Цигани *

I

Ластівки, вбоге гірське село, лежить над горішнім Стриєм, там, де він із свого великого закруту під Турку повертає ід Синевідськові, в’ючися поміж гори та ліси. Село невеличке та занедбане, криє між лісами та дебрями свої порозкидані нужденні бойківські хатки. Понижче села, за шматом чорного лісу, що досягає аж самого берега ріки, стирчить над Стриєм висока скала. Стрімкою стіною бовдуриться вона над самим закрутом ріки, а головатим вершком, зеленим від моху і папоротів, роззирається по околишніх горах. Стрий літом лагідно плюскочеться о її стопи, але восени реве грізно і піниться, заливаючи вузьку стежину, що в’ється попід скалою здовж його берега. А всюди довкола порозсідалися гори, покриті чорним смерековим лісом; тільки де-не-де верхи їх світять безлісними полонинами, що мріють, мов сіро-зелені плями на темному тлі. Пусто і сумно в осінню днину коло скали, тільки хвилі Стрия ревуть і розбиваються о щербате каміння.

Пусто і сумно було також в душі жандарма, що в сльотаву осінню днину йшов стежкою понад рікою, в плащі і чаку з когутячим пір’ям, з карабіном, перевішеним через плече, і бачно роззирався довкола. Ніде ні душі живої, ні голосу людського, і коли б не втоптана стежка понад рікою, то можна би було подумати, що тут, в тій дикій лісовій кітловині, не стояла ще людська нога від нащаду світу.

— Тьфу на таку собачу службу! — воркотів жандарм, хусткою обтираючи вуси, з котрих капотіла дощова вода. — Лазь і лазь, як виклятий, по тих проклятих вертепах, і все надармо. Та погана бойцня боїться жандарма гірш чорта. Кождий обминає його на тисячу кроків, скоро тілько де заздрить. Так і здається, що кождий із них ось тілько що-небудь украв або кого-небудь забив. А як уже кого допадеш, то скорше би-сь чого-небудь довідався від отої скали, ніж від нього. Чорти би давилися таким поганим та бездарним народом!

Так воркотячи, наближувався жандарм ід скалі і раз по разу поглядав на Стрий, що люто розбивав свої хвилі о каміння, немов і сам гнівався на той дикий та бездарний бойківський народ.

— О, яка вода велика! — воркотів дальше жандарм. — Коли б тілько стежки не залляла та кладки не забрала, бо годі би було нині на ніч зайти до тих чортівських Ластівок, хоч і як вони вже близько. Вже то я в тих горах ані руш не маю щастя, хоч сядь та й плач! Ось уже четвертий раз патролюю тими вертепами, й ще ані разу мені не пощастилося спіймати якого злодія або розбійника. А тим часом ту досить тілько раз поглянути, щоби дійти до того переконання, що злодіїв і розбійників ту мусить бути чимало. I щонайгірше, навіть якого-небудь нужденного волоцюги або діда жебручого досі не довелось мені арештувати. Так, якби змовилися, щоб не попадатися мені на очі. А другі жандарми, що котрий піде, то за кождим разом тих волоцюгів, дідів та циганів жене навперед себе цілу череду, повний арешт напакує. А я хоч би тобі однісінького! Тьфу на таке щастє, та й годі!..

I жандарм гнівно позирав наперед себе. Стояв уже перед самою скалою. Стежка піднімалася тут трохи вгору і йшла немов по кам’яній приспі, то підносячися попри стрімку кам’яну стіну, то знов опускаючися мало що не над саме водяне дзеркало. Здалека вже побачив жандарм, що зараз на першій такій впадині стежка залита була каламутною, спіненою водою.

— От тобі й на! — крикнув він у роздражненні. — Знов перешкода! Треба буде обходити довкола сего завалидороги, дряпатися з півгодини по хащах і зломах, а за той час я міг би вже бути в Ластівках. А нехай тебе ясні громи б’ють з такими порядками!

I ховзаючися в своїх тяжких чоботях по мокрім імху, жандарм скрутив направо, між корчі, під гору, щоб обійти скалу. Несподівано якось він кинув оком вбік і зупинився. Що за чорт! Йому здалося, як коли б із-за скали легенькими клубками виповзував дим, котрий, немов переляканий, чим борше розпливався і щезав у повітрі. Жандарм зразу сам своїм очам не повірив. Але коли зупинився і уважніше приглянувся, то побачив, що справді з-поміж щербатих зубців скали, немов із самого осередка її стовбура, добувався дим. Чи се може бути? Жандарм не був боязливий, а прецінь дрож пробігла у нього поза плечима, бо ніяким способом не міг збагнути, що би се могло бути. Нарешті покинув міркувати.

— Певно, десь рубачі огонь кладуть. А може, які злодії? Бо що би ту рубачі робили? Піду, переконаюся.

I він з трудом зачав спинатися по ховзьких облазах, аж туди, де повище них, мов велетень, стирчала висока кам’яна стіна. Зразу не міг нічого доглянути. Вже змрік западав; тінь від скали власне найгустішим мороком ослонювала те місце, відки добувався дим. Жандарм надармо натужував взір і слух — годі було добачити або почути що-небудь, крім скаженого клекоту прибуваючої ріки під скалою та осіннього, протяжного стогону лісу.

— Гей, хто там? Озивайтеся! — крикнув жандарм, але тільки голос його понуро задуднів між скалами, а напротивна гора відкликнула кінчик його оклику "айтеся!" Тоді жандарм почав дряпатися ще далі. На невеличкій площині між камінням видно було поламане сухе галуззя, якісь свіжі ще кості, а навіть кусники напівпрогнилих шмат. "Ну, прецінь слід чоловіка!" — подумав жандарм. А приглянувшися ближче, він побачив ледве замітну стежечку, що гадюкою висувалася з-поміж каміння, повзла просто півперек площини і губилася в тіні, під стрімкою стіною, власне там, відки добувався дим. I тільки наблизився на які два кроки, жандарм побачив продовбану в камені невелику діру, заткану обгорілою смерековою колодою. Не знати для чого, серце нараз забилося якось неспокійно в його груді. Вхопивши обіруч карабін, немов до штурму, він наближувався осторожно. Тиша в нутрі таємної ями ще дужче його занепокоювала — і в дусі він почав сердитися сам на себе за те, що перед хвилею крикнув був так голосно і зрадив своє наближення. Хто знає, може, недовідомий ворог, упереджений його криком, чатує вже на нього з якоїсь укритої а певної засідки? Але вертати було, може, ще більше небезпечно, тож ішов далі. Вкінці зупинився перед самою печерою, оглянув шаблю і патронташ, а відтак раптом пхнув колоду багнетом і очистив вхід до печери. Дим клубами бухнув йому в лице, але за димом не видно було нічого. Щоби заглянути в нутро яскині, він мусив аж приклякнути. А коли дим трохи розвіявся, то жандарм побачив нутро, виковане в скалі. Сірі кам’яні стіни сходилися вгорі, немов склепіння. Вогкість зеленкуватими краплями так і висіла на них. Внизу, в кам’янім помості, посеред яскині була продовбана невеличка яма, в котрій жеврів огонь, прикритий напівперегнилою колодою, що сильно курилася димом. Довкола огню сиділо кількоро людей, малих і великих, ледве повкриваних брудними шматами. Лиць їх жандарм не міг іще добачити, тільки бачив, як кілька пар чорних переляканих очей з тривогою вперлося в нього.

— Хто ви ту? — крикнув він грізно.

— Цигани, паночку! — обізвався грубий, але смирний голос.

— А що ту робите?

— Бідуємо, паночку!

Жандарм ледво-не-ледво пропхався до середини яскині і почав роззиратися по хаті і по людях. В однім куті яскині лежали ковальські прилади: міх, ковало і молоти на маленькім візку; в другім — купка сухого галуззя на топливо. На галуззі порозвішуване було якесь курмання. Поблизько огню, на середині печери находилася постіль цілої родини — околот соломи, напівперегнилої, розпростертий на камені, і купа сухого моху та листя. Тільки на однім кінці тої постелі, на найстаршім місці, лежала невиправлена кінська шкіра, котрою на ніч прикривався старий ром*.

— А кілько вас ту? — запитав знов грізно жандарм, обертаючися до огнища.

— П’ятеро, паночку, п’ятеро,— відповів циган і підвівся на ноги, увесь дрижачи від холоду. Прочі цигани також повставали. Крім старого, була тут ще циганка, парубок і двоє малих, зовсім голих циганенят. Усі вони були аж сині від студені і виглядали немов попухлі — мабуть, із голоду.

— Чим же ви ту жиєте, волоцюги? — питав далі жандарм.

— Ласкою божою, паночку, ласкою божою. От шкапина нам здохла недавно, то ще донині мали ми м’ясо.

— А давно ви ту?

— Дві неділі, паночку.

Не знати чому, жандарма лютили ті надмірно покірливі відповіді старого цигана. В його плаксивім голосі і в тім щохвиля повторюванім "паночку" жандарм добачав укритий насміх над своєю властю.

— А багато крадете по селах? — питав він дальше..

— Ні, паночку, ми не крадемо нічого. Ром Пайкуш не краде! Ром Пайкуш, поки може, жиє з праці рук. Але тепер, коли нам шкапина вгибла, не можемо рушитися дальше. Мусимо пробути ту, поки троха не розпогодиться..

— Поки нового коня де не вкрадете! — передражнював жандарм. — Ану, збирайтеся, марш зі мною!

— Куди, паночку? — запитав старий циган тремтячим голосом.

— Не питай! Збирайся зі своїм поганим родом і плодом, підемо до села. А там уже побачимо, що з вами робити.

Старий циган стояв немов остовпілий, коли втім стара циганка, мов камінь з неба, кинулася жандармові під ноги і заревла, немов її хто різати хотів:

— Паночку, паночку! Голубчику наш! Що тобі винен старий Пайкуш, що тобі винні бідні роми, що нас хочеш у таку студінь виганяти в світ? Погляди лишень, моя дробина зовсім голюсінька, та й ми самі не витримаємо такої стужі. Змилуйся, паночку, змилуйся, не гони нас нікуди! Нехай бідні роми поди́хають іще на божім світі!

— Не будеш ти тихо, ти, опуде конопляний! — крикнув до неї жандарм і відіпхнув стару циганку. — Зараз мені всі забирайтеся!

Але тут уся родина, мале й велике, з вереском і плачем кинулися жандармові до ніг і почали просити та благати його, щоби лишив їх у кам’яній хаті. Тим часом жандарм і сам надумувався, що йому робити. Село ще не близько, дорога нерівна і відлюдна, ніч надходить, тяжко буде йому самому запровадити до села цілу ту зграю. Швидко він надумався інакше.

— Ну,— сказав,— чого ревете, дурні цигани? Не бійтеся, прецінь вас не з’їм живих. Нехай буде й по-вашому — оставайтеся тут! Але слухай, старий, поки я не вернуся, не смій мені відсіля рушитися!

Старий циган стояв, як стовп. Здивованими, переляканими очима він позирав на жандарма, прочуваючи в його словах якесь нове лихо.

— Ну, чого ж ти так витріщив на мене очі, чого глипаєш, мов підрізаний баран? — крикнув жандарм. — Чуєш чи ні, що до тебе говорю? Не смій мені рушитися відси, поки я з поворотом сюди не надійду, бо нещастє твоє!

Старий циган усе ще стояв мов онімілий.