Його вигляд нічим не зраджував його опришківського ремесла. Зрештою Петрій мав за поясом пістолет, а незнайомий, окрім торби й палиці, не мав при собі нічого, з чого можна би було міркувати про його ворожі наміри.
Привіталися, як бог приказав, і зайшли в звичайну господарську розмову. Невеличкий виявив у господарських речах стільки досвіду й розуміння, що Петрій говорив із ним не без приємності.
Чим більше зближалися до краю лісу, тим живіше говорив Невеличкий, пштрикаючи пальцями лівої руки. Розмова перейшла на ліси та на лісництво.
— Треба вам знати, що й я злісний і стрілець, але приманюю звірину по більшій часті в засідку, у сіть.
При тім він засміявся голосно. Рівночасно виняв із-за ременя невеличке мідяне свистальце і свиснув ним три рази. Різкий тон розбігся далеко по лісі. Петрія не здивував той свист після попередньої розмови. Але безпосередньо по тім почувся голосний вистріл серед загальної тишини, будячи в околичних горах голосний відгук...
— Гурра! — почулися окрики зі всіх боків.
Лім затріщав, і Петрій почув, що до нього зі всіх боків збігається багато людей.
— Гурра, от де наш пташок! — почувся між ними, вже цілком близько, голос Олекси Довбущука. Петрій побачив, як із гущавини висувався на стежку його противник, але не стратив притомності.
— А, так? — крикнув він і вихопив пістолет із-за пояса, мірячи ним у Довбущука.
Хотів вистрілити, але курок ценькнув о кремінь, підсипка саркнула, але пістолет не вистрілив.
В тій хвилі Невеличкий відбив палицею руку Петрія, а схилившися зручно, обхопив його обома руками в поясі.
— Тепер він наш, берімо його! Тепер нас шершень не вкусить, — крикнув весело Невеличкий.
Опришки окружили Петрія і стиснулися довкола нього так, що не міг навіть рушитися.
— Берімо його, в’яжімо! — комендував Олекса.
Петрій пізнав, що всякий опір даремний, що він зовсім безоружний, тому спокійно дав із собою все робити, що хотіли його вороги; він знав, що опір іще більше роздразнив би їх. Він мовчав І смілим поглядом дивився на розбишак, що шнурами в’язали його руки.
— Ну, ну, Петрію, — став казати з усміхом Невеличкий. — Прошу вас, не гнівайтеся на мене за ту штучку! Я міркую, що ви, розсудливий чоловік, ще й похвалите мене за проворність!
Тим часом товариші вже зв'язали Петрія і заткали йому рот. Олекса і Демко надзирали пильно, аби все було тісно і сильно, І насмішливими поглядами мірили раз у раз свою жертву.
— Бачиш, Петрію, що й на тебе прийшла пора закоштувати наших рук! — казав Демко.
Олекса, оглянувши шнури, крикнув до своїх:
— Далі наперед на приготоване місце!
Два товариші прискочили до Петрія і взяли його за рамена. Один пішов перед ними, а решта ззаду, і в такім супроводі рушив Петрій на місце свого несподіваного і невільного нічлігу.
Посеред темних чагарів, серед глибоких дебер, на споді котрих шуміли потоки, завалені зверху гнилими ялицями, камінням і поваленими трамами, здіймався, мов острів, високий, недоступний, круглий, зверху плоский стіг, високий, боками обривистий, а на версі порослий грубими столітніми смереками. У їх стіп лежала безліч гнилого лому, попереплітаного ясно-зеленими смугами повзької нето́ти* та розлогими, густими корчами ожин. Лиш одна вузенька стежечка вела крізь завади вгору на досить широку поляну, про котру ніхто із довколишніх селян не знав, певно, крім властивих лісових птахів. На середині тої поляни стояв прегрубий, з кори обдертий і зверху надломаний пень, котрий міг би не одно оповісти, і від того оповідання не одному слухачеві застигла би кров у жилах. Тепер чекав його знов один із тих давніх празників!
Із великим трудом дісталися розбишаки зі своєю жертвою на ту поляну.
— Ну, ми на місці! — крикнув, тяжко відсапуючи, Демко, що перший вийшов на поляну і як довгий простягся на м’який, густий мох, що зеленим руном покривав цілу її площу.
— Розложім огонь, товариші! — сказав Невеличкий.
І зараз кинулися два товариші та запалили купу сухого лому. За хвилину облилася та безлюдна закутина ярким світлом, а старі смереки цікаво поглядали на сцену, яка посеред них відбувалася. Петрія привели, майже притягли два розбишаки за рамена. Вони так довго трудилися, поки дістали його в свої руки, що буцім не вірили собі, що держать його, і не хотіли його випустити з рук, хоч він цілком не пручався і не старався втекти.
Інші товариші обступили Петрія, приглядаючися йому цікаво при світлі огнища, хоч кождий із них не раз уже вдень мав нагоду видіти його. Петрій спокійно дивився на кождого; ані тривоги, ані непевності не можна було вичитати на його лиці.
— Прив'яжіть собаку до пня! — крикнув Олекса.
Розказ сповнено, і допит зачався. Та Петрій мовчав і тільки спокійно і з погордою дивився на Довбущука.
— Собача кров, — крикнув розлючений мовчанкою Довбущук, — ти мовчиш далі, як стовп? Чекай, я тебе зараз навчу співати! Ану, хлопці!..
Але хлопці не рушалися на сей розказ. Вони не почували охоти допомагати свойому ватажкові до нелюдського злочину, а в самого Олекси та його брата також не піднялася рука. Вони задовольнилися тим, що довгий час докучали Петрієві своїми допитами, наріканнями та прокляттями, і нарешті, втомлені, полягали спати, сподіваючися голодом наклонити його, щоб показав, де скарби. Олекса, одначе, не міг заснути і по довшім часі, немов нагадавши собі щось, устав і пішов відомою стежкою в темний ліс.
Тої самої ночі висів і Андрій уже другу ніч на кілку в пустині і чекав на Довбущука, чи не прийде одним ударом положити кінець його життю.
Аж десь по опівночі заскрипіли двері пустині і ввійшов Олекса з синами. Всі три, не оглядаючися на Андрія, сіли потемки на лаві.
— Тут нас дурна наша мати не почує! — відізвався Олекса. — Тепер оповідайте мені, що з вами було?
Ленько оповів батькові короткими словами те, що сталося з ними.
— Се добре, що ви вже на волі, але що Петрій забрав назад гроші, се погано!
— За се він тепер відпокутує, — зареготався Сенько.
— І не лише він сам, — сказав Олекса. — Я маю ще тут і другого пташка: його сина!
— Де, де? — запитали Ленько й Сенько в один голос.
— А тут-таки, в отсій хаті. Засвітіть лише каганець, побачите, як я його дозираю.
Сенько засвітив каганець, і оба сини аж затряслися, побачивши страшно закривавленого, збитого і ледве живого Андрія.
— А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? — питав Олекса, ударивши нещасного молодця кулаком у груди. Та Андрій ледве тільки обернув до нього своє лице і не відповів ані слова.
— Як собі хочеш, мене не знудиш своєю мовчанкою, — сказав Олекса, відвернувся від Андрія і вийшов.
Нелюдське поведення батька з їх давнім шкільним товаришем вплинуло заразливо і на молодих Довбущуків. Жилка злоби й ненависті заграла і в них.
— Сеньку, а знаєш ти, що сей панич закоханий по вуха.
— Чому ж би я не знав? Адже Олена Батланова давно вже зітхає за своїм Андрійком!
— Знаєш що, Сеньку? Зробімо старому Батланові другу несподіванку!
— Яку?
— Та таку: закохаймося по вуха в його цяцю-доньку! Сенько не міг ще добре зрозуміти, що думав Ленько, але Ленько зараз вияснив йому.
— Славна гадка, Леньку! Варто би тій панянці показати стежку в горох, нехай не буде така горда! Але як то зробити?
— Дурний ти, нічого легшого! — сказав Ленько. — Послухай лишень!
І він зачав братові голосно розвивати свій план. Завтра мали взятися до діла.
Брати подали собі руки на знак згоди і, зневажливо сміючися, позирали на Андрія.
А він, нещасливий, чув страшну їх змову, але при тім чув також усю свою безпомічність. Він рад би був умерти, аби тільки своєю смертю урятувати її, — але шнури, не пускали його ні до життя, ні до смерті.
XVI
ОЛЕСЯ
— Іванку, знаєш ти, що ти заслужив від нас? — питав грізним голосом Сенько, придибавши малого Іванка в лісі при коровах.
— Я нічого не винен, то Петрій! — сказав плаксивим голосом Іванко.
Сенько перервав йому:
— Мовчи! Я знаю все; знаю, що ти винен, і міг би тобі зараз смерть зробити!
— Змилуйтеся!.. Даруйте життя!.. Що я вам винен? Я вам зроблю, що скажете, — лебедів хлопчина, коли Сенько вхопив його за ковнір сорочки і замахнувся правою рукою над його головою.
— А бачиш, тепер просишся, а як пущу, то знов такого самого наробиш, як перше! Га?
Сенько замахнувся знов.
— Не нароблю, не нароблю, — пищав хлопчина, — бігме, все вам буду послушний.
— Будеш?
— Буду, буду!
— А зробиш, що скажу, і так, як скажу?
— Зроблю, зроблю, лиш бійтеся бога, не погубляйте душі!
— Ну, то ще тобі сей раз дарую, але пам’ятай, як мені ще коли так спишешся, як у лісі, то тебе зашморгну на першій галузі!
Іванко дрижав з переляку і не міг слова сказати.
— Тепер слухай, що скажу. Іди зараз у село до Батлана і заклич Батланову Олену набік так, аби ніхто не бачив. Розумієш?
— Розумію!
— Скажеш їй, аби зараз ішла з тобою! Скажеш, що Андрій кличе її. Але нехай іде зараз із тобою і нехай нікому не говорить, куди йде!
— А як буде питати, де Андрій?
— То скажеш їй: "Зараз побачиш!" Але не кажи їй, що я тебе післав. Кажи, що сам Андрій.
— Куди ж її провадити?
— Сюди! Я тут буду тим часом худобу завертати і на вас чекати. А борзо бігай і не бався!
Іванко притис рукою широкий солом’яний капелюх на голові, аби не злетів, і побіг, схилившися наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.
— Добре, Семене, — відізвався Ленько, що тим часом стояв схований у гущавині.
— Вона вже знає, що Андрій не ночував дома, і, певно, прийде сюди.
*
Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здавалося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним виразом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла сю новину дочці. В Олени аж серце похололо на сю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пиняво.
— Добрий день, Олено, щасти боже при роботі! — сказав Іванко, надбігаючи від поля, задиханий і рум’яний на лиці.