Таємниця, Велика Таємниця — ти повинна зав-жди супроводжувати людину, інакше вона зачерствіє серцем і перетвориться в реєстратора нових відкриттів і, замість того щоб приймати в серце нові хвилюючі знання, вона буде просто дивуватися їм, як дивуються в цир-ку ілюзійним номерам.
Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хо-чу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире…
Ось чому я лечу до тебе, божество всіх народів. Ось чому я ділюся своєю простою радістю з усіма, кого бачу, з ким виростала серед рідної природи.
Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — нарості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі. Коли на душі моїй радісно, коли я бачу веселі обличчя людей, все навколо освітлюється чудовими барвами, хоч надворі й хмари або пітьма. А коли десь пробивається злоба, коли з закутків душ виповзає нещирість чи заздрість, підлота чи зрада — світ огортається коричневим туманом, насичуючи чисте повітря отруйними випарами. О, як чудово, що ти є, Сонце прекрасне! Ніякий океан темряви не затопить тебе, не затьмарить, не знищить!
Завтра в небо полетить корабель. Я полечу на ньому. Ми зупинимось на Сонячному Острові, де я буду працювати. Ти, мабуть, знаєш про той дивовижний острів? Люди нашої Землі зробили його з металу, здобутого в надрах планети. Той метал віки лежав би іржавими пластами, якби не втрутилася в його долю воля Людини —твій творчий промінь, любе Сонце. А тепер він кружляє біля тебе як повноправна, маленька планетка, утвір людства, твій утвір, животворний вогонь світу!
Яке щастя випало мені! Я виходжу в ефірний світ, як вилітають влітку з гнізда пташенята. Міцніють крила, сповнюється вогняним прагненням душа, і нема в світі таких перешкод, які б зупинили нестримний по-літ людського духу до світла.
Земле! Я залишаю тебе, моя колиско! Залишаю і все-таки зв’язана навіки з тобою. Згадай слова великого Тагора: "Лук шепоче стрілі, відпускаючи її: "В твоїй свободі — моя"
Так і я. Вірним серцем дякую за ту велику свободу, що народилася з твоєї кривавої напруги. Я стріла твого лука!
Я лечу до Сонця…"
***
— Марія Райдуга?
— Я.
— Ваше місце в дев’ятому купе. Номер двадцять п’ять.
Марія зійшла по вузеньких східцях до овального майданчика, натиснула кнопку. Двері з великою циф-рою дев’ять відчинилися. Вона опинилася в купе. Ліворуч стояло її крісло-ліжко під номером двадцять п’ять. В двадцять четвертому вже хтось сидів. Марія ковзнула поглядом по обличчю сусіда. Очі його були заплющені, темні брови занепокоєно зсунуті до перенісся. Здавалося, він про щось думав і вві сні.
Марія поглянула на важкі жилаві руки, на сиву брову, па характерний горбоносий профіль. Де вона ба-чила його? Коли?
Навшпиньки, щоб не потурбувати супутника, вона нахилилася до ілюмінатора. В промінні могутніх прожекторів космодрому блищали крижані панцири гір, мерехтіли зелені неонові букви на головній будівлі міжпланетної станції:
"Алтай — Сонячний Острів"
На гігантському циферблаті годинника стрілки показували без п’яти дванадцять. До старту рейсового корабля залишалося сім хвилин.
Марія прислухалася до стуку серця, до голосу душі. Чи був там сумнів, вагання, страх? Хтозна… Над світом і в ній самій пливла дивна, напружена тиша, тиша чекання, тиша таємничого передчуття. Все єство дів-чини скидалося на безмежний океан, завмерлий у передгроззі. Ще мить, ще одна хвилина — і налетить шквал з невідомих країв, і покотить височенні вали вдалину, і невідомо, що він зробить, — чи потопить необачний ко-рабель, чи наповнить його парус бажаним вітром!..
Навпроти — в десятій каюті — хтось говорив. Крізь напівпрозорі двері долинав густий бас. Марія при-слухалася, їй здалися Цікавими окремі фрази.
— Ми були занадто самозакохані, — гримів бас. — Ми будь-яке нове відкриття механічно розповсю-джували на всю безконечність. Зачекайте, не перебивайте мене. Я кажу правду. На Землі життя існує на основі кисню і вуглецю, — на Венері ми колись не знаходили кисню! І що ж ми вирішили? На цій планеті нема життя, у всякому разі, високого життя! На Марсі атмосфера в сотні разів розрідженіша від нашої, — теж неможливе життя на високому рівні. На Юпітері і Сатурні густі аміачно-метанові атмосфери, — і не шукайте в них життя, воно неможливе! Хіба не так думало більшість вчених?
— Але ж потім життя знайшли навіть на Місяці? — заперечив дзвінкий хлопчачий голос.
— Знайшли, — насмішкувато загув бас. — І шугнули в інший бік. Відкрили на Венері кисень, воду — спостерігали багато незрозумілих світляних і електромагнітних явищ. Будь ласка, приймайте нову гіпотезу: на Венері існує висока людська цивілізація. Готуймось до зустрічі. Летимо і — маємо облизня. Автоматичні ракети пірнають в атмосферу Венерн і не повертаються. Останні зашифровані сигнали свідчать, що приймачі ракет вловлювали періодичні імпульси енергії, якими насичена вся атмосфера планети, а телеоб’єктиви показують нам пустельну поверхню. В чому справа? Нарешті летять люди.
— Ви, — втрутився хлопець.
— Так, я.
"Це Огньов, — майнуло в голові Марії. — Відомий космічний пілот".
— Полетіли ми, — продовжував бас, — і ледве повернулися живими й теплими.
— Що ж сталося? — тривожився хлоп’ячий голос. — Ще досі не повідомлено нічого в пресі.
— Нічого повідомляти, — зітхнув Огньов. — Суцільна таємниця. Ефір сповнений потужними імпульса-ми явно розумного походження, а телеоб’єктиви фіксують голу планету.
— А може, це природні імпульси? Венера близько до Сонця.
— Не те! — рішуче заперечив бас. — Я знаю, що кажу. Або візьміть Марс. Він весь обплутаний сіткою каналів — підземних труб. Система ще й досі працює. А жодної живої істоти нема. Тільки вмираючі лишайни-ки та гігантські міста, засипані пісками. Або Фобос і Деймос. Дві космічні станції, в які ми ще досі не можемо пробратися. Що вони собою являють? Де істоти, які створили їх? Для чого вони залишені?
— А рвонуть! — простодушно сказав хлопець.
— "Рвонуть"! — іронічно відгукнувся бас. — Ось так ми й працюємо! Все щоб рвонуть! Не думаючи. А треба одне лише: міняти точку зору на все навколишнє. Прийняти Безмежжя таким, яким воно є, — справді безконечним, а не переносити на нього свої попередні досягнення.
— Так що, ви вважаєте, що на Венері все-таки хтось є?
— Не хтось, а розумні істоти.
— Так де ж вони? Чому ви їх не бачили?
— От-от! Не бачили! Черв’як нас теж не бачить, доки не зіткнеться з нашою ногою, хоч і живе в тому ж самому світі. Треба ждати всяких несподіванок. Вони, напевне, зовсім інші… Зовсім інші, — задумливо повто-рив бас.
Потім у сусідньому купе запанувала тиша. Марія, зацікавившись розмовою, хотіла й собі обізватись, але, глянувши на супутника, схаменулась. "Хай спить", — подумала вона.
— Я не сплю, — почувся тихий голос. — Я просто спочиваю.
Марія розгублено всміхнулася. На неї дивилися примружені сірі очі. Брови розійшлися, і тепер обличчя набуло лагідного виразу. Незнайомий уважно дивився на дівчину, ніби вивчав її. Вона не витерпіла, озвалася:
— Звідки ви взнали, що я подумала?
Супутник не встиг відповісти. За ілюмінатором гойднулися світляні букви, сліпучі смуги прожекторів, блиснула вершина Білухи. М’яка, але владна сила перевантаження притиснула Марію до крісла. У вухах тихе-нько задзвеніло.
— Старт, — ніби крізь вату почула голос супутника.
"Чого він так дивиться?" — думала Марія. Сірі очі проникають до серця, ніби шукають чогось. А в мозку виникають дивні образи, слова, уявлення. Вони чужі, вони не притаманні Марії. Звідки ж вони з’явилися? Чо-му? Здається, незрима ниточка протягнулася між нею і незнайомим супутником. Вона колихається, пульсує, тремтить, обривається… знову виникає… Що це?
Тягар поволі зникає. Серце б’ється вільніше. За ілюмінатором вогняні краплі зірок. Невже корабель ви-йшов у космічний простір? Так швидко?
"Так чому ж він почув мою думку?" — знову виникло пристрасне запитання.
— Я не почув! — впевнено озвався супутник. — Я відчув.
Напевне, вигляд дівчини був такий кумедний, що сусід засміявся.
— Хіба ви ніколи не чули про телепатію?
— Чула… Але щоб сама… сама не пробувала… Якщо це правда, то дуже, дуже цікаво.
— А ви хто?
— Я астрофізик. Буду вивчати Сонце. На Сонячному Острові.
— Будемо сусідами. Я там керую Міжзоряним Пультом…
"Іван Заграва, — майнуло в думці дівчини. — Яка раптова зустріч". Ось звідки відчуття, що вони знайо-мі. І знову, мов зі сну, перед нею постають дніпровські кручі, далекі часи дитинства, таємничі бесіди на веранді будинку відпочинку. Все ніби в тумані: сивий велетень академік, гарячий запальний Заграва, химерна машина часу… Що там, у минулому? Чому воно відгукнулося гарячою хвилею в серці? Який зв’язок між малесенькою дівчинкою, що потай пробиралася на дивні бесіди, і славетним космонавтом? Він тепер відомий всьому світові. Він очолює Міжзоряний Пульт, з якого екіпаж на відстані керує автоматичною ракетою, запущеною до зірки Тау Кита. Ні, це неймовірно! Людство ще не встигло вивчити сусідні планети, а вже сягає розумом до інших систем. І тепер всі ждуть не діждуться, що ж відкриє для науки, для пізнання далека система, чим вона збага-тить скарбницю Розуму?
Іван Заграва. А хто вона? Що вона для нього? Сказати чи ні? Може, згадає? Чи не треба? Як смішно! Чо-мусь для дівчини це раптом сало важливою проблемою: згадає чи не згадає.
Вона ніяково всміхається, зітхає.
— Вас знає кожен… А я зовсім невідома. Не так, як ви…
— Пусте, — озвався Заграва. — Головне — творчість, цікава робота. А все інше — ілюзія.
Марія пожвавилася, запитливо поглянула на сусіда.
— Я не розумію. Ви космонавт, ведете міжзоряний корабель, а займаєтесь телепатією. Чи це просто за-хоплення?
— Ні, не просто, — серйозно сказав Заграва. — Хіба ви не знаєте, що енергію думки посилено вивчають багато інститутів. І найглибше цим займається Інститут Думки в Гімалаях. Є намір створити Академію Психіч-ної Енергії. Проект молодого вченого Багряна.
— Чула, — радісно підхопила Марія. — Читала його книгу "Експериментальна телепатія".
— От-от. Я викопую деякі експерименти під його керівництвом у Космосі.
— Які ж?
— Потім, — усміхнувся Іван.