Нє, ти подумай: ходить, понімаєш, до людей, телевізора безплатно дивиться, а ще й на чужого чоловіка очі витріща!
Він мовчав, зрештою, на груди йому вже лягло щось тепле й просте, притулилося до обличчя і затуляло повіки. Тоська стуснула чоловіка під бік, і той злякано сів.
— Та не спи ти, соня окаянна! Чи тобі, може, не інтересно? Чи, може, за моєю спиною знюхався з тією клячею?
— Ну, що ти мелеш, що ти мелеш? — сказав він, знову лягаючи і приплющуючись. Але вона знову присунулася до нього, запустила руку між його потилицею й подушкою, налягла грудьми, аж почав він знову помаленьку оживати, залоскотала його солодко й поцілувала в губи.
— А що, Льонь, хіба я не лучча тієї маслакуватої? Ти ж на тих кістках мозолів собі намуляєш. Чи може вже муляв?
— Що це тебе вкусило? — спитав він, не все ще добираючи в тому, що казала жінка — Нічого я з нею не мав і не збираюся мати.
— А чого ж вона захотіла, щоб я тебе прогнала? Чого це так зразу згодилася тебе взяти? Я про тебе погане, а вона — хороше, чого? І так, сучка, хвостом крутить, так уже крутить! Ти мені лучче признайся, Льонь. Ну, вскочив у гречку, помнув трохи ті маслаки — всі ви, чоловіки, такі! Попробував, побачив, шо жінка лучча; — і додому! А шо, не лучча?
Вона знову почала пестити його й цілувати і знову розтривожила його. Він зітхнув і, хоч це траплялося між ними нечасто, вдруге заходився копати ту неозору, неосяжну ниву, вкриту снігом, а коли, вже зовсім зморений, упав навзнак, то його тільки й стало, що пробурмотіти (бо жінка все ще тормосила його й питалася) те, що було найлегше, тільки б дала вона йому спокій — сон уже посадив його на свою гойданицю, хитнув і покотив у простір синій чи білий, із хмарами рожевими, на яких сиділи чорноокі дівчата й трубили, аж щоки їм роздимались, у золоті лискучі труби.
Тоська вже його не чіпала. Вирвала від нього признання — він таки мав із тією хвойдою, з тією задрипою й клячею діло, отож лежала тепер біля хропітливого Льоньки, як чорне, повне смоли, барило, і вигойдувала в собі не менше чорні думки й помисли. Очі її палали в темряві, і вона подумала, що легко могла б під цю хвилю власного чоловіка й задушити.
5
Вологий вітер віяв над околицею, над уже голими деревами, скидав на них вільгу, і вони у місячному світлі лисніли, як тушові. На гілках збиралися краплі, падали далі на свіже іще листя, жовте й духмяне; вітер ганяв пружки хвильок на річці, і риба невідь-чого лякалася, спиняючись у зіллі, чи ховалась у кам’яні печери. Навіть вічноголодні щуки позавмирали у прибережному очереті, важко дихаючи. По той бік, де не було вже хат, прокинулася самотня лисиця, котра, як і їжак, покинула давно вже отруєний ліс; вона вийшла в поле і, з’ївши кілька мишей, сіла, підібгавши хвоста, і задивилася на розсипані по той бік річки вогні, думаючи, чи не безпечніше їй було б поселитись у якомусь із тих дворів. Вітер наскакував на ліхтарі, гойдав їх і вони ніби летіли, порипуючи, в ніч — птахи осяйні, жар-птиці небачені. Їжак уже втомився блукати, він приніс у нору чотири згублені яблука, приніс у нору з десяток жолудів, а окрім того натрапив на кілька волоських горіхів. Пробував їх розкусити, крутив у губах, шукаючи, куди засунути зуба, але була ця робота не під силу йому — пішов далі, на всяк випадок обминувши собачу буду: собака й досі зализував свої ранки на носі. Вологий вітер нападав на їжака, намагаючись укусити беззубим ротом, і їжак зітхнув важко: схотілося йому залізти в теплу нору, підгорнути листя, якого наносив, удихнути пряного запаху й заснути довгим, на кілька місяців сном, щоб пробудитися від також вологого вітру, який розбудить у ньому тугу; і рушить їжак тоді в довгу, як ніч, вітер цей і стежки людські, мандрівку. Ітиме й ітиме, бо нора його завелика для одного, в ній мала б копошитися їжачиха, вгамовуючи малих, прудких бешкетничків з кількома м’якими голками на спині. Вітер буде так само вологий, так само навальний; зараз він привіює темноокий сон, і сон той уже поганяє їжака до нори своїм мосянжовим батіжком. Помугукував, наче грало мав яке в роті, і їжак зітхнув, їжак розвернувся й покірно подибеляв до нори. Ще зупинився біля входу, щоб не помилитися: чи той це вологий вітер, чи треба йому спати, а чи, може, й на розшуки йти? Сон свиснув у срібну дудулечку, плеснув мосянжовим батіжком; очі їжакові стали клейкі, наче змазано їх вишневим глеєм. Він заліз у нору, щось там пожував, щось упорядкував, ще раз зітхнув і завмер, слухаючи, як далеко-далеко, десь угорі, біля місяця, летить гудливий звір, мов сміється чи плаче, чи чогось прохає у місяця і у ночі.
6
Броня наколола трісок, накидала у піч брикету, і вогонь загоготів, затріпався за залізними дверцятами, скидаючи в піддувала дрібненькі жарини. Заварила з борошна клею і почала різати на довгі смужки стару газету. Махала квачем, і вітер віяв на неї з усіх шпар; приклеювала газетні смужки, і вікно стало рябе, подруковане. Це її невідь-чому роздратувало, здерла смужки і жбурнула в помийне відро; натомість знайшла зошита й порізала вже його. Вікно зарябіло, розграфлене в кліточку — це вже її задовольнило. Сіла випити чаю, але намазана маслом скибка не лізла в горло. Вона пила окріп, не помічаючи, що обпікає рота, і дивилась у вікно, облямоване покліткованим папером. За вікном була сіро й мокро, хиталася гілка з причепленим жовтим листком, наче дерево диригувало тим листком для оркестру світових вітрів. На шибках блищали, здригаючись, краплі, вітер обстукав ними скло, щоб заспокоїти чи ще більше схвилювати її. Поповзла смуга темного диму — вітер збивав його з комина й пригинав до землі. Відчула, що на піднебінні в неї звисли смужечки попеченої шкіри — обібрала їх язиком, встала й енергійно вимила підлогу, повзаючи по кімнатах. Вогко блищали дошки, фарба давно облізла, і дошки вільготно пахли, проступало на них жовте жилля. Кіт ходив слідом за нею і обтиравсь об ногу, збуджено помуркуючи і начебто випрошуючи за щось пробачення. Вона викинула його в сусідню кімнату; кіт став на порозі й дивився на неї засмучено і здивовано. Броня не витримала того напівлюдського погляду, підійшла до холодильника і врізала ковбаси. Кіт миттю забув за свою меланхолію, загарчав, схопивши ковбасу, і чимдуж чкурнув у сінешні двері. Вона засміялася, дивуючись, що в неї такий сухий і дурний сміх; домила підлогу, а коли звелася, побачила раптом, що хата її аж сяє, що все у ній чисте й красиве: помита підлога й скатірка, покривало на ліжкові і старовинна шафа, яку зробив її давно вмерлий дід-столяр, комод і завіси біля вікон. Вона й сама гарнішала в такій гарній хаті, ніби освітлювалася зсередини, огріта не зовсім збагненним теплом. Вітер побачив те чудо й рвонувся, щоб ускочити до хати, щоб заграти в її честь найчудовіше соло на трубі й так ще раз зневажити дурних і миршавих чоловіків, котрі не здогадуються в цей мент зазирнути до неї у вікно, а підтюпцем біжать, зіщулившись, по мокрій дорозі. Вітер розбив собі груди об шибку і та задзеленчала тонко; прорвав в одному місці поклітковану смужку; Броня зойкнула й кинулася перелякано зі своїм квачем туди, щоб все-таки захистити свою честь, якої вона й не гадає губити.
Здивувалася, що на вулиці висів туман, бо бачила уявно перед цим залиту сонцем хату, вперше не сутінну й не вогку; туман нерівно клубивсь у долині, заповнюючи її, як кисіль чашку. Гойдалися розмиті постаті, що пропливали через греблю, хитався Шіллеровий кінь, який даремно шукав зеленої трави, кінь ніби пригнувсь у ногах і монотонно покивував головою. До нього вже йшла одягнена в сірі лахи сіра істота, сам Шіллер, дивак-коновод, бо хто тепер тримає коней у місті? Ішов, важко наступаючи на траву, обличчя мав закостеніле, а за ним котилася маленька грудочка замурзаної дівчинки в яскравозеленій чи то брудній, чи залитій туманом курточці.
Броня побігла й собі через греблю, бо не хотіла йти повз Тосьчину хату, в завулку на неї зирнув високий і гарний чоловік, вона прослизнула повз нього, як вода повз камінь, чоловік усміхнувся, показавши два ряди напрочуд білих зубів; їй лягло на щоки два червоно-цеглисті рум’янці, і ці рум’янці не зникли й тоді, коли йшла через моста, де аж надто дув той-таки вологий вітер — він забивав за своєю гульвіською звичкою їй між ноги пальто й спідницю. Повз неї мчали, ревучи й намагаючись обляпати її з усіх придорожніх калюж, вантажівки, і шофери блискотіли в кабінах усмішками; здавалося, вітер розбудив-таки в усіх цих зустрічних чоловіках те, що мав би розбудити давно: оця невелика, тонка постать на мості, оця осяяна двома рум’янцями жінка полум’яніла сьогодні таким чаром, що навіть старий Смерд із паличкою і з довжелезними козацькими вусами раптом розправив плечі і сховав ціпка за спину. Вона прослизнула повз старого знову-таки як вода, війнувши синьою хвилею, і старому причулося, що в насурмленому повітрі по-весняному задзвеніла синиця. Чоловік, який зустрівся з нею у завулку, не витримав, вискочив на гору, але спинився: жінка, яка так схвилювала його в цьому тумані, була далеко, і він мимохіть згадав жінку власну і своїх славних пуцвірінчат. Броня не бачила його, але й вона не забула тонкого й гарного обличчя, так само, як усмішок шоферів і несподіваної Смердової молодцюватості. Все це навалилося на неї відразу, ніби вийшла вона з тіні на сонце — гола красуня з уже заплідненим лоном, ось що витворив з нею дивний туманець і вологий вітер, і осінь оця сутінкова з весняними синицями: тож два червінці на щоках і палючі очі її затримали ще одного чоловіка в модному плащі, з довгим волоссям і з надмірно подовженим носом. Вона звела погордливо кирпулю й пішла повз цього пінокистого молодика, як іде жінка певна себе, в якої такі чудові знадності — вона знає, як ними користуватися. Водночас і злякалася власної зухвалості: це як у тій казці про Попелюшку, подумала вона й освітила гарячим позиром ще одного чоловіка, цього разу огрядного й дебелого, але з таким поглядом, що прошив її, бідолаху, ніби шаблюками проколов. І вона знову стала маленька, безпорадна й перелякана, але від того остраху рум’янці її розклалися на дві розкішні підківки, а очі заблищали ще яскравіше; огрядний чоловік пішов, понісши її небуденний образ і красу її на споді свого трохи ожирілого серця — його послала жінка по квашену капусту, а він ніяк не міг її знайти.
7
Саме в той час, коли Броня панічно й схвильовано втекла в місто, хоч не мала там чого робити, — просто побігла з вулиці, від вологого вітру і власної, хай і помолоділої, але ж порожньої хати, так от, саме в той час Тоська вийшла до водогінної колонки і пустила вздовж вулиці печального погляда.