Жаїра. Том 2. На волі

Але від миру з білими більше користи: білі дають за полонених ґвалашів викуп, а ґвалаші не дадуть нічого.

Від цієї логіки Татаурану огорнула розпука, і він, як до останнього засобу, вдався до прохання:

— Послухайте мене, брати каяпос, і не починайте вій­ни ні проти ґвалашів, ні проти інших племен. Бережіть свої сили для іншої війни. Перекажіть вашому морубішабі, що незабаром почнеться смертельний похід проти всіх бі­лих. Тому не час тепер битися між собою, навпаки, треба миритися і тим, хто досі був у війні.

Гості нашорошили вуха:

— Війна смерти проти білих? Це добре! О, це дуже добре! Коли?

— Скоро. Десь по зборі врожаю.

— Е-е, до збору врожаю ми ще помиримося з ґвала­шами. Самі ж знаєте, що ми з ними — родина креньс. Ця війна не буде довга: тільки набрати трохи бранців, щоб проміняти білим. Тоді буде мир знову. Як, отже?

— Як?! — дав волю своєму обуренню Татаурана. — А так: ідіть зараз же геть звідси і перекажіть вашому мору­бішабі, що буде він водоносом білих, коли почне війну з ґвалашами! Забирайтеся!

— Відсилаєш нас без ради племени? А що вона скаже?

— Я зневажив би раду племени, коли б її таке спитав! Забирайтеся геть!

Післанці так само спокійно, як прийшли, так повста­вали тепер, і під недоброзичливими поглядами аресів, по­пленталися назад.

Над площею зависла понура тиша. Задуманий Татаурана забув зовсім, що сьогодні так і не дав ще денного наказу, а ареси не важилися йому нічого нагадувати. Че­кали, поки сам пригадає.

І так, поки Татаурана думав, поки чекали його під­владні, до оселі ще раз підійшли нові гості — ґвалаші. Було їх четверо таких подібних між собою, що розпізнати їх можна було хіба по прикрасах. Такі ж самі круглоголові, як каяпоси, так само поприкрашувані всяким непотребом, визбираним на смітниках цивілізації, мали у вухах і носах попересилювані мідні дроти, а в одного такий дріт ішов від вуха до нижньої губи й був закручений на кінцях у спіралі.

Знов почалося невідмінне частування, бо ж не годиться гостям говорити навіть про найпекучіші справи на порож­ній шлунок.

І ґвалаші їли, цямкаючи і плямкаючи, поки не спорож­нили всі поставлені перед ними дерев'яні й глиняні посу­дини. А тоді пообтирали руки у волосся і почали говорити. Властиво, говорив той, що мав дріт від вуха до губи, а решта лише притакувала.

— Хе-хе! Ні з чим вернулися каяпоси...

— А ви вже знаєте? — спитав Татаурана.

— Знаємо. Чули, як вони говорили між собою, верта­ючись від вас. А нас прислала до вас рада племени просити допомоги проти них — каяпос.

— Тепер не потребуєте нашої допомоги, — сказав Та­таурана. — Вони не нападуть. Але, коли б і напали, то ми поможемо. Наша рада племени — згодиться на поміч.

— Хе-хе! — хитро засміявся голова посольства і став зовсім подібний до того каяпоса із зламаною ложкою на шнурку. — Ми не будемо чекати, аж поки вони знайдуть поміч і нападуть. Ми вдаримо перші.

— Чекайте, — не зрозумів спочатку Татаурана, — може, вони ще взагалі роздумаються. А найліпше буде вам і їм об'єднатися і вдарити на білих.

Ґвалаші здивувалися:

— На білих?! Порушити закон гостинности і напасти на білих, коли вони прийшли з миром і подарунками?!

— Як з миром?! — ще більше здивувався Татаурана. — Таж вони підмовляють каяпос на війну проти вас, а ви дотримуєте з ними миру?!

— То так, — почав пояснювати посол, поправивши дріт, який заважав йому говорити: — Білі потребують бран­ців. Прийшли до каяпос і до нас. Їм усе одно, які бранці, аби бранці, і дають за них добре. Тож ми...

— Уже знаю, не говори! — зраненим звірем крикнув Татаурана і схопився на ноги. — Каяпос хотять проміняти вас, а ви — каяпосів. Ви однакові, як одні, так другі!

— Атож, — спокійно притакнули ґвалаші: — ми всі належимо до родини креньс.

— Коли ж так, — розходився Татаурана, — то ви всі варті, щоб вас білі виловили до одного! Вертайтеся назад, бийтеся, ріжтеся, обмінюйтеся бранцями з білими — їжте один одного!

Не чекав ніякої відповіді від здивованих ґвалашів, не дав ніяких заряджень племени. Покинув усіх на площі й рвучким кроком пішов кудись, куди очі бачили. Вірніше, куди не бачили, бо лють туманила йому зір. Мав охоту під­палити праліс, вогнем винищити підступ, продажність і зра­ду разом з їхніми носіями. Знищити білих, мамелюків, індіян і себе самого за свою віру й любов до тих, які були його братами по крові.

Милосердний Боже, що ж це таке?! Білі не мають пра­ва ловити в рабство індіян з мирних племен біля побережжя — передбачливі закони забороняють це, щоб не дрочити індіян у близькому сусідстві. Тож знайшлися хитруни, які радять собі з тим законом: бранців муссурани* вільно вимі­нювати. І хитруни підбурюють одне плем'я на друге, штуч­но викликають війну — і мають товар для невільничих ринків. Справді, навіщо відбувати далекі походи вглиб кра­їни, навіщо гаяти стільки часу, навіщо наражати себе на видатки, труднощі й небезпеки, коли можна зробити ґе­шефт під боком?

Ну, та їм нема чого дивуватися: така вже їхня природа, що вони живуть коштом віроломства, брехні й хитрощів. Але індіяни? Бачать це все, розуміють, і прощають. Воро­гові прощають усе. Супроти ворога дотримують закону гостинности і уважають ганьбою порушити умову "миру". Але своїм рідним братам не прощають нічого. Найменша дрібничка може стати причиною війни смерти, як, напри­клад, тембета. За тембету різалися протягом десятиріч, поки врешті не звели тисячне плем'я нанівець! А скільки є смертельних воєн, що просто тягнуться з традиції, хоч причини вже погубилися в пам'яті найстаріших мужів? Та коли б десяту частину тієї завзятости й послідовности за­тратити на боротьбу із справжнім ворогом, який грабує землю, який несе рабство й знищення, — країна стала б вільною. Але що ж з того? Трембета важливіша! Задля трембети вони підуть на спілку з дияволом, але не пода­рують! Взаємно виріжуться, винищаться, а решту проміня­ють за кільця від ланцюгів, за мідяні дроти і ґудзики в раб­ство. Не проміняли б і самого Татаурани за зламану ложку? Проміняли б напевне, ще й хвалилися б, що мали з того неабиякий зиск. А він би за них виточив крапля по краплі кров із свого серця, він би дав себе розп'ясти, спалити живцем на малому вогні, щоб лише вибороти для них волю, щоб зробити людьми, щоб вивести з темряви дикунства на дорогу цивілізації. Але їм байдуже це все.

Волі їм? Ні, їм треба батогів, тортур, вогню і рабства! Їм треба великого-великого болю! Може, тоді отямляться. Бо ж як казав Пірсон: "Біль ушляхетнює людські душі". Правду казав!

І сам Татаурана чому не подібний до них? Чому не подібний до тих інших своїх товаришів-індіян, що, як і він, при допомозі протекції отців-місіонарів за виключні здіб­ності до науки потрапили до колегії? Ті вже напевне виби­лися "в люди", а він, ось, сидить поміж дикунами в пралісі. Чому? Тому що з дитинства його торкнулася рука великого святого болю. І печать того болю лягла на його душу, на все його життя. Важко з нею. Але не проміняв би її за спокій і байдужість — ніколи! Навпаки, дякує Провидінню за нього, як за виключну ласку. Ненавидить білих — це правда. Однак, мусить одне признати: вони йому сказали про Великого Вчителя. Вони поставили перед його очима святий Взірець, і Татаурана вважав би найбільшим щастям для себе, коли б удостоївся чести вступити хоч раз у слід його. Ніколи не забуде святих слів: "Бо немає більшої любови від тих, хто життя положить за друзі своя". Він, Та­таурана, хоче положити. Не бажає за це винагороди, хіба одної: щоб друзі стали людьми. Вільними людьми! Але найбільша розпука в тому, що вони не хотять. Так, не хотять!

Сидів над берегом ріки, зігнувши коліна, поклав на них руки, а на руки вперся підборіддям і так заціпенів. Внизу лащилася до берега весела ріка, вгорі сковзали по небі білі хмарки, довкола таємничо шепотіла зелень і зав­зято цвірінкали горобці, передражнюючи інших пірнатих обивателів лісу, але для Татаурани не існувало нічого, крім болю і чорних думок.

Знечев'я відчув, що до нього хтось наближається. Не ворухнувся і не оглянувся, але весь напнявся від гостро-солодкого хвилювання, вгадуючи всіми змислами, що йде Жаїра.

І справді, це була вона. В легенькій жовтій сукенці, за­квітчана жовтими квітами іпе, виглядала, як лісова казка, як богиня лісу Каа. Стала напроти Татаурани й дивилася на нього ніжно, ховаючи в очах лукаві іскорки.

— Ти?! — спитав, відчуваючи, що від її погляду в нього крутиться в голові, і застрягає в горлі повітря.

— Я.

— Чого прийшла?

Голос його був різкий, навіть брутальний, і кошлаті брови гострими кутами піднеслися вгору, але серце... Ех, хто б міг окреслити ту радість і ту ніжність, які в цей мо­мент ллялися з його вщерть виповненого серця?!

— Хіба ж ти не казав мені колись прийти до тебе? — спитала багатозначно, розпалюючи ще більше ніжно-лу­каві вогники в очах і одночасно прикриваючи їх довгими віями.

Вмить зловив дівчину за зап'ястя рук, зігнув їх і, поставивши перед собою на коліна, впився в її очі своїм пронизливим, хижим зором.

— І умову, яку я поставив тобі, пам'ятаєш також? — витиснув крізь зуби з мукою надії й недовір'я в голосі, заглиблюючись далі через її очі в саме нутро душі.

— Пам'ятаю... — тихенько відповіла дівчина, граючи усмішкою очей і уст.

Утопився в її очах, і його недавно підняті гострими кутами вгору густі брови, тепер знову затріпотіли, як кри­ла сполоханого птаха, а уста набрали опуклої дитячої м'якости.

— Таїна-Кан дуже сумний сьогодні, — далі тихенько співала Жаїра, — і скромна Денаке прийшла його потішити своєю ласкою...

Шарпнув її до себе і без слів почав божевільно цілу­вати. На якусь хвилину віддалив, ніби перевіряючи, чи це справді вона, знову притягнув і знову цілував. Потім по­клав її голову собі на груди і, колисаючи, мов дитину, за­говорив із скаргою:

— Так, моя Жаїро, я сумний і потребую твоєї потіхи... Бо ж і я — не лише суворий вождь племени, а й людина також. Я маю свої слабості і свої потреби. Я люблю своїх аресів, однак, завелика різниця між мною і ними. Вони мені дуже рідні, але й дуже далекі інколи. Ти, ти одна можеш бути рівна мені, ти можеш мене розуміти, бо ж ти бачила і знаєш більше, ніж може дати праліс. Коли будеш побіч мене — мої сили подвояться. Ти станеш для мене тим, чим є чисте джерело для втомленого довгою дорогою і палю­чою спекою мандрівника; ти станеш тим вогнищем, що гріє в холодну, дощову ніч; ти станеш тією піснею, що розганяє чорні примари зневіри й підносить духа вгору.