Стільки енергії витрачено — й марно-марнісінько. Душу вкладала, своїм жертвувала ради них... Часом і в кіно було не йдеш, а морочишся з ними, весь вільний час віддаєш для індивідуальних бесід, на спорт та гурткові заняття, хоча й доводилось чути: "Це вам не студія, Марисю Павлівно, а спецшкола". Але вона має свою думку щодо цього, та й колеги, здавалось, належно оцінюють вольовитість молодої вчительки, її здатність запалитися працею, поступитися особистим ради інтересів колективу. "В маленькім тілі — великий дух". А що ж він виборов, твій дух, в оцьому ось конкретному випадку? Чи, може, й зовсім упав він на грунт бездуховності, раннього цинізму, емоційної глухоти? О ні, в емоціях йому не відмовиш, в нього їх, може, аж занадто, тільки все свої, химерні, як і ця комишанська його затятість, що одним махом звела нанівець, на посміх виставила всі твої ілюзії!
— Чула моя душа, що тут не обійдеться без чепе, — знову гуде Тритузний. — За таким фруктом треба було в сто очей дивитись, а ми йому: ось на "Дон-Кіхота" читай, скоро Матюшу в "Мартині Борулі" гратимеш... От і догрались...
— Ви так говорите, Антоне Герасимовичу, — зауважив лейтенант міліції, — наче хтось, а не служба режиму найперше несе відповідальність за втечу.
— Служба режиму, товаришу Степашко, своє дістане, директор не забуде її в наказі, — ображено відповів Тритузний. — Чого доброго й мені ще на старість зіпсують характеристику своїми оргвикрутасами. А хіба ж я не товчу їм день у день, що в нас не пансіон для дівчаток, що в нас заклад спеціальний, режимний...
— То по-вашому — карцер на них на всіх збудувати?
— За кого ви мене вважаєте? Руку маю тверду, це правда. Без ніжнощів у житті обходивсь, бо самого життя не балувало. Але ж синів виростив — не ледацюг: один гарпунер, другий буровий майстер на Каспії, орден уже заробив, — тож, виходить, чогось варта моя педагогіка?
Антон Герасимович у дискусіях раз у раз вдається до цього невідпорного аргументу з синами, і чим тут заперечиш? До того ж Степашко й сам добре знає обох його синів, бо, коли приїздять улітку, старий щоразу влаштовує на їхню честь бучне гуляння на острові, співи тоді лунають над водами до пізньої ночі, і Антон Герасимович на радощах кличе до гурту кожного, хто тільки на очі потрапить...
— Не так воно все просто в житті, — веде своєї старий. — Хай там уже, на Заході, розгільдяїв патлатих нарозводили, від наркотиків зарятуватись не можуть, а наш народ, він до дисципліни звик, спартанство, суворість у самій вдачі його. Через те й товчу, що режимні школи ширше треба впроваджувати і до таких, як ми, недрюкованих, уважніше прислухатись... А то ось я скільки пропонував наростити мур, підняти його на метр або й на два, а послухались?
— Ніякий мур ще нікого не втримав, — озвалась нарешті Марися Павлівна. — Хоч і до неба вимуруйте його!
— Треба, щоб у правопорушника зникло саме бажання тікати, — переконано додав Степашко. — А загорожі нарощувати, замки побільшувати — це середньовіччя.
— І хто це говорить? — осудливо мовив Антон Герасимович. — Той, чия служба тільки те й роби, що лови їх ти акти на них складай...
— Якщо хочете знати, Антоне Герасимовичу, буду я найщасливіший у той день, коли ми зможемо і ці вже існуючі наші мури розмурувати. Щоб бар'єр квітковий навколо школи, і все. Ото буде вершина наших трудів.
"Ось таким ти мені подобаєшся", — окинула бистрим озирком Марися свого супутника і за хвилю знов сиділа серйозна, дивлячись у вікно.
А Степашко й далі гомонів до Тритузного:
— Поставимо себе на його місце: хлопець ріс, не знаючи обмежень, а ми раптом хапаємо його, накидаєм на нього сітки заборон, посягаєм на його особистість. Для нього свобода й розхристаність — поняття поки що рівнозначні, в обов'язках перед колективом він ще не бачить ніякої честі, то чому ж нас має дивувати його непослух, метанина, бунт? Навіть медики радять зважити на постійний "рефлекс свободи", що живе нібито в кожній людині... А нам хочеться, щоб у ньому цей рефлекс одразу зіщулився й завмер перед нашими правилами! Ні, в кожного свій погляд на речі... Йому тікати, а нам ловити — звичайна діалектика...
За вікнами автобуса потяглись плантації виноградників, що належать тутешнім радгоспам, за ними з'явились серед безжиттєвості кучугур жилаві низькорослі переліски, здебільшого з сосен, білих акацій та ще тоненьких тополь, які, повироставши, підуть на переробку для целюлозного, а далі знов потяглись недавно закладені виноградники... Все це наслідки зусиль науково-дослідної станції, тієї, де працює Порфирова мати гектарницею.
— Можна ж, виявляється, досягти? Скоро справжній ліс буде на кучугурах... — звернувся мовби до когось Антон Герасимович. — Уже тут, кажуть, і диких кабанів бачили, а колоністи вважали ці піски безнадійними. Та ще й ми, правду кажучи, брали на глузи цю станцію, бо, здавалось, за дурне діло взялась: розорювати, заліснювати ці мертві кучугури, де й полин не хоче рости... А вона своє довела, поприймались, бач, і соснята, і тополята... Виноград — і той приживляється...
— Не тільки приживляється, а ще й оздоровлюється, — уточнив Степашко. — Тут у них десь карантин проти філоксери: пропускають крізь нього навіть алжірські сорти... Бо піски ж ці влітку таких температур, що ніяка погань не витримує. А те, що Оксана Кульбачка посадила, — росте, дай бог!
"Як ми саджанці — так ви дітей наших бережіть", — пригадались Марисі слова, якими гектарниця звернулася до них, коли прощались на винограднику... А, виходить, не вберегли, не догледіли. І, може, шукайте втікача зовсім не в тому напрямі, де слід би шукати? Згідно з втікацькими правилами, може, обминув він свою Комишанку десятою дорогою, і марна річ, як це вважає Антон Герасимович, трястися вам сюди, ганятися за вчорашнім днем?.. Та вгадай, чи діятиме він тільки так, як підказала б холодна логіка втікача, як учинив би тверезий, наінструктований розум? Електронні роботи, оті діятимуть за логікою, якщо вони коли-небудь втікатимуть, а в цього ж таки не електронне приладдя, а серце в грудях, а в серці, може, місце й для мами є? Одне слово, розтанув. Розтанув десь у своїх безкраїх, як очерети, галасвітах, що їхні й координати невідомі, — Марися мимоволі усміхнулася, уявивши повеселілого Кульбаку в недосяжності туманних його володінь... Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! Здавалось, нарешті приручили його, прижився, ввійшов у шкільний ритм, та виявляється, що й білосніжним вашим доброжитком і навіть набутими симпатіями він без вагання пожертвує, якщо проблисне йому хоч найменша можливість перемайнути в інше буття, в оте маревне, що він його так солодко вимовляє: право-воля!
XIII
На причілку материної хати, під розквітлим старим абрикосом, міцно спить зморений, заброджений у нічних росах невловимець. Вірний Рекс сидить біля нього на чатах. Спочиває втікач на царській постелі — на кулях очерету, що ними взимку мати від буранів хату обставляла. Ось тут, серед розбушованих кулів, у солодкому сні й застала Оксана, забігши на обід додому, свого приблукалого звідкись коханого синочка. Де був, де блукав, а прибився сюди, на цей очеретик, що править йому зараз за найпухкішу постелю. Обмерши від щастя, нахилилась над ним, торкнулась стриженої голови, торкнулась ніжно-преніжно (щоб не злякати зі сну!), а як прокліпнувсь від незрозумілої ласки, так і вхопила, здушила в нестямі, обціловуючи свого найдорожчого на цілому світі тиранчика...
— Звідки ти? Відпустили тебе?
— Сам себе відпустив...
— Таж як це? Втік?
Він загадково посміхався, трохи навіть хизуючись перед матір'ю своїм геройством. Радий був і тому, що не заходилась бити. Бо в неї так: то відлупцює до синяків, то одразу ж після цього поцілунками обсипле...
— О горе моє: невже самовільно? — допитувалась мати. — Через мури оті? Вночі?
— Та ще при якій погоні...
І почалось! Які страхіття він переміг! По яких карнизах прокрадався. Із даху на дах, із дерева на мур, а вздовж муру саме вартовий іде, прожектором світить! І, звичайно, з рушницею, з вівчаркою, от-от освітить ліхтарем сміливця, що стоїть на мурі у повен зріст. Та тільки ж не вдалося йому, бо Порфир усе передбачив, присів та стриб униз, та мішок тому Саламурові на голову: раз, і є! Накинув, скрутив, ну, а вівчарка... іншого, мабуть би, роздерла, а Порфира тільки в щоку лизнула, бо його ж усі собаки знають...
— Ох і вигадько ж ти! Ох і фантазер! — всміхалася мати щасливо. — Де той мішок у тебе взявся? Де у вас там вівчарки? Любиш вигадувати, як Гоголь, що "Тараса Бульбу" написав.
Рідко Порфир бачить матір усміхненою, все більше буває нахмурена, заклопотана, а то й розлючена, коли він її доведе. А зараз живі яскринки її очей світяться ласкою, і так личить їй бути усміхненою, добра, щаслива усмішка робить маму просто красунею...
— Ви мене, мамо, назад не віддавайте...
А вона знов занепокоїлась, зморшки тривоги перебігли обличчям:
— То чого ж ти все-таки втік? Покривдив хто чи сумно стало?
— Там сумувати не дають. Нема коли. І вчителі гарні... "Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом", — аж проспівав він з міною артистичною. — Інструктори по праці теж мене відзначали. Я вже й табуретки робив, і бирки штампував для меблів...
— Так чого ж тікати було?
Порфир знизав плечима в щирому невіданні:
— Сам не знаю. Якийсь біс накотився...
Для матері й це відповідь: буває, що й біс... Одначе радість зустрічі з сином усе ж притьмарювалась для неї тривогою, неясністю того, що сталося.
— Може, ти щось учинив, синку, та не кажеш? Може, провина яка на тобі?
Нахмурився, задумався Порфир, і матері болісно тенькнуло в серці: "Щось таки накоїв!"
Але він твердо сказав:
— Ні, мамо. Я ні в чому не винуватий. Просто скучив...
І на матір подивився так глибоко, проникливе, як ніколи раніш. Що то розлука! Який учитель вона! Як умів відсіювати, відкидати все, що в буднях накипіло, і злобу гасити, і кривди зм'якшувати. Забуто ремінь, що стільки разів по спині у нього ходив, дорікання та крики клятьби, вже і йому матір'ю прощено постійну оту люту війну, коли він її вимордовував своїм цілоденним байдикуванням. Взаємні образи й жорстокості, сльози й біль — усе зникло, розвіялось, наче й не було, зосталась тільки ця любов обопільна, це безмірне щастя зустрічі двох людей, що звуться: мати й син.
— Це ж ти голодний?
І, не ждучи відповіді, схопилась, відімкнула швиденько хату, і не встиг ще малий приблуканець очунятись, як перед ним уже шкварчить на столі яєчня, і мати аж пальці порізала, відкриваючи йому консерви: і шпроти, й сардини...