Ніби тінь провини за його трагедію лягла й на нього.
— Ну а про батька мого... Що він ще розповідав, цей морський піхотинець, дід твій?
— Майже все, що я дізнався від нього — там, у повісті. Що відбувалося на хуторі, коли фашисти прийшли туди, щоб примусити господаря бути провідником, цього вже ніхто не розповість. Свідків не існує. Одначе з усього видно: старий тримався гідно. Моряків не видав. Вести ворогів на Кричинецький відмовився. Загинув мужньо. Це теж багато важить, як людина загине.
— А щоб ти знав, — погордо підтвердив Крижань. — Гідно і мужньо. Як і належить. Жоден із Крижанів козацького роду не зганьбив. І було б добре якби твій дід...
— Він хотів навідатись сюди. Навіть мене з собою взяв. Але, на жаль, не доїхали ми. Так, у дорозі, в Одесі якраз, і помер колишній морський піхотинець, десантник Святослав Оснач.
Вони зупинилися на пласкому пагорку, що зависав над яром, й Оснач одразу ж відчув на обличчі повів занадто теплого і занадто сухого як на такий ранок вітру. Й увесь простір над озером був на диво чистий і прозорий — ні туману, ні хмарини — випране дощем і висушене вітрами небо.
— Рано він чомусь розгулявся цього літа, жаровій наш буджаць— кий, — ніби вичитав його думки старий рибалка. Говорив Крижань неголосно, проте озерна луна підхоплювала його слова і заганяла аж кудись у заобрійне піднебесся, щоб по якійсь хвильці повернути, хоча вже дещо й спотвореними, зате врочисто гучними. — Оце із тиждень повіє таким і... На поливі ще так-сяк, а на богарі скрутно доведеться. Може, й усеньке літо посушливим буде.
Оснач ввічливо промовчав. Він не знався ні на землі, ні на місцевих суховіях, отож додати до мовленого степовиком йому було нічого. А щоб повернутися до розмови, несміливо запитав:
— Скажіть, ви могли б показати місцину, на якій стояв ваш хутір?
— Що ж тут показувати? — стенув плечима Крижань. — Ти все бачив. Хата моя на тому ж місці, на якому стояла батьківська. Навмисне там поставив. А лабаз рибалки новий збудували. От тільки хату Лан — чука, сусіда нашого єдиного, відбудовувати вже було нікому. Ну а по війні село насунулося на наш хутір, наче ріка в повінь, насунулося й поглинуло. І виявився він на околиці. — Старий встромив цигарку в довжелезний, інкрустований тонкою мельхіоровою в'яззю мундштук, і, солодко прицмокуючи, закурив. — Звичайно, читаючи твоє, написане, не одразу й признаєш наші місця. Але звідки тобі було знати, як воно все виглядає насправді? Хата Дмитра Ланчука он там, у видолинку, стояла. За висоководдя озеро дотягувалося мало не до порога. А біля неї — велика стайня. Це, мабуть, під стайнею і заліг отой старшина, чекаючи Святостава Оснача. Якщо тільки так воно все й було насправді.
— Дивно, я вважав, що хутір стояв десь далі, в глибині плавнів.
— Це Сатанинський брід туди далі. Адже починається він не від хутора. Та так воно і по повісті виходить. Зараз ми туди підійдемо. Ніколи не думав, що дізнаюся імена цих десантників. То кажеш, їх було тільки двоє? Отой старшина і твій дід, Святослав Оснач? А на селі й досі чутка, що там їх було щось із п'ятеро.
— Це вже з легенди.
— Вся ця історія і так уже сприймається, як давня легенда. Та тільки Вандевура ніяк не хоче ні довіритися їй, ні змиритися з тим, що вона існує. Але не я йому судя, не я... Он, в лабаз — бачиш, там ще підмурівок залишився — снаряд влучив... То, кажуть, останній снаряд, випущений фашистами в цих місцях. Може, тільки й випущений, що з люті і відчаю. Хоч бери та знак якийсь став на тому місці, щоб люди пам'ятали — ось вона, остання рана війни! Ну а Сатанинський брід починається он за тими пагорбами, з порослої очертами та верболозом лощини. Похмура, скажу тобі, місцина. У оповіді своїй ти про лощину не згадуєш. Мабуть, тому що й дід про неї не згадав.
— І ви добре знаєте цей брід?
— Знаю, а що? Е-е... — нашорошено зиркнув на нього Крижань. — Ти, може на Кричинецький зібрався?
— Варто ризикнути. Якщо вже я тут — варто.
— А не страшно. Чесно кажучи, сам я востаннє добувався до нього років сім тому. Вже й призабув. А чого без потреби сатану дратувати? А, пригадую, одразу по війні... я ледве добувся туди. Стежку цю болотяну до війни я ніби й знав, але скільки часу спливло! Тому іти побоявся — чабана вмовив. Нема його вже тепер, старий був чоловік. Ну то що тобі казати? До острова ми ще добулися, а повертаючись назад, мало не загинули. Брід, щоб ти знав, теж не вічний, "повзучий" він, як змій. Його щоразу намацувати... Та що я кажу: "намацувати"? Нутром відчувати треба. Як ото мінерові мінний вибухівник. Ну а потім, десь через тиждень, знову подався туди. Сам. І відтоді мало не щомі-
сяця навідувався на острів. Ото постою біля груші, і бреду до Кричи— нецького. Ніби на побачення з батьком. Було... Тепер уже старий. По твердому не ходиться, що вже про трясовину казати.
— Почекайте, але ж Марія повинна була знати, що моряків прибилося тільки двоє. Та й імена, напевне... І бродом вона сміливо ходила. Це точно, дід розповідав. Отже, й стежку знала.
— Марія?.. Може й так, хто його знає?
— Але чому?.. — почав було Радомир, і раптом осікся на півслові. Тільки тепер він збагнув те, чого досі, спросоння, мабуть, не розумів. — Почекайте, Георгію Миколайовичу... Марія Федорівна, дружина ваша, вона... хіба?..
— А, он ти про що, лейтенанте! — сумовито всміхнувся Кри— жань. — Он ти про що! Та це ж не вона. Не та це Марія, яку кохав твій дід. Це зовсім не та Марія, хлопче! Ой не та, не та... — скрушно похитав головою старий. — Якби ж то!..
— Пробачте. Я не вловив суті, — розгублено проказав Оснач. — Не знав я цього, не міг знати.
— Це геть не та Марія — ось що я тобі скажу, хлопче, — все ще не міг угамуватися Крижань. — Ім'я однакове — люди різні.
"Отже не та! А що сталося з тією?"
Вони зупинилися у виярку між двома пагорбами, вершини яких були розриті так, що нагадували кратери давно згаслих вулканів, і Радомир здогадався, що глибока, густо поросла верболозом та очеретом улоговина, і є тим місцем, з якого починається брід. Проміння, що сіялося з блідого сонячного окрайця, ще не сягало сюди, а над очеретами зависли клуби туману, якого ніде в іншому місці вже не було. Місцина й справді видалася похмура, непривітна, і спускатися в цю болотяну лощину Осначеві не хотілося. Натомість він досить виразно уявив собі, як воно все відбувалося того ранку, коли фашисти привели сюди Захара Шаблюка. Якою ж мужністю треба було володіти тому хлопчині, щоб спуститися тоді в цю улоговину, ступити на бро— дову стежину і, ведучи за собою ворогів, піти на смерть! На жахливу смерть.
Описувати все це в повісті йому не довелося, оскільки він нічого не знав про Шаблюка. Так само, як не знав про нього і Святослав Оснач. Тільки тінь цього мужнього хлопчини ковзнула перед ним, наче тінь птаха в піднебессі. Наче тінь птаха...
— Що ж тоді сталося з Марією, Георгію Миколайовичу? — у степовій тиші голос Радомира пролунав якось напрочуд різко і сухо. Це був голос, який закликав старого рибалку до твердості і до святої правди — якою жорстокою вона не була б.
— Поліцай її вбив. Святешний. Отой, що нібито опікувався нею, "рятував од залицянь фашистів", — Крижань знервовано пересіпнув плечима, даючи зрозуміти, що змушений повторювати тільки те, що чув од нього самого, Радомира. — Він тоді на острів не пішов. Одразу подався в плавні, сказав, що приведе партизанку — Марію Крижань. Ну а потім... Потім уже не знаю, чи то він якось у тилу нашому виявився, чи вже з-за лінії фронту повернувся. Але повернувся. Вночі. І тут, на хуторі, в хаті, застрілив її. Якщо вже йому не дісталася, то щоб нікому... У звірів теж любов яка-не-яка... Але й у них любов ця — не звіряча ж, мабуть... — зболено прохрипів Крижань, тамуючи сльози. — А цей звір застрілив. І хату спалив. Фашисти чомусь не спалили. Може, не до того було. То Святешний надолужив. Разом із Марією... спалив... хату. І втік. Бачили його на світанку в степу. За Дунай, напевне... Який там кордон був у ті часи? Ти, звичайно, запитаєш, як же це я міг побудуватися на тому ж місці? А ось так, як бачиш: побудувався іживу. З попелом на душі. Де Марія моя, там і я, де Марія...
* * *
Надвечір Святослав Оснач, що саме стежив за берегом, помітив, як неподалік груші з'явилося четверо озброєних людей. Вони пройшли попід плавнями, потім піднялися на пагорб і залпом стрілили по острівцю. Одна куля зрізала кору з верби, якраз над головою у Марії і всі троє залягли. Поліцаї стрілили ще раз, й один із них гукнув:
— Егей, є там хтось?! Виходь, краще буде!
— Та це ж Кирило! Святешний. Старший поліцай, — впізнала по голосу Марія, відповзаючи за курінь. — Невже здогадався.
— А може, свекор підказав? — суворо глянув на неї старшина.
— Вони ж не впевнені, що ми й справді тут, — одразу ж заступився за неї Оснач, підводячись і присідаючи у верболозі край острівця, аби бачити що робиться на березі. — Хіба не чуєш: "Є там хтось?"
— Все одно підозріливо, що вони так одразу пальнули по нас.
Пригнувшись, Оснач підбіг туди, де лежала повалена верба, і вже звідти, обережно розсунувши верболіз, визирнув. Тепер він знаходився ближче до берега, ніж Романчук і Марія, і навіть чув, як поліцаї голосно перемовляються. От тільки слів розрізнити не міг. Але зрозуміло було, що радяться. А ще за кілька хвилин один із них знову стрілив по острову і всі троє подалися берегом далі.
— Оглядають плавні, — пояснив Святослав, повернувшись до старшини і Марії.
— Отже, спробують оглянути й цей острівець, — похмуро додав Федір.
— А батька, напевне, допитують. — Шануючи звичай, Марія весь час називала Куденка "батьком". — Тільки ж він, звичайно, мовчатиме.
— Що б там, на хуторі, не коїлося, тобі краще переночувати на острові. З'являтися в селі теж небезпечно.
— А якщо вранці вони посунуть сюди? — пробурчав старшина. — Знайдуть провідника — і?.. До темряви їй треба повернутися на берег і перечекати цю веремію в селі. Старий добре все продумав.
Святослав і Марія промовчали. Вони зрозуміли, що потрапили в пастку і єдине, що їм залишилося — терпляче чекати кінця облави, вечора, дива...
Десь через годину на пагорбі біля дикої груші знову з'явилася група, але тепер уже німців. Оснач одразу помітив, як на призахідному сонці зблиснули скельця біноклю.