Була в штанцятах до колін, а нижче — ноги, затягнуті чорним капроном (чи як воно тепер зветься). Сам професор підняв стільця, розвернув його в повітрі і всунув у вільний простір, скромно там примостившись. Тоді Комп’ютерна Діва й сповістила, що це вона набирає його книгу, назагал та їй сподобалася, хоча дещо й нуднувата.
Такий комплімент утішив Миколу Лика, бо ще жодна душа не відгукувалася на його писання схвально, хоча та похвала була й стримана. Тому подивився на гостю прихильніше, а ще й ґречно запропонував каву — князівські гени в ньому часом відгукувалися. Вона подякувала, але попросила, щоб кава була без цукру.
— Від цукру поправляються, — девотно сказала діловим, із крижинками, голосом, хоча професор, знову окинувши поглядом її дивоглядну худорбу, подумав, що трохи поправитися їй не зашкодило б. Назагал же вона була в своїй одежі (до штаненят ще й сірий светрик, який аж нітрохи не відтинався персами, ніби їх і не було), як законсервований недорослий огірок у банці. Микола не міг визначити і її віку: чи 25, чи 35, тобто жінка невизначеного віку: законсервована, одне слово.
Пішов робити каву, архіобережно обходячи у вузькому проході її виставлені маслакуваті коліна, але хоч як старався, зачепив їх, ґречно вибачившись.
— Пусте! Не страшно! — мекнула беземоційно Коза.
Так її мій приятель у розмові й називав, а коли я запитав про її ім’я та прізвище, то Микола зирнув на мене нетямкувато — здається, він забув тим поцікавитися, отож і мені доведеться називати Комп’ютерну Діву для різноманітності ще й Козою. Міг би з’єднати ці два означники: Коза як ім’я, а Комп’ютер як прізвище, але не буду пересолювати, тим більше, що вона була і Комп’ютерна Діва, й Коза, хоча натуральні кози, здається, до цього цивілізаційного рівня ще не дійшли.
Коли ж Микола повернувся з двома філіжанками кави на тацечці, що парувала, Коза навстоячки розглядала книжки на стелажах.
— Цікавитеся книжками? — спитав професор.
— Та ні! — беземоційно відгукнулася Комп’ютерна Діва. — Вони у квартирі збирають багато пилюки.
Микола поставив тацечку на ліжко, і тут постала проблема, як їм розминутися: без взаємодоторкання це навряд чи вдалося б здійснити. Але в делікатній ситуації йому допомогло те, що вона грудей не мала, отож притерся до того місця, знову вибачившись, і по ньому ніби терпуг пройшов.
— Пусте! Не страшно! — тим-таки беземоційним голосом мекнула Коза, але не так байдуже поставився до того притирання господар — його ніби вогнем зайняло. Від того знітився, бо давно такого не відчував, отож коли Комп’ютерна Діва подала йому філіжанку, завівся про те, що книжковий пил конечно корисний для здоров’я — це як у курців, які не палити не можуть, а коли покидають, у них починаються всілякі проблеми. Професор розповів, як йому довелося побувати в Польщі; там страждав на ностальгію, відтак попросив завести в якусь не вельми впорядковану букіністичну книгарню, щоб дихнути повітрям із книжковим пилом. А коли це сталося, цілком без гумору сказав професор історії, ностальгійний напад у нього минув.
Коза дивилася на нього трохи здивованими, а назагал холодними очицями: при цьому ліва, охайно проскубана її брова звелась і заломилася в перекинуту лапку; філіжанку вона тримала в отих напівпрозорих пальчиках, які вже описано, відвівши вбік мизинця, по-особливому загнутого, і пила каву малесенькими ковточками з паузами, деякі були й тривалі, очевидно, тоді, коли професор прорікав непідвладне її розумінню.
І раптом вона його ошелешила:
— А мене не впізнали?
Очевидно, Микола дивився на неї аж вельми по-дурному — так завжди чинив, коли дивувався.
— Вибачте! — сказав, трошки витрішкуючись.
— Ви були гостем на моєму весіллі. — Комп’ютерна Діва спробувала всміхнутися. Але це лише скривило її безкровні й тонкі губенята.
— Я — на вашому весіллі? — ще більше вибалушився представник сумнівного княжого роду.
— Не тільки були, а й говорили нам привітання. Трохи чудне, правда…
— Я? Привітання? — вже зовсім безтямно сказав Микола.
— Так! — незворушно мовила Комп’ютерна Діва. — Я тоді була ще зовсім юна, і ви згадали про якогось ученого, що так само одружувався з молоденькою, не в міру собі, дівчиною. І що той учений перед одруженням написав наукову працю, як вони мають жити. І що був на тому весіллі Шевченко, якому наречена дуже сподобалася. А через дев’ять місяців народився хлопчик. І коли той хлопчик виріс, був дуже схожий на Шевченка.
Микола поперхнувся кавою. Але професорське нутро в ньому зворухнулося, і професорським-таки голосом він поправив оповідачку.
— Така легенда існує, — сказав він. — Але ви передали її неточно. Шевченко завітав до визначного вченого, свого приятеля Михайла Максимовича — і це було вже після весілля. Його юна дружина чудово співала, і поет був захоплений її співом. Відтак намалював її портрета, який зберігся. І після тих відвідин чи якось інакше Максимович став ставитися до Шевченка дуже прохолодно; власне, їхнє приятелювання закінчилося. А той хлопчик, що народився, вирісши, став вельми схожий на поета. Відпустив точно такі ж, як у того, вуса і називав себе Шевченковим незаконним сином.
— Ось бачите! — урочисто сказала Комп’ютерна Діва.
— Але я не був на жодному весіллі й не виголошував жодного привітання. Та й трохи дивне було б таке привітання…
Очевидно, обличчя мого приятеля було особливе, бо Коза розсміялася.
— А прізвище Велимир Прутнюк вам нічого не говорить? — голос Комп’ютерної Діви став геть козиний, чому я й назвав її в цьому місці Козою, але на сірому обличчі зацвіло щось на зразок торжества, і це несподівано змінило її подобу — лице зацвіло.
Велимира Прутнюка він справді знав — був це давній його знайомий, який керував хором при якомусь заводському будинкові культури, але мав потяга до старовинної музики, отож той заводський хор, замість виспівувати народних та офіціозних пісень, почав вишукано виконувати канти, псальми і співи, яким не менш як двісті чи триста років, і це йому минало за тієї атеїстичної епохи; здається, Велимир мав на тому заводі впливового родича. А що керівник хору й сам недостатньо знав старовинні зразки співу, то задля консультацій подався до університету й там, за сприяння мойр, натрапив на Миколу Лика, тоді ще не професора, а просто викладача. Відтак Микола категорично перевчив співати давні тексти за російським читанням, виголосивши перед хором та його керівником лекцію, як треба давні тексти вимовляти. По тому Прутнюк перейнявся страшенною до нього повагою, відтак при науковім контролі історика хор почав виспівувати канти і псальми правильно, навіть здобув визнання в інтелігентських колах Києва, а Микола Лико написав нариса про той, як тоді казали, колектив, котрий звався "Септоріон" (назву придумав також Микола, бо спершу хор звався дуже вже елементарно: "Дзвіночок"), і надрукував його в грубому журналі, ще й з фотографіями.
Оце все промайнуло через зворушену пам’ять Миколи Лика і вмістилось у паузу, яка протривала, як звук камертона, що його завжди носив у кишені Прутнюк; звісно, на своє весілля Миколу запросив, і той і справді там був, а ще, виявляється, проказав промову, яка була, як думав тепер, цілком недоречна. Але новопошлюблену пригадати майже не міг, хіба те, що була якась вельми козява, тобто надто молода, аж синювато світилася, та ще й з прищиками, а де були прищики: чи на лобі, чи на щоках — рішуче не пам’ятав.
— Скільки ви мали тоді років? — запитав натужно, заразом роблячи й підрахунки, — це чинилося років сімнадцять тому, отже, Комп’ютерній Діві аж ніяк не може бути ані 25, ані 30 років.
— Сімнадцять, — радісно проказала Коза. — І мої батьки страшне мені робили за той заміж.
— А скільки було йому?
— Ну, він трохи більше, як наполовину, старший.
— На жаль, невиразно пригадую, — сказав трохи винувато Микола Лико, хоч я, автор, не зовсім розумію, чому "на жаль".
— У мене тоді навіть прищики були на лиці, — радісно звідомила Комп’ютерна Діва.
Пильно її озирнув: звісно, прищиків уже не було. Але обличчя, хоч і зворушилося, залишалося статично сіре.
— А де ж він вас віднайшов?
— Як де? В хорі, — наївно мекнула Коза. — Й інші його жінки теж співали в тому хорі. Але він із ними натоді вже розійшовся. Ну, може, не з усіма, — протягла невпевнено Комп’ютерна Діва.
Мій бідний приятель сидів по тих одкриттях закоцюблий, як бевзь, тимчасом як його візаві цвіла до нього досить милою усмішкою, треновано показуючи ретельно вичищені зуби, які дрібними не назвеш, — досить правильної форми, як це буває на зубних протезах.
До речі сказати: Комп’ютерна Діва говорила цілком правильною українською, не вживаючи навіть поширеного "да" замість "так", та й узагалі русизмів не вживаючи, що було Миколі Лику приємно, бо він трохи пурист, хоч фахом історик, а не філолог-мовознавець.
Звідомлення ж, що частина хору, яким керував Велимир Прутнюк, складалася з його жінок, усе-таки вразило мого приятеля, бо й у думці не міг такого покласти, як і те, що ті одна з одною не сварилися і не скубли темпераментно одна одній волосся, а під вольовим керівництвом диригента зворушливо співали стародавніх псальмів та кантів, тоді їхні голоси мали цілком дорівнюватися до янгольських. А хіба це не чудо?
І тут я не витримав і Миколу перебив:
— По-моєму, той хор вигадав. Хоч ні, це елементарний плагіят із моєї повісті "Двері навстіж", опублікованій у книзі "Сон сподіваної віри", яку я тобі подарував із дарчим написом. Правда, там описано хор мертвяків, а не жінок диригента.
Микола подивився на мене поблажливо, хоч і з деякою уразою.
— По-перше, фах брехунця — твій, а не мій, бо я таки людина факту, а не побрехеньок. По-друге, твоєї повісті та й узагалі згаданої книги ще не прочитав, бо її жанр визначено як готичну прозу та притчі, а тут в основі таки брехні. Та й чи може нормальний чоловік прочитати все, що ти наварзякав. А по-третє, коли не хочеш вірити мені, то баба з воза — на колеса легше. Не я з тебе витягую цю історію, а ти її з мене: п’явкою я вже тебе називав. Отож хочеш — вір, не хочеш — не вір, клястися тобі на Біблії не буду.
Правду кажучи, присоромив мене, а ще й тонко натякнув, що моя клятва була зі схрещеними пальцями, і мав рацію.