На рогачі пускав усе, що потрапляло під руки: від уламків офісних крісел до саморобних арматурних їжаків, які жбурляли знавіснілі беркутівці. На тятиву волонтери купували йому чудовий хірургічний латекс, катетери, або стрічки для фітнесу. Часто матеріал для рогатки приносили самі "замовники" – слава про "майстра Луку" множилась і ширилась.
Деякими особливо вдалими виробами Лука неабияк пишався, а вершиною його конструкторського вміння стала дивовижна рогатка зі шматка алюмінієвої віконної рами – з кистьовим упором, прицілом і магазином для шроту. З певного часу майстер почав викарбовувати на своїй зброї символ "Лк", а майданівці, виконуючи постріл з такого виробу, приказували: "Це вам блага вість від Луки, нечестивці!" Пройнявшись важливістю "спецзавдання" помічника, Мойсейович почав мити казани власноруч.
Коли вісімнадцятого лютого сотня разом з тисячами майданівців вирушила "мирним наступом" до Верховної Ради, на серці Луці було тривожно, хоча катастрофи ніби ніщо не провіщало. Кашовар заходився готувати ситний обід, адже хлопці повернуться з виступу голодними, тому й помічник залишився при кухні, та невдовзі почали надходити новини, з яких Лука зрозумів, що обідати їхнім кулешем сьогодні, скоріше за все буде нікому та й ніколи. Найжахливішу вість принесли дівчата-волонтерки: сотня ледь не дощенту розбита тітушками в Маріїнському, Збуя ніде не можуть знайти, беркут наступає. Власне, про це ж повідомляли й зі сцени. А скоро нагорі біля Жовтневого Лука побачив перших "чорноголових", залишив кухню, натягнув помаранчеву будівельну каску з символом "Лк" й кинувся на передову. Так само вчинив і Мойсейович, прихопивши з собою на барикади замашний ополоник.
Далі почалося пекло. Замість захопленої беркутом барикади на Інститутській майданівці швидко спорудили нову, тягнучи на неї піддони, Лука підвернув ногу й пошкандибав у медичний намет – щоб вправили. Вже з туго забинтованою стопою сидів під стелою й розливав по пляшках бензин. Скоро дві лави беркута, які штурмували Майдан з Європейської площі та з Інститутської з'єдналися, барикади впали, а єдиною перепоною між світом чорних скафандрів і світом світлих, хоча й закіптюжених, облич став вогонь.
Від невпинних розривів міліцейських гранат рвало мозок, від чаду рвало легені, хрипкий голос Руслани зі сцени закликав триматися – ось-ось мало підійти підкріплення зі Львова.
Спершу у вогонь кидали те, що горить гарно, потім – що не дуже, потім те, що за інших обставин горіти не повинно. Летіли шини, дрова, піддони, дошки з розібраних сувенірних яток, меблі, запасний одяг, ковдри... Горів Будинок профспілок, на голови майданівців щедро лився дощ з водометів...
Хлопця, якому Лука передавав "коктейлі" й бруківку, поранило – коли сміливець упав з гранітного підвищення, в його саморобному бронежилеті побачили невеличкий акуратний отвір.
– Пістолет… – сказав хтось поряд.
Слід було негайно нести пораненого до медиків. Той, що сказав про пістолет, та інший, чорний від кіптяви, майданівець у пейнтбольній касці й захисних окулярах, глянули на Луку, мовляв – давай, та Лука показав на ногу:
– Не понесу, краще я тут! – і здерся на кам'яний надовб, з якого супостати щойно збили його попередника.
Лука розумів, що наступним буде саме він, що ціль пристріляна, але страху чомусь не відчував, можливо через утому, адже стояла вже глибока ніч, а можливо й через лють. Жбурляв, жбурляв і жбурляв на той бік вогняної барикади бруківку й коктейлі, пляшки з запаленим ґнотом йому подавали все рідше, певно закінчувались запаси, але каміння вистачало. Світло на Майдані вимкнули, за димною завісою нічого не було видно, та Лука тримав себе в певності, що саме там, якраз навпроти нього, й зосередилося зараз усесвітнє зло, всесвітня брехня й всесвітня несправедливість, і куди ж Луці жбурляти своє каміння, якщо не в нього! Жбурляв у Оксанину зраду, в Цвітанину загребущість, у тенета, що звели зі світу талановитого дядька Бориса, в убоге вікування батьків і в покинутий інститут, у свою лунку самотність, у брехню Януковича й Азарова, в скаженість беркута й безволля офіційних "лідерів" протесту. Лука оглух від вибухів і вщент промок від водометів. Смертельною кровоточивою раною Майдан навскіс перетинала вогняна смуга. Горіли профспілки…
Якоїсь миті Луці, що вже ледве тримався на ногах, перестали подавати боєприпаси. Він ніби виринув з безпам'яті, обглядівся. Смертельна рана продовжувала кровоточити полум'ям, але вибухи гранат майже припинились.
– Злізай, дядьку – відхекайся! – гукнув до нього зовсім молодий боєць знизу. – Беркут пішов відпочивати, замість нього стають вевешники. Ми втримались!
Не відчуваючи тіла, Лука зліз з надовба й хитаючись пішов до свого намету. Намет згорів. Лука зірвав з "йолки" якийсь транспарант, загорнувся в нього й тут таки, просто неба заснув…
Коли він прокинувся, Майдан знову був у руках протестувальників. Не відновившись від напруження минулої доби, тіло все ще боліло, голова гула, Лука никав згарищем наче привид. Перекусивши в волонтерів він заходився шукати Мойсейовича, Збуя, або хоча б когось зі своєї сотні й одного таки знайшов. Молоденький самооборонівець на псевдо Юзер розказав що сталося в Маріїнському:
– Це було місиво – нас добивали як худобу: кийками, ногами, кулаками. Сотника вкинули в автозак і кудись повезли, багатьох інших теж. Я врятувався лише тому, що залитий чужою кров'ю вдав мертвого, потім посунувся вниз до Дніпра… До Майдану прокрадався поза стадіоном, уночі…
Мобільник Луки змок і вмовк, одяг був драний, закіптюжений і вологий, зате вціліла кухня, хоча ніхто не знав куди подівся Мойсейович. Дякуючи киянам до вечора бойовий помічник кашовара перевдягнувся в сухий одяг, отримав новий телефон і дав вістку батькам що живий – ті не відходили від телевізора й тліли коли він не телефонував як домовлялися – о дев'ятій вечора.
Ночували Лука з Юзером у наметі товаришів по зброї на Хрещатику. Вранці вони вже прямували до Майдану, як прийшла звістка що беркут відступає і повстанці перейшли в наступ.
– Біжімо! – запалився Юзер. – Помстимося за наших!
На ходу хапаючи саморобні щити й палиці вони кинулися вгору по Інститутській. Вже навпроти Жовтневого побачили, як прикриваючись щитами, четверо майданівців несуть донизу вбитого.
– Ховайтеся – снайпери! – вигукнув один з них.
– Снайпери? – не повірив Лука.
І цієї миті в його голові розірвалася бордова пітьма…
Отямився Лука в шпиталі. Пробивши каску, куля снайпера влучила йому в голову, але поранення виявилось не смертельним і навіть не дуже тяжким. Втім без наслідків таки не обійшлося – Лука часто зомлівав, про наближення непритомності сповіщав напад нудоти й холодний піт, а прийшовши до тями, хворий іще кілька хвилин перебував у чудернацькому маренні, коли поруч з мамою, що не відходила від його постелі три тижні, пораненому ввижалися то каруселі з механічним бичком, який зривався з місця й гасав за Юрчиком, то Мойсейович з величезним ополоником через плече, то Цвітана, що замітала розсипані на землі долари. Щоразу Лука намагався з ними заговорити, але видіння не відповідали.
Луку та інших майданівців відвідували депутати й новопризначені міністри, називали героями, тиснули руки й запевняли, що держава їхнього подвигу не забуде. Вже в шпиталі Лука дізнався, що не примарний, а правдивий Мойсейович теж кантується на лікарняному ліжку, щоправда в іншому закладі – на барикаді в кока стався інфаркт.
Волонтери пропонували пораненим правову допомогу, з відновлення документів і тому подібне. Скориставшись їхньою турботою, Лука забажав оформити заочне розлучення з Оксаною – зручнішої нагоди міг і не діждатися. Такому проханню здивувались, але справу було зроблено – суд пішов назустріч проханню героя. Після шпиталю Луку перевели в реабілітаційний центр, згодом дали путівку в гарний санаторій у Карпатах.
Втім увага до майданівців швидко згасла – почалися кримські події, а за ними війна на сході й у держави з'явилося багато інших клопотів. Лука отримав третю групу інвалідності й скромну пенсію, обґрунтованість якої раз на два роки підтверджувала медкомісія. Поступово знепритомнення стали рідшими, видіння коротшими й останнім часом Луці майже не дошкуляли, правда голова боліла на дощ як навчена.
За два дні синявість з нігтя поширилась на увесь палець, а вранці третього Лука виявив, що неприродна барва почала захоплювати й долоню. Що за чортяка, невже гангрена? Але ж нема ні болю, ні смороду гниття, ні набряку, й це лякало його найбільше. Можна було… слід було з'їздити в Мар'янівку до фельдшера, чи то пак – сімейного лікаря, але щось Луку ніби стримувало. Невже… але ж таке неможливо – всіх синяків давно знебарвили! Був спеціальний міжнародний проект… і щеплення… Лука гарячково заходився згадувати, що там теревенили про "синю загрозу" по радіо (телевізора він уперто не заводив), та про що теліпав місцевий "радіоканал" – велемудрий п'яничка Трифілій.
Вірус не знає ні перепон ні кордонів… У великих містах інфікуються практично всі, в сільській місцевості – до половини мешканців… Але попри це синдром розвивається далеко не в кожного… десь у одного зі ста, чи ста п'ятдесяти тисяч заражених… Природу такої вибірковості досі не встановили – не важить ні стать, ні вік, ні група крові, ні стійкість імунітету, нічого…
Ні! Ні! Ні! – злостився. – Цього не може бути! Хто завгодно, лише не я – я ж і з села, вважай, нікуди не виїжджаю! Хоча, з іншого боку… Чого ти боїшся – та радіти повинен, що не гангрена! Синявість виліковна, й минає фактично без наслідків, і не болить, ін'єкції безкоштовні… Ти просто здичавів! – підвів невеселі підсумки власних розмірковувань. Всього-на-всього. Здичавів і жахаєшся бодай якихось змін у своєму одноманітному житті…
А раптом це не синявість? Ні, треба перевірити, синдром легко перевіряється, для цього й до фельдшера їхати не знадобиться! Принаймні, так казали…
Задумавшись, Лука не квапився снідати й зовсім не зауважив, що вже з годину як видолинком валують собаки, а таке зазвичай траплялося зі з'явою в селі приходьків. Отямився вже коли забухкав з буди його лінькуватий Хлястик, а на головній і, власне, єдиній, вулиці Поташа, себто на вузенькій асфальтівочці, що відмежовувала городи від луків, зупинився подзьобаний іржею легковик з причепом.