Фауста Креспі сподівалася. Соломія поставилася до нього спокійно: вона знала, що це тільки початок.
Вона була весела і щаслива, її енергії вистачило б на трьох, а впевненості і на всіх десятьох. Після тієї перемоги, яку вони з Фаустою Креспі отримали, Соломія вважала страшним для себе лише несподіване нещастя з голосом, а все інше здатна була здолати. Йшла вперед до сузір'я видатних співаків, сповнена віри у свій талант і талан.
"...Поки молодість служить, то цілою душею хочу зірвати світла науки, і що не зможу, хай по мені інші учаться! В мене відвага велику роль відіграє, друга на моїм місці, не знаючи язиків світових, і не рушилася б за поріг, а я нічого, приїхала сюди і нітрошки не журюся, що заледве два слова по-італійськи знала, та от за тих пару місяців вже і говорю, і читаю книжки".
А втім, гроші, які вона мала, добігали кінця, і журитись доводилося, де знайти решту, щоб скінчити навчання. Батько попри все своє бажання вже більш нічим не міг допомогти. Тоді Соломія збирає всі газетні вирізки, в яких згадувалися її виступи, всі відгуки про її голос, і залучає все до "...петиції, котру внесу до Львівського сейму про поміч на подальшу освіту".
Вже тоді деякі театри пропонують їй ангажементи, та вона не хоче робити це дочасно... Хіба б трапилася надзвичайна оказія, але такої не бачила. Соломія не жалкує за тим, "бо, довше навчаючися, доб'юся потім повнішого визнання".
Джемма не тільки допомогла Соломії, але й залучила в коло своїх знайомих. Це було типове артистичне середовище, в якому Соломія почувалася досить упевнено і звично. Вона була товариська, весела, любила співати на таких вечірках і часто ставала героїнею тих зібрань. Одного разу її відрекомендували багатій англійці, міс Александер. Тій дуже сподобався Соломіїн голос і сама ця дівчина, надзвичайно скромна і, як їй казали, небагатих батьків, щоб мати кошти для навчання. Та всупереч усьому, бач, учиться, та й з немалим успіхом. Міс Александер перейнялася повагою до мужньої дівчини і часто брала її з собою на прогулянки, в гості. Соломія писала про ці зустрічі так: "...Прийшли англичанки та й витягли мене з хати, зразу на прогулянку по місту, а потім забрали на обід до себе (бо тут така мода обідати ввечері, по-панськи!), а по обіді зійшлося трохи народу з артистичного світу, та й урядили ми імпровізований концерт. Подібні сходинки повторюються досить часто... Не повірите, як за музикою сходить нам скоренько час, а ще до того ж як розумні господарі, без того напушно-го тону, що всіх непокоїть, то не можна собі і вифантазу-вати щось кращого, як товариство артистичне, в котрім чоловік може найти забавку у вільних від праці хвилинах".
Отак збігали дні за днями, аж прийшла відповідь зі Львова. Галицький сейм відмовив у допомозі, і це вже не вперше. Соломія не розгубилася, а роздратувалася: "Допомоги з сейму я не дістала ані півнового... Та й, може, ліпше обійдеться без панської ласки, потім випоминали б сто літ, а я однаково тими пару сотиками була б не обібралася".
Треба обійтися, але як? Уже вкотре Соломію виручає щасливий випадок.
Міс Александер, як завжди, запросила Соломію на прогулянку.