Вона важко зіскочила з коня і гупнулася на коліна перед молодою жінкою.
— Схаменися, голубонько, — пробубоніла вона. — Ти що, не пізнаєш мене? Та я ж Демчик, твій чоловік!
На якусь мить Ждана завмерла.
— Що? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона. — Ти мій чоловік? То я що, маю мужа песиголовця?
— Та я…
Проте Ждана його не слухала.
— Так ось чим ви займаєтеся, коли йдете в козаки! — вигукнула вона. — Люди добрі, та що ж воно робиться?
А тоді Ждана накинулася на песиголовця і заходилася молотити в його груди міцненькими кулачками так, що в того заметляли з боку на бік усі три голови.
— Я ж тобі вірила! Я ж тебе називала Демчиком і ведмедиком! А ти, виявляється, он хто — почвара, песиголовець!
— Жданочко… — тихо благав песиголовець.
— Та скинь ти, гаспиде, свої голови! — не втримався й Леміш.
— Га? — затнувся песиголовець. — Ага, звісно…
Він смикнув себе за голову і перед Жданою постав не хто інший, як її любий ведмедик, її Демчик. Якусь мить Ждана дивилася на нього, а тоді перевела погляд на всі три голови, що німо шкірилися до неї з трави.
— Це… що це таке? — запитала вона здушеним голосом. — То хто ж ти є?
— Чоловік твій рідний, серденько, — сказав Демко і для вірності бухнув себе у груди. — Це не я… Я хотів лише пожартувати, як Івасик, а вони кажуть, щоб я носив таке й далі.
— Навіщо? — ошелешена Ждана, схоже, нічого не розуміла.
— Щоб мене всі боялися, — сказав Демко.
— Боялися? Хто?
— Та всі. Найперше вороги. Ну, я й одягнув…
— То хто ж це тебе напоумив так лякати?
Демко розгублено зиркнув на старост, проте Леміш мерщій приклав пальця до вуст: ні слова про нас!
— Що? — не зрозумів Демко. — Але ж ви…
Леміш поспішно тицьнув пальцем на Телесика.
— Ага, — дійшло нарешті до Демка. — Це мені Івасик… теє… підказав.
Почувши ці слова, мале песиголовенятко пришпорило коня і миттю щезло межи дерев.
Любляче серце здатне вибачати будь-кого. Ждана схлипнула і припала русявою голівкою до чоловікових грудей.
— Бідний мій, — лагідно вуркотіла вона. — Не слухай ти нікого, роби, як велить тобі твоє серце. І, мабуть, ти зголоднів? То ось тобі, підкріпися.
Глинський стримувався з усіх сил, аби не розреготатися. Він збирався щось сказати Ждані, проте Леміш підштовхнув його у бік.
— Ні слова, — прошепотів він. — Сам бачиш, що це за дівка. Візьме й не подивиться, що я староста, а ти ще й князь…
БУДЖАКИ
Усе було як і минулого року: така ж довга валка возів, такі самі неспішні перегукування статечних возіїв, ті ж густі прадерева Чорного лісу. От тільки гамору було значно менше, бо Глинський заборонив Івасиковій ватазі плуганитися разом з дорослими. Не було й Грицика з його жартами — він пропадав десь у степу разом з кримським послом Менгизом. Не було й Санька — той вирішив до Вирвизуба діставатися човном.
Не було й Глинського. Він обіцяв приєднатися до козаків трохи пізніше, коли завершить деякі справи в Черкасах.
Як завжди, попереду й далеко по боках віялом розсипалася сторожа. Перед нею човником снував невидимий для людських очей Барвінок. Час від часу він повертався до свого хазяїна і заспокійливо змахував хвостом.
Поки що було тихо.
І тим дивнішою видавалася поведінка Колотнечі. Він то в глибокій задумі жував свого пишного вуса, то ні з того, ні з сього люто гарикав на своїх вивідників, то кидався з голови валки у хвіст.
— Федоре, та що з тобою? — врешті не витримав Швайка, у якого теж був заклопотаний вигляд. — Усе ж ніби гаразд.
— Отож бо, отож бо, — відказував Колотнеча і знову кудись щезав.
Відкрився він тоді, коли валка возів заглибилася в самісінькі нетрі Чорного лісу. Федір тільки-но повернувся з хвоста валки. Якусь хвилину їхав поруч з Швайкою, а тоді почав:
— Тут, Пилипе, розумієш, така справа… Звелів наш староста розібратися, хто ж то крутився узимку біля черкаської землі.
— Ну й що, розібрався?
— Та… Я гадав, що то ті ж кримці, а воно не так. Щось не дуже на них скидається.
Швайка кинув на нього уважний погляд.
— Це ж по чому судиш?
— Учора мої вивідники сполохали кількох татарів, то ті замість тікати на південь, чомусь подалися на захід. Так, ніби сподівалися знайти захист саме там… А в тій стороні, наскільки я знаю, пустка аж до самісіньких Карпатських гір. Жодного тобі аулу чи бодай села. Хіба що якийсь дикий кайсак промайне.
— То ж бо й воно, — невизначено відказав Швайка.
— То, може, ти вже маєш якусь думку? — з надією поглянув на нього Колотнеча.
— Поки що ні…
І вони надовго замовкли.
По обіді Барвінок прибіг до Швайки не такий, як завжди. Його ніс посмикувався, верхня губа сіпалася, відкриваючи жовтуваті від часу ікла. Вовк то зиркав на хазяїна, то озирався туди, звідкіля прибіг.
— Давно не бачив його таким, — Колотнеча чомусь стишив голос до шепоту.
— Я теж, — відказав Швайка. — Мабуть, щось угледів. То я піду розвідаю, що там таке, а ти про всяк випадок накажи сповільнити рух.
— Гаразд, — кивнув Колотнеча. — Може, підмогу візьмеш?
— Щоб хрускотіла гіллям на ввесь ліс? Ні, ми з Барвінком якось самі впораємося.
Він пришпорив Вітрика. Невдовзі дістався передової застави. З десяток козаків, розсипавшись обіч лісової дороги, їхали повільно й сторожко, наслухаючи кожен шурхіт.
— Як справи? — запитав Швайка у старшого, Ротька Беззубого. — Нічого нового не набачили?
— Як тобі сказати… — заклопотано почав той. — Годину тому мої хлопці визирнули з лісу і завважили серед пагорбів з десяток татар. А коли наблизились, ті чомусь не чкурнули, як чинили це завжди. А за хвилину поряд з ними вигулькнуло ще з десяток.
Швайка кивнув головою.
— Мабуть, стережуть щось цікаве, — зауважив він. — І не хочуть, аби ми довідались, що саме.
— Мені теж так здається, — згодився Ротько. — Знаєш, Пилипе, я думаю, чи не зачаївся там ординський чамбул?
— Може бути, — згодився Швайка. — Отже, зробимо так: ти дай знати про це Колотнечі, а сам вдавай, ніби ви ні про що не здогадуєтесь. Можете навіть якусь пісню завести…
— Зрозуміло, — кивнув Ротько. — А ти що?
— А ми з Барвінком розвідаємо, що там попереду. Бо, схоже, нам не лише збоку небезпека світить…
Він зіскочив з Вітрика, кинув поводи Ротькові і слідом за вовком розчинився в гущавині.
Було тихо. Пахло застояною пріллю. Ноги вгрузали в трухляве гілляччя. Десь віддалік озвалася й одразу ж замовкла зозуля. Час від часу з того боку, де лишилася передова козацька застава, долинали голоси. А тоді хтось затягнув тиху пісню. Швайка схвально кивнув головою. Саме така пісня й була потрібна. Той, хто може підслухати, напевне подумає, що уруські вивідники, не запідозривши нічого небезпечного, дещо розслабилися і тепер почуваються, наче вдома.
Незабаром голоси вщухли. Тепер звідусіль підступала мертвотна тиша. Нараз попереду стривожено застрекотіла сорока.
"Напевне, щось запримітила, — подумав Швайка. — Чи когось. Добре, що це був не я…"
Він кинув погляд на Барвінка, котрий біг кроків за тридцять попереду. Схоже, той щось відчув, бо вже не біг, а стелився, мов тінь, над землею. Нараз він повернувся до хазяїна і ніс його загрозливо затремтів.
Швайка закляк під віттям найближчого дерева. Його погляд уважно нишпорив по землі, аж доки не зупинився на ледь помітних виїмках, що косо перетинали їхній з Барвінком шлях.
"Схоже на сліди від татарських поршнів, — подумав Швайка. — Ще зовсім свіжі…"
Барвінок повів на них носом і знову озирнувся на Швайку. Він прохав дозволу напасти на того, хто, ймовірно, зачаївся десь поблизу. Проте Швайка застережливо повів пальцем, і Барвінок змахнув хвостом: гаразд, бути по-твоєму, хазяїне.
Минуло чимало часу. Врешті попереду і трохи ліворуч Швайка зауважив якийсь порух. А тоді хитнувся миршавий кущ і з-за нього визирнув чоловік у подраному татарському вбранні. Він ковзнув сторожким поглядом по кущах, тоді повернувся і рушив у хащу. Схоже, теж був з вивідників, бо під його ногами не трісло ані галузки.
Швайка перевів дух. Якби не Барвінок, він напевне втрапив би цьому вивідникові на очі. Але хто він і чому опинився саме тут?
Барвінок зиркнув на хазяїна, ніби запитував, як йому бути далі. Швайка жестом звелів йому бути поруч.
Тепер вони удвох скрадалися за незнайомцем. А той, здавалося, уже геть заспокоївся. Щойно його хода була скрадлива й обережна, а тепер він ішов, майже не криючись. Ще з десяток хвилин — і до Швайки долинули чиїсь невиразні голоси. Незнайомець завернув на них.
Попереду заясніло: за деревами вгадувалася простора галява. Швайка знову зупинився, бо рухатися, як до цього, було вкрай небезпечно. Повів поглядом ліворуч, потім праворуч. А тоді його наче вдарило в груди: кроків за двадцять на рудій прілі незайманою білизною ясніли свіжі тріски. Такого в безлюдному лісі бути не могло: тут хтось зовсім недавно попрацював сокирою.
Його погляд поповз по стовбуру крайнього від галяви дерева. Нараз Швайка посміхнувся: хитро придумано! Хтось підрубав дерево так, що варто найменшого поштовху — і воно впало б поперек лісової дороги. А щоб білизна зрубу не впадала в око, він був прикритий шматком кори. Швайка перевів погляд трохи вище. Так і є, від дерева через дорогу тягнулася старанно прихована в гіллі міцна мотузка. Вела вона до іншого дерева — крислатого й густокронного. Там, мабуть, мають ховатися ті, що в потрібний момент смикнуть за мотузку. Молодець Барвінок, вчасно привів його сюди! Тепер він не мав жодного сумніву, що саме тут козацтву готується зустріч.
Повільно, як трава росте, висунувся Швайка з-за куща. Перед ним розкинулася простора галявина. Її перетинала дорога — саме та, по якій мають пройти черкасці з переяславцями. І по ній, зовсім не криючись, широкою ходою крокував незнайомець. З протилежного краю галявини йому назустріч вийшло кілька чоловік.
— То що вивідав? — запитав вивідника один з них, певно, старший.
— Коли нічого не станеться, шановний Ахмете-ага, — схилився перед ним вивідник, — то передні уруси з’являться тут за якихось півтори-дві години.
— Нам не передні уруси потрібні, нам потрібні їхні вози, — гигикнув той, хто стояв поруч з Ахметом-агою. Ага теж посміхнувся, та за мить посмішка щезла з його обличчя і він гукнув у гущаву: — Батирі, покваптеся!
— Та ми й так уже всі в піні, — почулося з лісу.
Нараз Швайка завважив, що на тому боці галявини кілька грубих дерев схилилися ще більше — так, наче збиралися впасти не те що від поштовху, а від найменшого подуву вітру.