Бачили, мовляв, як він подався машиною на схід, аж курява знялась... І деякі маловіри навіть піддавались таким брехням. Зараз Серьожка хотів би гукнути їм звідси: дивіться! Ось він стоїть у своїй напіввійськовій формі біля розвішеної карти в прекраснім хуторі Яровім! Стоїть і посміхається до мене!.. Гляньте в сусідню кДмнату, скільки там прибуло до нього народу з різних районів області! Прийшли звітувати йому, прийшли до нього по науку боротьби! І один з них — я, підпільник Сергій Іллєвський...
— Це ви привезли зведення? — запитав секретар, оглядаючи збентеженого Серьожку.
— Яке зведення? — не второпав спочатку хлопець.
— Зведення Радінформбюро.
— А-а... Я.
— Натремтівся, мабуть, за дорогу? Була душа в п'ятах?
— Ні... В мене камінці для запальничок... Міняю, мовляв...
— Oro, озброєний,— секретар перезирнувся з тими, що мовчки сиділи за. столом в шинелях, і всі троє посміхнулись.— Ну сідай, друже, розкажи, що там у вас...
Вони сіли на лаві, і Серьожка вперше голосно став розповідати про те, що досі було під тяжкою забороною, на чому, здавалось, лежав такий покрив, якого ніхто не міг зняти. Хлопцеві аж самому було зараз дивно чути ці свої таємниці, висловлені вголос, без конспірації, і кількома репліками секретаря обкому перетворені в звичайні речі, в роботу.. Засідання в Убийвовків, перша листівка-присяга "Нескореної Полтавчанки", нарешті, радіоприймач... Про все це Серьожка розповідав натхненно, як про щось рідкісне й виняткове, а секретар уважно слухав, зрідка перепи-туючи.
— Все? — запитав він, коли Іллєвський вичерпав свої цовини і вмовк.
— Все,— рожевіючи, промимрив хлопець, одразу відчувши, як мало ще ними було зроблено.
— Гаразд,— підбадьорив його секретар.— Тепер дозволь поставити тобі кілька додаткових, як казали у вас на іспитах, запитань...
І Тут сталося найдивовижніше, найразючіше для
Серьожки. Виявилося, що таємниці, з якими він тут відкривався, для секретаря обкому таємницями не були. Він знав такі подробиці їхньої діяльності, про які, здавалося хлопцеві, ніхто не міг знати, крім нього, та Лялі, та їхніх найближчих друзів. Про те, як Серьожка був "механіком" у гаражі і з яким конфузом його звідти вигнали... І як Сапіга прийшов до них "купувати шафу"... Згадав навіть про листівки, заховані в бамбукових палицях. Про все тут якимось чином уже було відомо, і секретар говорив зараз про це мовби мимохідь, не підкреслюючи своєї обізнаності в їхніх справах, а лише побіжно висловлюючи деякі зауваження. Одне в нього викликало схвалу, інше — роздум чи навіть стриманий осуд, досить коректний, але й досить твердий, такий, що не допускав можливості подискутувати.
А далі Серьожка був зовсім приголомшений. Досі він думав, що його поїздка сюди, в радгосп, була тільки наслідком його власного бажання та Лялиної згоди. А зараз виявилось, що поїхав він у "Жовтень" не просто провітритись і навіть не тільки заради поширення листівок... Були інші, глибші пружини, які скеровували його діяльність. Лише тепер він дізнався про них. Лише тепер йому стало зрозумілим, що, сам того не підозріваючи, він їхав, виконуючи наказ. І наказ цей був не лише наказом його власного сумління, не лише наказом Лялі та її друзів, але й насамперед наказом оцієї людини, що сидить поруч із Серьожкою. Це було найразючіше і водночас найприємніше для хлопця. Він гордився, що виконав волю цієї людини,, волю представника партії, тим більше, що ця воля цілком відповідала його особистому бажанню, його власній совісті.
— Передайте Лялі,— говорив секретар обкому, вже не посміхаючись до хлопця, як на початку зустрічі,— є потреба й можливість організувати молодіжну групу на заводі "Метал". Це — по-перше. По-друге, необхідно зв'язатись з крігслазаретом. Там є такий чоловік — лікар Веселовський... Запам'ятаєте?
— Запам'ятаю.
— Веселовський. Він вам де в чому допоможе. По-третє — прийде до Сапіги або до Лялі чоловік без двох оцих пальців на лівій руці. Прізвище його буде Безрукий. Йому ви передасте кулемет.
— Це з загону товариша Купріяна? Секретар обкому на якусь мить задумався.
— Так, від товариша Купріяна. Надалі ви будете підтримувати безпосередній зв'язок саме з цим загоном.
— Аз іншими? А з вами?
— Зв'язок з товаришем Купріяном — це буде зв'язок і з нами також. Вказівки підпільного обкому надалі вам ітимуть через Безрукого.
— Що ж це, ми кулемет віддамо, а самі без нічого залишимось, товаришу... товаришу секретар чи командир? — завагався Іллєвський, не знаючи, як краще звернутися в цьому випадку.
— Секретар, він же й командир. І той, і той наказує: кулемет передати за першою вимогою Безрукого...
— Але ми й самі хочемо перейти з ним у загін!
— Ваше не втече, товаришу Іллєвський. Поки що вам вистачить роботи в Полтаві. Там ви зараз потріб-ніші.
— Знову листівки?
— Знову. Ми їх тут читали. Хороші, з серцем.
— Це, мабуть, з вашого наказу їх було розмножено? — догадався хлопець.— Бо ми встигли переписати від руки всього кілька десятків, а скоро їх з'явилося в Полтаві сотнями! І не від руки, а на машинці.
— Бачите, ви не самотні, товаришу Іллєвський. Ви тільки одна з наших бойових застав.
— Але ж листівки — це мало! — спалахнув Серьожка.— Нам би стріляти!
— Чекайте, я ще не кінчив. Я не сказав найголовнішого, ради чого ви тут опинились. Ракетниці Пузанов дістав?
— Дістав.
— Ракети до них є?
— А навіщо нам ракети? Ракетою фашиста не вб'єш!
Секретар нахилився і витяг з-під лави замаслений олією солдатський речовий мішок, наповнений чимось до половини. Потряс ним, передав Іллєвському:
— Все-таки візьміть оцих пару десятків ракет. Передасте їх Лялі. Вони вам, думаю, згодяться. Неодмінно згодяться. Мусять злетіти в небо...
— Коли?
— Дізнаєтесь потім. Оце поки що і все, товаришу... Серьожко.— Секретар обкому довірливо поклав хлопцеві руку на гостре, схудле плече.
Серьожка, зрозумівши, що пора йти, підвівся. Але як йому не хотілося звідси вирушати! Тут все йому було до запаморочливості рідне, тут його приймали за людину, тут він знову відчув справжній смак волі. І ось треба все кинути, треба знову пірнати в той уярмлений концтабір, де на кожному кроці його можуть кривдити, принижувати, щомиті можуть зацькувати, стратити. Але ж треба!
Іллєвський стояв посеред кімнати і схвильовано дивився на секретаря обкому своїми ясними, сповненими сліз очима.
— Скільки б це не тривало,— голос його схвильовано зривався,— хай іще рік... хай ще десять... хай двадцять років!.. Ми все одно ніколи їм не скоримось, будемо завжди боротись!..
Йому хотілось якимсь незвичайним способом запевнити секретаря обкому, запевнити партію, що він і його друзі будуть вірними їй завжди, скрізь, за 5удь-яких умов.
— Я не макі сумніву,— сказав секретар, ніби прочитавши Серьожчині думки.— Хай ваша віра ніколи не похитнеться. Настане ще на нашій вулиці свято, настане, товаришу Іллєвський!
Секретар обкому міцно обійняв юнака:
— Бажаю успіхів у роботі. Вітайте Лялю і всіх друзів.
Радісний і трепетний Серьожка вийшов на ґанок. Він почував себе окриленим цією підтримкою, цим надійним довір'ям. Йому немовби відкрилися зараз очі на справжнє значення своїх вчинків, своєї діяльності. Виявляється, вона далеко значніша, ніж він досі думав. Вона майже велична!..
Хлопець стояв на темному ґанку з своїм мішечком ракет на плечі, а свіжий морозний вітер ласкаво остуджував йому розпалене обличчя. Доки він був у хаті, вітер наче обернувся з іншого? теплого краю, і мовби далека провесінь уже вчувалася в ньому. Дивно було бачити, що вартовий у кожусі ще не помітив цієї кліматичної зміни і, щоб зігрітись, м'яко пританцьовував у валянках біля гайку.
Де ж Сида Гаврилович? Певне, забрався кудись перегріти душу...
За кілька хвилин двері штабу відчинились, і на порозі, освітлений лампою, з'явився секретар обкому з своїми товаришами. Він уже був у білому кожушку, з автоматом на грудях. Розмовляючи про якусь торф-артіль, вони перейшли сіни і зникли в сусідній кімнаті, де на них чекали голови колгоспів. Як з-під землі, перед Іллєвським виріс Сила Гаврилович. По духові було чути, що його десь таки не обминули чаркою.
— Вже? — пильно заглянув столяр в обличчя хлопцеві.
— Вже.
— Стружку знімав? Пити давав?
— Всього надавав! — багатозначно відповів хлопець. Вийшли надвір і повільно рушили хутором.
У завулках та по дворах, глухо перекликаючись, метушилися люди — збиралися, видно, в дорогу. Всюди рух, скрипіння саней, стишений гомін...
По якомусь часі, коли Іллєвський та його провідник, прямуючи до радгоспу, вибралися в чисте поле, десь знизу, з "Хвилі комунізму", вилетіли одна за одною кілька груп вершників. Зупинившись в різних місцях на околиці хутора, вони оглядали голубий заморожений степ. Незабаром слідом за вершниками з'явилася довга колона. Люди їхали саньми, йшли пішки. Серьожці здалося, що в одному гурті він впізнав серед крокуючих кремезну постать секретаря обкому — в білім кожушку, з автоматом на грудях.
Потім колона, звернувши на північ, зникла, розчинилася в синюватій нічній імлі.
— Куди вони? — обернувся Іллєвський до Сили Гавриловича.
— Звісно куди: окупантів бити!
І знову рушили обидва крізь хрусткий степ, у голубінь, попід холодні зимові зорі.
XVII
Наступного дня Серьожка збирався в Полтаву. Хоча тут, на цьому белебні, йому дуже сподобалось і тьотя радила залишитись, проте хлопець таки лаштував свої лижі. Він мусить бути в Полтаві, він людина обов'язку!
Радісно розбурханий, вже уявляв собі, яким тоном він доповість товаришам про цю поїздку, про зустріч з секретарем обкому, про вказівки, одержані від нього. А яким жестом він передасть Лялі оцей партизанський подарунок для молодих підпільників — торбинку ракет!
— Ти б таки, Сергійку, не йшов сьогодні,— радила тьотя Даша.— Дивись, як уже сніг зривається по полю. До вечора може захурделити таке, що й світу не побачиш...
— А як бійці на фронті, тьотю Дашо? Хурделить чи не хурделить, а війна передишок не знає...
Раптом тьотя Даша зупинилась проти вікна, рвучко припала до відталої шибки.
— Ой, що це з нашими дівчатами? Марійка кров'ю заюшена!
Серьожка скочив на ноги.
Через подвір'я Люба вела під руку Марійку, а та хапала на ходу жменями сніг і прикладала собі до носа, тамуючи кров.