Обличчя моє швидко висихало. Тоді я знову вмочив голову в іржаву рідину. Мало не виблював, але мені таки полегшало.
Чарівник тим часом копав. Земля вилітала з-під його рискаля з такою силою, що пісок падав аж біля мене. Був він по пояс у землі, і мені на мент здалося, що він хоче поховати живцем самого себе. А може, рятується так від навісної задухи, яка все попелить і нищить?
Було моторошно дивитися, як він копав. Кілька разів, щоправда, зупинявся, але для того, щоб жбурнути в когось грудкою. Жбурляв він в один і той же бік, і я збагнув — йому щось ввижається.
Довкола було порожньо, я навіть подумав, що він знавіснів. Уже був по груди в ямі, коли земля перестала вилітати з-під рискаля. На хвилю він зник, і мені на думку спало, що він викопує чи ховає родинні їхні спряти. Я весь напружився і заповз за барило, щоб він випадково не уздрів мене.
Але я помилився. Через кілька хвилин (мабуть, перепочивав у прохолоді) він вистрибнув із ями, а ще за мить уже ніс туди мертве тіло. То була, здається, стара. Сиве волосся торкалося землі, а голова відкинулася. Чарівник обережно поклав матір долі і знову пішов углиб двору.
Він приніс до ями й братів своїх — того, у перших, і малого, котрий поцілив старого Сокольського. Потім він приніс ще одну жінку, якої я раніше не помітив, і так само обережно поклав коло ями.
Тільки тепер зрозумів, що він робить. Мені, власне, не було чого тут сидіти, я вже прийшов до тями, а потрапляти під таку хвилю чарівникові на очі було б небезпечно. Я поповз туди, де запримітив ворота, але обійстя було опоясане щільним вогняним кільцем.
В цей момент вибухнула вежа, де вони, напевне, ховали порох. Здоровенні, охоплені вогнем колоди підскочили вгору, і я злякано поповз назад.
Чарівник уже поклав своїх кревних до могили і подививсь у той бік, де стався вибух. Обличчя в нього було червоне й виморене. Він стояв довго, начебто заціпенівши, а я вже боявся й пальцем кивнути.
Потім він узяв рискаль і почав засипати могилу. Рухи в нього були повільні і втомлені, він ледве совав рискалем. Я знову вмокнув обличчя в іржаву воду, бо спека стояла навколо нестерпна.
В цю мить він і помітив мене.
— Гей ти! — гукнув, і я здивувався, який лагідний у нього голос.
Першим порухом моїм було тікати. Але далеко від нього я не втік би. Тоді я вирішив збрехати — знайомі ми не були. Я пішов, хитаючись, просто на нього. Він уже засипав могилу і стояв, спираючись на рискаль.
— Ти хто? — спитав він.
— Слуга вашої милості, — сказав я.
Довкола нас буяв вогонь. Обличчя в мене швидко просихало, а його було вкрите струпом.
— Як тебе звати? — запитав чарівник, все так само лагідно дивлячись на мене.
Я вперше побачив його так близько. Вразився з тої дивної сили, що струмувала від усього його єства. І я зрозумів: який нікчемний був я і дурний, коли зважувався на прю з таким чоловіком. Я й справді міг бути тільки його слугою.
— Петром мене звати, — прошепотів я.
— Ти мені допоможеш, Петре, — наказав він. — Я хочу розшукати хреста.
— Хреста? — здивувавсь я.
— Авжеж. Негоже покидати могилу просто так. Крім того, — він подивився кудись угору, де буяла й гоготіла пожежа, — мені треба поховати й ворогів моїх.
— Для чого? — вражено видихнув я.
— Такий уже звичай. На бойовиську лишаються трупи тільки тоді, коли гинуть обидва війська.
Він сказав це рівним, погідним голосом, в якому я не помітив і тіні злості.
Я кинув поглядом по дворищі й побачив хреста. Дві збиті одна до одної балки горіли в траві яскравим золотим полум’ям. Я простяг у той бік руку і вказав чарівникові. Він зрозумів мене. Стояв якусь хвилю й мовчки дививсь на той вогонь.
— Гаразд, — сказав він. — Чи є в тому барилі вода?
— Зовсім трохи, — відказав я.
— Нехай залишиться тобі, — мовив він, і я раптом упав під продувом холодного вітру. Вогонь на балках миттю згас. Чарівник підійшов до жевріючого хреста і, схопивши руками, перекинув його на другий бік. Він, певне, попікся, бо почав тулити руки до землі.
Дивну силу відчував я у цьому чоловікові. І що найдивніше: мені хотілося слухатись його. Я побіг до барила і спробував підкотити його до тліючого хреста. Але в мене не було стільки сили, тож я знову вмочив лице у воду.
Чарівник тим часом обмотав кінець хреста ганчіркою і тяг його до могили. Ми звели хреста разом, і той закурів, поблимуючи золотими жаринами й оповиваючись синім димом.
Чарівник знову взявся за рискаль.
— Тут є десь другий, — пробурмотів він, і я побачив у траві ще одну півобгорілу лопату. Всадив ручку в барило — дерево засиніло, видаючи з себе нудотну пару.
Ми копали ще одну могилу. Зрештою я був до того зобов’язаний: могила копалася для тих, на чий бік я став. Земля була прохолодна, і, покопавши трохи, я пожадно падав на неї, ховаючи обличчя у м’якій вільготі. Чарівник стояв наді мною і чекав.
— Воно й справді спекотно, — зморено казав він, — але треба докінчувати…
Щоразу не хотілося мені зводитися, відчував, що й моє обличчя вкривалося палючим струпом. Однак я, підстьобнутий тим рівним, дивно лагідним голосом, вставав і знову брався до роботи.
— Для них ми вже не знайдемо хреста, — сказав чарівник, кидаючи землю через плече.
В цей час хрест на могилі його рідних спалахнув. Загорівся яскравим полум’ям, і ми зупинилися, дивлячись на той високий, мені здалося, святий вогонь.
Він не гасив хреста. Зітхнув і ретельніше взявся до роботи.
Потім ми зносили всіх, хто лежав поблизу. Поклали в землю старого Сокольського й обох його синів. Лягли туди й слуги, їхні і наші.
Прикидали могилу землею. Хрест так само палав. Тоді чарівник став навколішки, я ж уклякнув поруч, і ми почали гарячково шепотіти слова молитви. Молилися ми палко і щиро. І мені здалося, що недаремно я з’єднався в такій от хвилі з цим чоловіком — душа моя очищалась од великої скверни.
Finale
Восени 1592 року барський староста Бухновецький мав розмову з ротмістром своєї роти. На ту нагоду до них завітав возний Кунатовський.
Вони сиділи в просторому, обвішаному килимами покої і вели неспішну розмову. Власне, оповідав ротмістр.
— Ми знайшли його в пустиці, — сказав він. — Уже ледве дихав, жовніри забоялися туди входити, тоді зайшов усередину я.
Ротмістр замовк, щоб надати своїм словам більшої переконливості. Обличчя його зробилося поважне й самовдоволене.
— То був ризик! — зазначив староста.
— Авжеж! — жваво підхопив ротмістр. — Був то немалий ризик. Коли зважити, що наробив він у тому нещасному містечку…
— Я оглядав руїни, — сказав возний. — Місто згоріло дощенту. Мешканці покинули його під час пожежі й розбрелися по краю. Я не знайшов там нікого, якщо не числити одного із спільників пана Сокольського.
— Заходжу в ту пустицю, — перебив ротмістр, — а він лежить на долівці і щось шепоче. Я не страхополох, — похвалився він, — але мене пробрав жах. Для остороги я огрів його ратищем. Він і пальцем кивнути не встиг, як утратив тяму. Отак ми його й запопали.
— Той підданий пана Сокольського розповів мені майже все, — сказав возний. — Я записав його свідчення і можу віддати це до суду. Маю ще одного свідка.
— Кого?
— Якийсь відлюдник. Жив серед лісу і молився. Він розшукав мене сам…
— Гаразд, а як наш?
— Його надійно сховано, — сказав ротмістр. — Але до нього годі заходити. Звичайно, з остороги перед тією дивною силою.
— О, певне, — згодився староста. — А він справді мав таку силу?
— На жаль, так, — сказали возний і ротмістр водночас.
— Це дуже небезпечний чоловік, — додав ротмістр.
— Добряче нагнав усім страху, — докинув і возний.
— Із в’язниці він, певна річ, не вийде, — зауважив ротмістр. — Інакше ми навряд чи втримаємо його.
— Треба послати гінця до його королівської милості, — сказав возний.
— Цього можна й не робити, — поморщився ротмістр. — Ми поставлені тут для того…
— Звісна річ, — сказав староста. — Ви посвідчите як возний, а суд упише цю історію до міських книг.
1971, 1973 р.
3 — Городня — прибудова біля фортечної стіни.
4 — Влоська мова — італійська. Влохи — Італія.