Тепер в в них п'ятилітний синок, Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б'є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.
— Вона Ляшка?
— Либонь, що так. Вона не раз каже, що збиралася втікати до своїх, та їй бідного народа жаль.
Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.
— Вставай, Максиме, каже Карпо до свого товариша — нам пора...
— Куди ж ви, сини мої?
— Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослави на святе діло, батьку, хоч не рідний, та щирий...
— Що ти, Карпе, замислив? — питає наляканий Прокіп.
— Опісля почуєш. Коли б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.
— Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? вона свята.
— Ні, я її й пальцем не рушу, коли вона справді в тебе така свята. У мене друге діло на думці.
Старий перехрестив їх, і вони вийшли. Вивели коней і поїхали в ліс. Ще стояла глуха ніч. Максим Веретенно зачинив за ними ворота.
Заїхали в найбільшу гущавину. Як стало розвиднюватись, Карпо подався на край ліса, полишаючи товариша з кіньми. Він хотів розглянути околицю, та звідси, з-поза комишів, що росли з сього боку в ставі, нічого не видно було. Карпо виліз на високого дуба, й звідси побачив усю околицю. Зараз коло лісу починався великий став і простягався аж до замкового муру. На мурі стояли високі башти з гарматами в вікнах. За муром пишався гарний замок, вкритий мідяною бляхою та черепицею.
При замку була одна висока башта з годинником. Звідси певно було видно цілу околицю. Біля замку з одного боку росли за муром високі дерева. Їх грубі гиляки перехилились аж через мур. Став притикав до замкового муру лише а одного боку. Далі окружали замок широкі рови, в яких блищала вода. Вода в ставі була спокійна, рівна, мов зеркало.
Карпо придивився до всього добре, поки зліз з дерева, а потім пішов до коней. Та як же він здивувався, коли не застав тут Максима, а коні стояли з позав'язуваними мордами.
— Що за причина? — подумав Карпо, стривожений. Невже його вислідили та піймали? Та Максим не дав би себе взяти так, мов барана. В нього пістолі й шабля не абияка. А чому ж би й коней не забрати? Хіба що засіли на мене. Ну, пождемо, побачимо. Карпо порозв'язував коні, й вони стали зараз обгризати галузки та скубти траву. Карпо приліг на свиті й закурив люльку.
Ждав так до полудня й уже справді неспокійний був ва свого побратима. Коли ось почув шелест між кущами. Він підвівся а землі, добув пістоль і натягнув молоток.
— Чи вжє ж тобі припала охота стріляти в побратима? — заговорив Максим, ше поки показався.
Карпо дуже зрадів.
— А ти де блукав?
— Дороги шукав. Коли прийдеться втікати, так щоб знати, в котрий бік.
— В лісі не здибав нікого?
— Лиш одного ведмедя, а більш нікого.
— А звідки ти знаєш, що нам утікати прийдеться?
— Хіба ж штука — догадатись? На те ж я козак! Не думаєш же ти брати аамок приступом удвох. Ти щось інше задумав, та я не питаю про те. Коли буде треба, то сам скажеш...
Тепер полягали обоє на землю, й Карпо почав оповідати про свій замисл...
Розділ 3
Пан Овруцький почував себе в своїм замку аовсім безпечно. Він знав добре, чого від своїх хлопів сподіватися, й тому держав себе обережно. Замок був оточений водою й глибоким ровом. Сюди вели лиш дві брами одна проти другої — до замкового подвіря. Одну браму було забито; заходили лиш одною, залізною, що вела попід високу башту, на якій стояли гармати. На баштах чатувало наємне німецьке військо. У замку заведений був військовий порядок. Військом командував німець-офіцер, якого звали ротмістром. Йому платив пан добре, й тому він вірно йому служив.
Вже два рази намагалися гайдамаки здобувати замок, та ні разу їм не повелось. Тільки своїми трупами замкові рови загатили.
Від посліднього гайдамацького набігу пан Овруцький став ще обережнійший. Він знав, що гайдамаки йому не подарують сього, та що їх в околиці повно. Тому він, боючись за себе, не виходив із замку нікуди. Він навіть і до сусідів панів боявся навідуватись і перебував, коли не в просторих замкових покоях, то в замковім саді. Тут йому не ставало хіба птичого молока. Усе мав, чого душа забажала.
Покої були гарненько й багато прибрані. У саду всякі квітки, дерева, були й такі непривичні до нашого сонця, що їх треба було під зиму вкривати соломою. На замку жило багато веселих панських прислужників, приїздили гості й перебували тут цілими тижнями, або й довше. До сього держав пан ще італійських музикантів та співаків. По цілих днях та ночах лиш гульня, музики, співи, театри... І ту всю громаду дармоїдів треба було оплатити, нагодувати та напоїти, й на все те мусів достачити засобів поневолений український хлоп своєю працею, кривавим потом.
З того, що пан Овруцький усе перебував у замку й нікуди не виїздив, він розлінувався дуже і потовщав. Тільки й було в нього руху, що яких дві години перед обідом проходжувався по замковому саду, і то все в одну пору.
Пан Овруцький любив смачно їсти та добре випити. Особливо при вечері не пропускав ніякої страви. Його кухарь француз вигадував щораз нові страви, а пан нічого не жалував, щоб лиш було що добре й багато їсти — такий тоді в панів звичай був. Столи мусіли вгинатися від срібної та золотої посуди та такої сили печеного й вареного, що було б чим і двацятеро тільки людей обділити, та ще б зосталось. Народ пух з голоду при тяжкій праці, а пани їли, аж животи тріщали. Решту їла служба, недоїдки доїдали панські собаки, та й ще лишалося. У панів називалось добре гостювання тоді, як усі понаїдалися до несхочу, та й ще половина лишилася. Хто б давав гостям тільки те, що треба, такого прозвали б скупягою, й усі б його обминали.
Пан Овруцький, наївшися за вечерею досита, випивши вина, як усі черевані, при кінці вечері засинав за столом. Тоді приходили два лакеї, брали його попід руки й вели в спальню. Тут його роздягали й клали в пухову постіль, де він зараз і починав хропти.
Гості тим не бентежились. Вони тепер ще краще забавлялись, бенкетували аж до рана, поки їх, п'яних, не порозносила служба до їх покоїв.
Могли спати, доки воля.
Зате пан Овруцький, за порадою свого лікаря, вставав раніш за всіх. Вправні лакеї мили його, мов кабана, натирали, одягали в шовкову одежу, й пан виходив з спальні поперед усього до замкової каплиці, де ксьондз читав мшу.
Вже то пани побожні були. Молилися або казали другим за себе молитися, та ся молитва не перепиняла їм зараз знущатися над своїми хлопами. Не бачили в тім нічого злого, бо ж хлопа не вважали за людину, а за хама, которого Бог на те й сотворив, щоб працював на панів, вибранників божих, за яких себе вважали пани.
По мші їв пан сніданнє з жінкою й синком, а тоді виходили всі в замковий садок проходжуватися. Туди жадних гостей не пускали. Пан хотів тут бути сам. За ним ішов один лакей, а малого Стася провожала вчителька францужанка.
Так було воно й того дня, коли Карпо з Максимом задумали виконати своє діло.
Тільки стало на світ заноситися, Карпо роздягся до сорочки, зняв чоботи, підперезався довгим мотузом та заткнув за пояс гострого ножа. Він підкрався під замок, перейшов рів і сховався під муром у кущах. Потім закинув мотуза на гиляку, що висіла над ним, І, мов кіт, видряпався на мур. З тим мотузом пішов він далі муром, криючись поміж галузи дерев, поки не опинився над самим ставом.
Тут росло на мурі дерево рябини. Карпо понав'язував на мотузі вузлів, прив'язав один кінець до рябини, й по нім, наче по драбині, спустився вниз у сад. Тут теж були під муром дерева, й він тут заховався.
Недовго тут пересидів, як прийшло кілька людей з мітлами вамітати стежки в саду. Карпо слухав їх розмову.
— Сьогодні, либонь, даремне трудимось, — говорив один, — паньство не вийдуть.
— Чому?
— Пані щось нездужає, а череваневі самому не схочетея рушатись, — розледащів, мов кабан...
— Скажи ще раз так, нехай ось почує садовник, тоді дістанеться тобі на горіхи...
— Добре кажеш — от так вихопилось...
— Сьогодня пани на полювання вибираються...
— Вибиралися, та не виберуться, налякались...
— Чого?
— Вже ж не вовка, а гайдамаків. Каштелянові донесли, що вчора приїздили в село якісь два чужі козаки, запорожці либонь...
— Еге ж! Ну й що?
— Та це ж найбільше їх і лякає, що ніхто не знає, ані звідкіля, ані чого приїздили, ані куди ділись. З рана перешукали гайдуки ціле село, кожну хату, клуню, за кінським гноєм шукали, і нічого не знайшли... Тоді каштелян велів сього челядника випарити, щоб панів не лякав даремне, а панів заспокоїв... Але в страха великі очі, й вони таки бояться.
— А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?
— Були, — каже пошепки, — виїхали з ліса, в'їхали в село, а після мов під землю запали.
— Коли б Господь милосердний прислав їх, може б панів трохи приборкали, та нам би легше жилося...
— Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.
— Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне...
— Так ти його прикуси... Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс...
— Не знать, що з ними?
— З козаками? Їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз'їзд.
Головна сила десь недалеко має бути, адже ж у двох на таке зухвальство не зважилися б.
— Знаєш ти що? Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили — вже не видержу... Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого... Я круглий сирота...
— Ти дурний, Дмитре, коли б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб'ють.
Дальшу розмову перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люди пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.
— Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.
— Який ти мудрий, каже садовник, а я сам бачив, як усі йшли в замкову каплицю. ,
Карпо аж зрадів, почувши таке. Коли б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли б його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!
Тепер біля Карпа стало тихо.