Це були самі майже айстри, білі й червоні. Урвала кілька червоних і пришпилила собі до блузки.
Панотцеві не велося. Від тої пори, як висварив Петра Оском'юка й війта, ще дотепер нічого не сполював. Бо до Йвана не мав уже сміливості, а за Пазею обставала їмость: посилала його надвір воювати. Крутився щодня по подвір'ї, як та блудна вівця, щось нишпорив усюди й нічого не находив. Але тепер назирив якусь жінку в городі. Мундзя не видів, бо він малий. Панотець, не гаючись ані хвилинки, подріботав борзенько в город. Заздрів, як Шарлота рвала квітки: панотцеві мелькнула на лиці радісна надія. Коли ж побачив Мундзя, надія щезла.
— Що ж там, Мундзю, ти до нас в гості? Дуже красно!
Але Мундзьо перехилив голову набік і ніби тішився, ніби всміхався, та й нічого не говорив. Тоді панотець, показуючи пальцем на Шарлоту, запитався:
— А це хто?
Мундзьо своїм звичаєм відповів, що Шарлота в них служить. Він послугувався словом "служити" на всі причини пробування.
Панотець порозумів, що це якась наймичка, та й далі її сварив за те, що зірвала квітки.
— Ти нащо псуєш ружі?
У панотця кожда червона квітка називалася ружею. Але Шарлота не відповідала, бо не знала, чого від неї хотять. Вона була певна, що панотець далі говорить до Мундзя. Але панотець не вгавав:
Нащо ти мені ружі псуєш?
Шарлота щось бомкнула, а панотець не розумів. Його зачало це лютити. Мундзьо пояснив, що ця особа не вміє інакше, лиш по-французьки. Панотець зразу нарікав, нащо пани приймають якусь німу наймичку, а потім жалував гірко в душі на свою нещасливу долю, що не дала йому нагоди навчитися по-французьки. Одиноку ще надію мав панотець на Мундзя.
— А ти вмієш по-французьки?
Мундзьо знов перекривив голову, виставив надвір кусник язика, прикусив його й несміливо відповів, що вміє.
— Кажи їй, що я питаюся, нащо вона мені ружі псує?!
Мундзьо щось балакав до Шарлоти, вона йому відповідала, а потім утихли обоє. Панотець водив цікаво очима з Мундзя на Шарлоту, а з Шарлоти на Мундзя, та й усе-таки не міг нічого вирозуміти. Став Мундзя допитуватися, що вона йому казала? Хлопець знов виставив кусник язика, знов його прикусив і сказав стидливо кілька слів. Із тих слів догадався панотець, що вона каже, буцім цвіт і так уже облітає.
Кажи їй: що їй до того, чи цвіт облітає, чи ні?
Але Мундзьо тільки стидався й не казав нічого. Панотець проказав йому ще раз своє запитання. Мундзьо все-таки мовчав. Часом дитина зноровиться, не знати з якої причини, й ані рушить з місця. Саме тепер Мундзьо так ізноровився. Панотець просив. Погладив його по голові та й говорив:
— Скажи, Мундзику, я тобі цукерку винесу. А як ні, то скажу мамці, що ти непослушний!
Не знати, чи обіцянка, чи погроза спонукали Мундзя до послуху: досить того, що він промовив до Шарлоти щось два слова. Шарлота за те щось довго йому відповідала. Але Мундзьо не знав з цього переказати панотцеві ані слова. Та панотець нічого на тім не стратив, бо за той час обдумав собі докладніше Шарлотину провину.
— Кажи їй, що вона мені велику шкоду наробила, бо я ті ружі лишив на насіння.
Тепер Мундзьо набрав відваги й, сміючися, говорив довго до Шарлоти. Панотець притакував Мундзьові, а як чув, що хлопцеві йде бесіда плавно, то приповідав за ним: "Шкоду велику!"
Врешті прийшла черга на Шарлоту говорити, й вона говорила.
Але її не слухав ні Мундзьо, ні панотець, бо вони оба далі радилися, що їй переказати.
— Кажи їй, що вона навмисне ті ружі попсувала, аби я не мав насіння, бо насіння дороге!
Панотець укладав у короткі слова багато думок, бо боявся, що як наговорить багато слів, то хлопець позабуває.
Мундзьо, знов сміючися, говорив до Шарлоти довго, а притім бив кулаком об кулак, буцім грозив їй бійкою. Певне, мав з нею якісь домашні рахунки. Отже, панотець не перечив, хоч догадувався, що це не може бути, аби кілька українських слів та треба було так довго по-французьки переповідати. Навпаки, помагав іще хлопцеві. Бо в тих місцях промови, де Мундзьо бив кулаком об кулак, то панотець приповідав:
— Велику шкоду! Навмисне! Ага! Навмисне!
Тепер говорили нараз і панотець, і Шарлота, обоє до Мундзя. Але Мундзьо держав сторону панотцеву, для того його слухав, а її ні. Панотець допитувався:
— Казав-єсь: навмисне?
— Казав!
— Кажи їй іще раз!
Панотцеві дуже припало до вподоби те, що не потребує зважати на відповідь винуватця. Така відповідь не раз збивала його з пантелику, заводила на безпуття, а тут говори і не дбай, що тобі відповідять, бо й так не зрозумієш. Тим-то, не зважаючи на лепетання Шарлоти, що стала собі помагати рухами рук, а навіть цілого тіла, намовляв панотець хлопця:
— Кажи їй іще раз, що вона навмисне ружі попсувала, аби я не мав насіння.
Знов Мундзьо говорив, а панотець притакував.
Як уже хлопець умовк, питався панотець іще раз:
— Казав-єсь: навмисне?
— Казав.
Щоби допевнитися, чи Мундзьо правду каже, зарядив собі панотець спробу:
— А як по-французьки "навмисне"?
— Не знаю!
— От, на! Маєш! — застогнав панотець. Аж цмокнув, аж почухався в голову, почувши таке слово.
— А як по-французьки "на збитки"? Знаєш? А "на злість"? А "насупір"?
Мундзьо казав, що знає, лиш не хотів говорити ті слова панотцеві.
— То кажи їй. Кажи все: і навмисне, і на збитки, і на злість, і насупір. Може, хоч одно добре трафиш.
Шарлота за той час голосно молола язиком, розкидала руками, вигиналася, дубцювала ногами, але на неї не зважали. Достоту, як той мужик, що висаджує порося на віз везти на торг. Воно квичить, пручається, а мужик мовчки своє робить.
На цю розмову, ведену при помочі малого драгомана, надійшов Славко. Не мав уже що робити при будові, бо читальники випили могорич та й розійшлися додому. Відтепер мала вже робота провадитися через згоджених майстрів.
Славко приступився до Шарлоти, здоймив капелюх і подав їй руку. Батькові ж сказав, що це навчителька французької мови.
Панотець в один миг обернувся й хутенько подріботав від них на подвір'я. Соромився. Але так, як той циган, що з'їв чужий обід. Ніби сором циганові є, та-бо й пожиток його не минув.
Краньцовська визирала Славка в вікні з великою нетерплячкою. Взяла собі до голови таку постанову, що як він прийде, то вона його прийме байдужно. Скаже до нього кілька слів і не дасть по собі пізнати, що вона звідалася про його знакомство з Варварою. Потім буде мовчати, аби він допевнився, що їй на нім ніщо не залежить. Коли ж би він що до неї більше говорив, то вона відповідатиме лиш із чемності півсловами, нехай догадається, що можна йому вже йти додому. Але Шарлота не верталася, тож Краньцовську напав острах, що ану ж він не прийде! Вона тоді зовсім безпомічна, бо то лиш від нього залежить, а не від неї, чи він схоче з нею видітися, чи ні. Треба дуже великої сили волі, щоби спокійно переносити на собі ту зневагу, яку він тепер може їй заподіяти.
Але ні! Славко йде. Йдуть усі троє: він, Шарлота й Мундзьо. Вже на хіднику, що провадить на веранду. Неначеби її хтось силоміць тягнув, так несамохіть і хутко вибігла Краньцовська на веранду. Де й поділась її постанова, щоби його стріти байдужне?! Розійшлася, наче мряка від полуднішнього сонця. Краньцовська почувала великий жаль до Славка й не могла здержатися, щоби йому не докорити:
— А! Гратулюю вам, пане Славку! Я й не надіялася, що ви так борзо змужнієте. Як же почуваєте себе після знакомства з Варваркою?
Славко, не надумуючись ані хвильки, відперся всякого знакомства з якою-небудь Варваркою. Ані одним моргненням брови, ані кліпненням повіки не дав по собі пізнати, що говорить неправду... Умів на славу скривати свої таємниці перед людьми. Унаслідив цю прикмету по своїй матері. Краньцовська доразу повірила йому. Її жаль перекинувся в один миг у велику радість. Неначе перейшла за одним поступком із колючих будяків між запашні квітки.
— Я сподівалася, що це сплетні. — Була переконана, що правду говорить, а тим часом вірила непорушно в ті сплетні аж до цеї пори. Потім зарум'янілася тим гарячим жаром, що уймав трохи з її красоти, й спустила очі вдолину. Але лишень на хвилинку. Бо зараз гляділа знов на обличчя Славка миленько. Простягла до нього руку з ледве помітно дрижачими пальчиками, схопила ними злегенька космик волосся на Славковій голові й промовила: — Ви, бачу, запускаєте артистичне волосся.
Він, очевидячки, з тим довгим волоссям не приставав докладно до того образу, що вона створила в своїй уяві.
На все те гляділа Шарлота й заховувала дуже поважну міну. Ніби вона з цього нічого не розуміє, а зрештою, все це для неї байдуже.
Краньцовська запросила Славка до маленької світлички, найближчої до веранди. Сіли побіч себе й розпочали розмову про те, де Славко пропадав ті три дні. Він стався розмовний і розповідав їй широко про закладини й будову читальні. Тепер мав віру в свої сили, привична йому журба й несміливість щезли безслідно. Розповідаючи, мав почування, що все те було його ділом. Вона ж більше дивилась на нього, аніж слухала його слів.
— Я й не знала, що з вас такий гайдамака! — обізвалася, всміхаючись, як він уже скінчив.
Він протестував, що ця справа культурна, а не політична. Та завзята борня потопаючого народу порушила злегенька й Славкову дрімучу душу.
— А ви не гарячіться, — сміялася вона. — Адже знаєте мої переконання! — Потім нагадала собі за бонну: — Де ж щезла наша панна Шарлота? Адже була з нами. Мушу її відпитати, бо боюся лишатися з вами сама без опіки.
Встала й дрижучим пальчиком діткнула його носа, як тоді, на повозці. Потім відходила, а з дверей сказала ще на причинок:
— Можуть нас люди про щось підозрівати. Коби хоч було за що!
Як лишився Славко сам у світлиці, то зважився на думку, що Краньцовська його навидить.
Тепер уже не мав погорди для своєї особи, почувався гідним хоч би й Краньцовської. Розважав собі за неї, як за проститутку, бо в ніякій жінці нічого іншого не бачив. Отже, з другого боку, непокоїло його те, що вона дає йому заслабі натяки. Ану ж, це все лиш пуста балаканина?! Прецінь Варвара говорила зовсім ясно. Розуміється, він знає те, що Краньцовська не говоритиме простацькими словами, але все ж, можна їй висловитись трохи ясніше. Вона ж говорить свої натяки при таких обставинах, що вони відбирають її словам бажане ним значення.
Шарлота жалувалася перед Краньцовською на Мундзя, що він був нечемний.